1.1 Проблема енергозбереження

Енергоефективність та енергозбереження є пріоритетними напрямами енергетичної політики більшості країн світу. Це обумовлено вичерпанням невідновлювальних паливно-енергетичних ресурсів, відсутністю реальних альтернатив їх заміни, наявністю ризиків при їх виробництві і транспортуванні. В останній час ці чинники набувають все більшого значення у звязку із загальною нестабільністю у регіонах видобутку паливно - енергетичних ресурсів, напругою на паливно-ресурсних ринках та несприятливими прогнозами щодо подальшого зростання цін на енергоресурси. Розвинені країни світу, у першу чергу, країни ЄС, які вже досягли значних успіхів у вирішенні проблем енергоефективності, продовжують пошук нових джерел енергозабезпечення та розробку заходів щодо енергозбереження. З огляду на ситуацію, що сьогодні складається, вирішення цих проблем буде відбуватися в умовах загальної нестабільності в світі, у тому числі і на паливно-ресурсних ринках, несприятливих прогнозів щодо подальшого зростання цін на енергоресурси та незначних іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Досвід розвинутих країн вказує на необхідність державного регулювання процесами енергозбереження та проведення цілеспрямованої державної політики. Тільки держава шляхом виваженої законодавчої, гнучкої цінової, тарифної та податкової політики може забезпечити дієздатність фінансового механізму енергозбереження.

Основними принципами такої політики повинні стати:

1. пріоритет підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів над зростанням обсягів їх видобутку й виробництва теплової та електричної енергії;

2. відповідність політики загальним ринковим перетворенням в країні;

3. пріоритетність забезпечення безпеки здоровя людини, соціально-побутових умов її життя, охорони навколишнього середовища при видобутку, виробництві, переробці, транспортуванні та використанні паливно-енергетичних ресурсів та (або) енергії;

4. здійснення державного регулювання у сфері енергозбереження, в першу чергу, контролю виконання законів, нормативів та прийнятих рішень; необхідність економічної підтримки енергозбереження, стимулювання використання відновлювальних джерел енергії;

5. обовязковість вірогідного обліку паливно-енергетичних ресурсів, що виробляються та споживаються;

6. системний підхід в енергозбереженні;

7. реалізація інформаційної, освітньої та науково-дослідницької діяльності у сфері енергозбереження.

Інші переваги енергозбереження складаються у зменшенні техногенного навантаження на навколишнє середовище: зменшення обсягів викидів СО₂ у 2020 році може досягти 207 млн. т, що поліпшить умови життя населення країни, а також забезпечить можливість торгувати квотами і одержувати додаткові дивіденди на впровадження новітніх технологій і взагалі на соціально-економічний розвиток країни. Крім того, енергозбереження в енергетиці дозволить зекономити у 2020 році близько 323 млрд. кВт год. електроенергії, що дозволить не вводити в експлуатацію електрогенеруючих потужностей у 37 ГВт і зменшити потреби в інвестиціях для галузі на 74 млрд. дол.

1.2 Енергетична безпека

Енергетична безпека держави [1]- це стан готовності паливно-енергетичного комплексу країни щодо максимально надійного, технічно безпечного, екологічно прийнятного, економічно ефективного та обґрунтовано достатнього енергозабезпечення економіки держави й населення, а також щодо гарантованого забезпечення можливості керівництва держави у формуванні і здійсненні політики захисту національних інтересів у сфері енергетики без зовнішнього і внутрішнього тиску. Виходячи з такого визначення енергетичної безпеки можна виділити наступні її складові: енергозабезпечення, енергетичну незалежность, екологічну прийнятність та соціальну стабільність. Необхідно зазначити, що характер поділу на складові є дещо умовним, тому деякі механізми та стратегічні пріоритети забезпечення енергетичної безпеки будуть загальними для різних її складових. Це цілком зрозуміло в звязку із багатоплановістю самого поняття енергетичної безпеки, тісним звязком та взаємним впливом різних її складових. На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами енергетичній безпеці світу є неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, відсутність активної політики енергозбереження, недостатні темпи диверсифікації джерел постачання енергоносіїв, низький рівень екологічної прийнятності енергетичного виробництва та соціальні конфлікти в сфері енергетичного виробництва та енергопостачання населення.

