1.2. Взаємодія суспільства й природи: еколого-економічні протиріччя

Форми відносин людини й природи. Біосфера у своєму розвитку пройшла наступні етапи: добіогенний (етап схованого життя), біогенний і антропогенний. Кожний із них включає велику кількість подій, що означали зміну процесів і явищ, заміну одних природних станів іншими. Приблизно 2 млрд. років тому мало місце грандіозна за своїми наслідками подія: геохімічне відновлювальне середовище стало окисним. Це відбулося завдяки діяльності ціанобактерій, які споживали азот, і виділяли кисень, що був отрутою для інших бактерій. Коли зміст кисню в атмосфері досяг однієї тисячної частки від сучасного, без'ядерні організми – архібактерії на поверхні Землі вимерли, а їхнє місце зайняли ядерні організми.

Це була глобальна криза, необхідний етап розвитку, який відкрив шлях для появи більш розвинених організмів, еволюція яких привела, зрештою, до появи людини.

Надалі на Землі неодноразово відбувалися заледеніння величезних територій, зміна кліматів, активізація вулканічної діяльності, горо- утворювальні процеси, вимирання багатьох груп організмів і виникнення інших. Уже після появи людини (рід Homo виник 1,7-2 млн. років тому, вид Homo sapiens– людина розумна – з'явився приблизно 40 тис. років тому) відбулося багато екологічних криз, деякі з них були викликані діяльністю самої людини.

Екологічна криза – це ситуація, яка характеризується дисбалансом між живими організмами і навколишнім середовищем.

Антропогенні екологічні кризи. Перша антропогенна екологічна криза (почалася 50 тис. років тому у верхньому палеоліті й закінчилася приблизно 10 тис. років тому) була пов'язана з перепромислом великих тварин. Протягом десятків тисяч років людина пристосовувалася до нових умов, і поступово знайшла якісно новий спосіб добування їжі – шляхом вирощування сільськогосподарських культур, пасовищного й загінного утримання худоби. Таким чином, суспільство збирачів і мисливців, що жило за рахунок прямого споживання дарунків природи, перетворилося в суспільство хліборобів і скотарів. Нова форма господарювання одержала назву «виробляюче господарство». Перехід від прямого споживання до виробляючого господарства одержав назву сільськогосподарська неолітична революція.

В історичному періоді під екологічною кризою розуміють погіршення стану природного середовища, що відбувається внаслідок виникнення невідповідності розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві ресурсно-екологічним можливостям біосфери. Це антропоморфне, тобто з позиції людини, розуміння екологічної кризи. Більшу частину людей турбує саме погіршення свого середовища існування. Якщо відбуваються порушення життєдіяльності біоценозів десь далеко, це найчастіше не розглядається як екологічна проблема. Але, якщо людям стає ясно, що несприятливі явища навіть у незаселених районах світу впливають на їхнє життя й можуть призвести до економічних, екологічних або соціальних проблем у їхньому регіоні, то така ситуація вважається як загрозлива й тоді починають говорити про екологічну кризу. Таким чином, поняття «екологічна криза» досить умовне й пов'язане із психологією людини.

З позицій сучасної екології кращим є таке визначення: сучасна екологічна криза – це нерозв'язне на сьогодні протиріччя між практикою, що затвердилася в історії цивілізації, корисністю відносин до навколишнього середовища й здатністю біосфери підтримувати систему природних біогеохімічних циклів самовідновлення.

У цілому можна виділити таки етапи відносин людини й природи.

Перший етап – первісне суспільство збирачів – тривав від початку існування людства 1–1,5 млн. років тому - до 50 тис. років тому. Як ресурси використовувалися насамперед рослини, тварини, що утворювали біосферні цикли, усі ландшафти залишалися природними, хоча й нею перетвореними.

Перехід до другого етапу – землеробського суспільства – відбувався в період неолітичної революції (50-10 тис. років тому). Для землеробства основним ресурсом була родючість ґрунтів, виникли сільськогосподарські ландшафти – поля й сільські населені пункти, а зрошувальне землеробство привело до різкої активізації гідрологічних циклів - виникнення антропогенних кругообігів води.

250-270 років тому почався третій етап – промислова революція – людина перейшла до використання енергії пари, пізніше – електрики, атомної енергії, створила різноманітні види машин. Основними ресурсами стали корисні копалини, з’явилося індустріальне суспільство з міськими ландшафтами – зосередженням техніки, культурного й інтелектуального потенціалу й одночасно руйнівних суспільних тенденцій (злочинність, тероризм тощо), колосальним забрудненням – надходженням до природного середовища невластивих йому концентрацій хімічних елементів і штучних з'єднань. У кінці ХХ століття неймовірно зросло споживання природних ресурсів, виробництво товарів і продуктів харчування, що призвело до глобальної екологічної кризи. Несприятливі істотні зміни в природному середовищі виникли вже на початку ХХ століття, однак довгий час людство не фіксувало їх.

Взаємодія – суспільства й природи в наш час повинна йти в напрямку формування системи "людство-природа", де розвиток суспільного виробництва буде ґрунтуватися на екологізованому типі технологічного засобу виробництва. Мета розвитку такої системи – формування регулюючої діяльності людей, завдяки якій біосферу буде перетворено в якісно новий стан «розумної діяльності людей», який В.И. Вернадський запропонував назвати ноосферою. Ноосфера характеризує найвищий рівень плинних процесів у взаємодії суспільства й природи. Ноосфера – це цілісна, раціонально перетворена, відповідно до законів збереження й підтримки життя й гармонічного співіснування суспільства з природними умовами, планетна оболонка Землі. Ідея ноосфери пов’язана з концепцією сталого розвитку, тобто розвитку в процесі якого обмежується необоротний збиток природному середовищу.

