Боспорське царство

Боспорська держава виникла у V ст. до н. є. на основі об’єднання деяких грецьких держав-полісів й приєднання територій скіфських і меотських племен Керченського й Таманського півостровів, а також Південного узбережжя Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столицею царства.

У IV-III до н. є. Боспорське царство сягає найбільшого розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. Але з кінця III ст. до н. є. Боспор поступово занепадає. Царство зазнає фінансово-економічних і соціальних катаклізмів унаслідок кризи рабовласницької системи, поглибленої повстанням у Пантикапеї у 107 р. до н. є. під проводом Савмака. Хоча воно й було придушене, Боспорське царство вже не могло звестися. Упродовж I ст. до н. є. Боспор потрапляє в залежність від Понтійської держави, а потім – Риму. В III ст. н. є. на нього нападають готські племена, які зруйнували чимало поселень і міст. Остаточно Боспорське царство було знищено наприкінці IV ст. кочовими ордами гунів і підвладних їм племен. У VI ст. території Боспору  ввійшли до складу Візантії.

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризується наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники державного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень. Інтенсивний експорт зерна, риби, худоби, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які займалися торгівлею й работоргівлею. Найбагатшими купцями вважалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

За користування землею, яка вважалася власністю царя, значну частину врожаю вільні землевласники змушені були віддавати державі. На них покладалося виконання повинностей на користь держави, в тому числі й несення військової служби.

У VI-VII ст. територія Пантікапею перейшла під зверхність Візантійської імперії. У VIII столітті – це володіння Хазарського каганату. В IX-X століттях землі Північного Причорномор'я захопили слов'яни. Тодішня Керч носила назву Корчев і входила до складу Тмутараканського князівства.

На початку XIV ст. на узбережжі Керченської протоки з'являються італійці. Виникає їх колонія Воспоро. Наприкінці XV ст. Керч, як і весь Крим, потрапив у залежність від турецького султана.

Ялта

За стародавньою легендою, місто Ялта було засноване в першому столітті грецькими мореплавцями, які збились з дороги під час бурі, та після довгих пошуків, побачивши берег, а по-грецьки – ялос, так і назвали це поселення, висадившись на нього.

В середні віки місто відносилося до Візантійської Імперії, князівству Феодоро і Капітанству Готія і називалось тоді Яліта (Джаліта).

Місто Ялта ніколи не вважалося важливим військовим опорним пунктом, оскільки ніколи не було фортецею (на відміну від міст Гурзуфа і Алушти).

У 1778 році Російський уряд дав розпорядження виселити християнське населення Криму в Приазов’я. Вслід за приєднанням до Російської Імперії, почалася масова еміграція кримських татар і, в кінці 18 століття, місто Ялта стало зовсім безлюдним та схожим більше на маленьке рибальське село.

У 1838 році уряд вирішив відділити південне кримське побережжя в повіт Таврійської губернії, а оскільки, вибір влади центру повіту впав на Ялту, то був створений Ялтинський повіт, а Ялта здобула статус міста.

У Громадянську війну, в 1920 році, червоні розгромили армію Врангеля і зайняли Крим. Масові страти білих офіцерів, що здалися в полон, солдат і всіх противників революції, хто не встиг вчасно евакуюватися, проходили в місті Ялті.

У Велику Вітчизняну Війну Ялта постраждала не лише від окупації німцями, але і від депортації (за наказом Сталіна в 1944 році) кримських татар.

В той же час, побудували нове Південнопобережне шосе, яке дуже скоротило дорогу ка Алушти, Сімферополя (включаючи тролейбусне сполучення) і Севастополя.