На саміті великої вісімки в Санкт-Петербурзі в липні 2006 році [2], який саме і був присвячений розгляду проблем енергетичної безпеки, було визначено, що енергоресурси мають критичне значення для поліпшення якості життя та розширення можливостей, які відкриваються для громадян країн світу - як розвинутих, так і тих що розвиваються. Тому забезпечення ефективного, надійного та екологічно безпечного енергопостачання за цінами, які відображають фундаментальні принципи ринкової економіки, є головним завданням для всіх країн та всього людства. У звязку з глобальним характером цих проблем та зростаючим взаємозвязком між країнами-виробниками, транзитерами та державами-споживачами енергоресурсів необхідно розвивати партнерські відносини між усіма зацікавленими сторонами з метою поліпшення глобальної енергетичної безпеки. Країни ЄС, маючи значний рівень енергетичної залежності (~ 50%), в повній мірі відчувають нові енергетичні реалії, що знайшло своє відображення в новій Зеленій книзі "Європейській стратегії сталої, конкурентоспроможної та безпечної енергетики" [3]. В ній були визначені дискусійні питання та запропоновані можливі дії на Європейському рівні, зазначається, що не зважаючи на пріоритетність національних інтересів, залишається необхідність спільних дій, що в світі глобальної взаємозалежності енергетична політика окремих держав повинна проводитися в рамках загального Європейського простору. Така загальна енергетична політика Європи повинна мати три головні цілі:

- сталість: передбачає переважну розробку конкурентоспроможних джерел енергії з низьким вмістом вуглецю, особливо альтернативного транспортного пального, регулювання енергоспоживання Європи, призупинення негативних змін клімату та поліпшення якості повітря

- конкурентоспроможність: відкриття енергетичних ринків повинно бути вигідним як для споживачів, так і всієї економіки в цілому, та таким що сприяє інвестуванню в чисте виробництво енергії та підвищенню рівня енергоефективності (це зайвий раз підкреслює важливість та значимість цінової та тарифної політики держав), зниженню впливу надвисоких цін на енергоносії на економіку ЄС та її громадян і використанню найновітніших сучасних енергетичних технологій;

- безпека енергозабезпечення: вирішення проблеми зростаючої залежності країн ЄС від імпортованих енергоносіїв передбачає використання комплексного підходу - зниження попиту, диверсифікація структури енергетики ЄС зі збільшенням використання конкурентоспроможних локальних та поновлюваних джерел енергії (диверсифікація видів палива), а також диверсифікації джерел та шляхів постачання імпортованих енергоносіїв, створенню бази, яка буде сприяти залученню інвестицій для задоволення зростаючого попиту на енергоносії, підвищення готовності ЄС до реагування на кризові ситуації, поліпшення умов для європейських компаній, які намагаються отримати доступ до світових енергоресурсів, та забезпечення доступу до енергоносіїв усіх фізичних та юридичних осіб.

Для досягнення таких цілей безумовно важливо мати загальну схему стратегічного обзору енергетики ЄС та визначити для всіх країн єдину стратегічну ціль, яка б збалансувала і вимоги сталого розвитку та використання енергії, конкурентоспроможність та безпеку енергозабезпечення, як то - забезпечення створення мінімально необхідного рівня загальної інфраструктури ЄС за рахунок використання надійних енергозберігаючих джерел та джерел енергії з мінімальними викидами вуглецю. Наявність такої стратегічної цілі забезпечить країнам ЄС як свободу в виборі різних джерел енергії, так і створення такої структури енергетики, яка дозволить виконати поставлені завдання та забезпечити в цілому енергетичну безпеку.

Для Європи визначені наступні головні загрози енергетичній безпеці [3], а саме:

- термінова потреба в інвестиціях (тільки Європі для задоволення існуючого попиту на енергію та відновлення старіючої інфраструктури потрібні інвестиції порядку одного трильйона євро впродовж наступних 20 років);

- зростання залежності від імпорту (якщо внутрішня енергетика не стане конкурентоспроможнішою в наступні 20-30 років, то 70% енергетичних потреб Євросоюзу будуть задовольнятися імпортованими паливно-енергетичними ресурсами (сьогодні цей рівень складає 50%, при цьому деякі регіони постачання ПЕР знаходяться в зонах нестабільності, очікується збільшення споживання газу в значних обсягах);

- концентрація головних запасів ПЕР в декількох країнах (на сьогодні близько половини обсягів споживаного в ЄС газу постачається з трьох країн (Росія, Норвегія та Алжир), а існуючі тенденції дозволяють прогнозувати зростання цієї частки до 80 % в наступні 25 років);

- зростання глобального попиту на ПЕР (очікується, що цей попит зросте до 2030 року приблизно на 60 %, при цьому його зростання на нафту становитиме близько 1,6 % на рік);

- зростання цін на нафту та газ (за останні два роки ціни на нафту та газ майже подвоїлися, а на електроенергію також значно зросли, що є дуже обтяжливим для споживачів, але водночас стимулює підвищення енергоефективності та інноваційний розвиток);

- суттєве потепління (за розрахунками викиди парникових газів вже викликали потепління на 0,60 ⁰С, а неприйняття відповідних запобіжних заходів може призвести до підвищення температури на 1,4 - 5,80С до кінця сторіччя, що матиме серйозні наслідки для економік та екосистем як ЄС, так і інших регіонів світу);

- недостатній розвиток конкурентоспроможних європейських енергетичних ринків (тільки існування таких ринків здатне забезпечити громадянам та підприємствам ЄС безпеку постачань та більш прийнятні ціни. Досягнення цієї мети потребує розвинутих взаємозвязків, ефективного законодавства, встановлення та застосовування на практиці регуляторних рамок, в тому числі і правил співтовариства щодо конкуренції, але консолідація енергетичного сектору повинна мати ринкову природу).

Таким чином Зелена книга, визначивши шість ключових напрямків пошуку відповідей на сучасні виклики, націлює ЄС на створення та ефективну реалізацію спільної енергетичної політики. Сучасні виклики ставлять перед країнами ЄС передусім фундаментальне питання про їхню єдність щодо розробки нової, загальної Європейської стратегії в галузі енергетики, про готовність додержуватися головних принципів, на які спиратиметься така стратегія (сталість, конкурентоспроможність та безпека).

Подальше загострення проблем енергетичної безпеки змусило країни ЄС знову повернутися до проблем енергозабезпечення. Один з головних напрямів вирішення проблеми енергозабезпечення країн ЄС повязують з розвитком нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії та високою енергоефективністю споживання. В той же час, такий аспект забезпечення енергетичної безпеки як диверсифікація джерел постачання енергії для Європи все ще не став головним. Не вирішено питання наскільки Європа повинна залежати від свого головного постачальника енергоресурсів - Росії. Частка "Газпрому" в енергозабезпеченні ЄС складає більше 25 %, в країнах колишнього СРСР вона сягає від 50 % до 100 % загальних національних потреб в природному газі. На даний час Європа задовольняє власні потреби в головних енергоресурсах за рахунок їх власного видобутку на 50 %, а до 2030 року передбачається що такий показник зменшиться до 35 %.

1.3 Енергетичні відносини країн Європи

Позиції європейських країн стосовно шляхів вирішення проблеми енергетичної залежності розходяться. Деякі країни, а це в першу чергу Німеччина, бажають як і раніше мати довгострокові контракти на постачання енергоресурсів з Росії. Інші країни вважають більш актуальним питання диверсифікації джерел постачання енергоресурсів, що дозволить їм мати більш сильні позиції у відносинах з Росією: "диверсифікація посилює позицію на перемовинах". Тим більше, що на думку дослідницької служби конгресу США [4], в останні роки Росія маніпулює потоками постачання нафти та газу, які спрямовані в Європу. Проблеми забезпечення енергетичної безпеки для країн СНД є достатньо складними та заплутаними. Значною мірою вони повязані з монопольною залежністю постачання ПЕР від Росії, яка склалася за часів СРСР. Подальші відносини відбуваються за двома головними варіантами.

Перший, повязаний з намаганнями країн споживачів енергоресурсів позбутися монопольної залежності від Росії. В більшості випадків така їх позиція призводить до значного підвищення цін на ПЕР, що постачаються з Росії, та певних обмежень щодо самих обсягів постачання. В умовах значного підвищення світових цін на головні ПЕР це є потужним ударом по економіці і політичних елітах таких країн. В той же час, такі дії мають не тільки ефект крайнього загострення відносин між країнами, які намагаються вийти з-під російського впливу, а можуть призвести до втрати політичних союзників. Це вже відбувається у відносинах між Росією та Азербайджаном, Грузією.

Інший можливий варіант енергетичних відносин повязаний з відмовою від економічних принципів їх побудови. Тобто будується таким чином, що саме політика визначає економіку (наприклад - Білорусь). В той же час, як показує досвід відносин між Росією і Білоруссю, штучне культивування таких непрозорих в економічному плані взаємовідносин веде в стратегічній перспективі до політичної нестабільності та до небажання (або навіть неспроможності) вирішувати конфлікти, що виникають, в тому числі і проблеми забезпечення енергетичної безпеки, на загальновизнаних економічних принципах. Ще одним негативним моментом таких відносин можна вважати поступову часткову, або повну втрату контролю над власними енергетичними ринками та енергетичними активами, в тому числі і транзитними активами.

Слід зазначити, що процеси, які відбуваються в більшості країн СНД, проходять в руслі поступового переходу до конкуренції в енергетичній сфері та поступового відходу країн від російського домінування. Росія, в свою чергу, шляхом масштабного будівництва нових транспортних шляхів постачання енергоресурсів, які минають будь-які транзитні країни, та поступовому розвитку технологій виробництва і транспортування зрідженого природного газу, вирішує проблему диверсифікації типів та джерел енергоресурсів.

Таким чином, і Росія, і інші пострадянські країни поступово приходять до визнання необхідності переходу енергетичних відносин до єдиних, прозорих економічних принципів енергетичних взаємовідносин, що можна вважати основою забезпечення енергетичної безпеки. Однак в більшості випадків такі процеси відбуваються достатньо складно, з намаганнями розвязати протистояння не тільки економічними, а і політичними методами, що не сприяє підвищенню рівня енергетичної безпеки. В той же час, як показано в роботі [6], Росія і ЄС мають спільну позицію щодо забезпечення енергетичної безпеки, саме як спільної відповідальності залежних один від одного виробника та споживача енергоресурсів. Країни ЄС намагаються гарантувати таку відповідальність з боку Росії прямим доступом своїх компаній до її енергетичних активів та компенсувати його відповідними інвестиційними коштами, оскільки Росія бачить в цьому економічну неадекватність такого роду гарантій і вимагає прямого доступу до активів розподілу енергетичних потоків - доступу до внутрішніх енергетичних ринків країн ЄС, що, на її погляд, і повинно забезпечити високий рівень інтеграції Росії і ЄС. Але практика дій Росії щодо країн СНД (України та Білорусі) свідчить, що посилення енергозалежності породжує ще більшу кількість проблем, тобто, якщо за існуючого рівня взаємозалежності виникають загрози енергетичній безпеці, то при його підвищені уникнути їх тим більше неможливо.

2. Вирішення енергетичних проблем на прикладі країн Європи