Таким чином, наступний, четвертий етап – це екологічний розвиток – етап формування ноосфери. На цьому, етапі, основним матеріальним ресурсом повинні стати відходи (їхня утилізація); природні ландшафти інтегруються з техногенними; а різноманітні антропогенні цикли речовини й енергії повинні вписатися в природні біогеохімічні цикли. У цьому напрямку розвитку існує певна тенденція, однак не цілком зрозуміло, чи піде людство цим шляхом, чи вибере техносферний шлях розвитку. Поки що немає ознак емплементації техногенних циклів речовини й енергії до природніх біогеохімічніх циклів. Таким чином, етап екологічного розвитку – це поки лише бажаний шлях.

Вплив суспільства на біосферу поки не сприяє підвищенню її організованості, стійкості й цілісності, тобто не забезпечує її якісних характеристик. Довго так тривати не може. Зниження організованості біосфери має граничні значення, які небезпечно переступати. Створення ноосфери, насамперед, – це забезпечення зв'язаності соціальних процесів із процесами, що йдуть у біосфері. Досягти цього важко, але в принципі можливо.

У силу взаємодії всіх частин і елементів біосфери будь-який вплив суспільства на природу через якийсь час вертається у вигляді відповідного впливу природи на суспільство. За законом відбиття цей поворотний вплив тим сильніше, чим істотніше втручання з боку людини.

Йдеться, звичайно, не про те, щоб не втручатися в природні процеси, а про те, щоб втручатися кваліфіковано, на основі знання особливостей взаємодії різних організмів у біоценозах. Поняття «ноосфера» характеризує необхідну для життя спрямованість змін, що відбуваються в біосфері під впливом людей.

Поверхня планети, заселена людьми і якісно ними перетворена, - це ще не ноосфера, оскільки відсутня вказівка на характер перетворення. Людство тільки прагне до того, щоб додати природокористуванню розумний характер. Тому таку поверхню називаємо «антропосферою».

Антропосфера – етап еволюції біосфери, для функціонування, динаміки й розвитку якої характерна висока роль діяльності людства. Термін «ноосфера», що часто використовується для позначення того ж етапу еволюції біосфери, акцентує увагу на розумній стороні діяльності. Однак, відомо, що значна частина впливів на біосферу є побічними, тобто виникають стихійно й поза розумними завданнями, які ставилися людством. Тому, щоб не помилятися щодо щирого походження впливів людства на природу, не слід називати всі впливи «ноогенезом».

Сучасна антропосфера – глобальна природно-технічна система. Тут виникають процеси, не характерні для природного стану біосфери. Це пов'язане з тим, що можливості техніки й масштаби господарської діяльності людства перевищили деякий критичний рівень, вичерпали буферні можливості природного середовища й стали причиною нових процесів планетарного масштабу. Формується новий стан природного середовища, яке не мало аналогів у минулому, – стан антропосфери. Антропосфера характеризується істотними змінами в біосфері глобальних процесів: біологічного колообігу атомів, колообігу води, водної й атмосферної міграції елементів. Виникли процеси, не властиві біосфері: одержання металів і інших елементів, нестійких у термодинамічному полі біосфери, виробництво енергії на атомних електростанціях, синтез органічні речовини ніколи не існуючих у біосфері (полімери).

Економічні аспекти взаємодії людини й природи відображають категорії: «природні ресурси», «навколишнє середовище», «навколишнє природне середовище», «ресурси природи», «довкілля». За допомогою цих категорій слід розглядати загальноекономічні проблеми взаємодії суспільства й природи. Коли мова йдеться про охорону природи, то тут об'єктом дослідження виступає навколишнє середовище. А коли говориться про використання та відтворення природи, то об'єктом стають природні ресурси. При цьому, розглядаючи охорону природи, не можна не враховувати й такий об'єкт як природні ресурси й навпаки.

Поняттями, які охоплюють основні процеси взаємодії "суспільство-природа", узагальнюють і представляють їх у конкретному житті, є "природокористування","раціональне природокористування".

Використання тих чи інших категорій взаємодії суспільства і природи залежить від рівня процесів, що розглядаються. Поняття "взаємодія суспільства й природи", "природокористування", "раціональне природокористування" більше тяжіють до суттєвих процесів і є узагальнюючими поняттями, які характеризують економічні явища на макрорівні. На інших рівнях (територія, галузі, підприємство) в аналізі процесів взаємодії суспільства й природи користуються іншими поняттями: екологічна безпека, екологізація, виснаження природної системи, деградація, забруднення земель, водних джерел тощо.

Будь-яка країна, що стала на шлях науково-технічного прогресу та широкомасштабного використання його результатів, уже не зможе й не повинна ігнорувати такі об'єктивні чинники, як вичерпаність багатьох природних ресурсів, насамперед не відтворюваних та не відновлюваних, уразливість, екологічна стійкість та екологічна місткість природного середовища, межі його міцності й опірності щодо негативних і шкідливих антропотехногенних впливів тощо. Зазначені чинники мають всебічно враховуватися не лише в господарській діяльності, а й у визначені напрямів, темпів, масштабів соціально-економічного розвитку на основі вивчення характеру й особливостей властивих біосфери складних і взаємозалежних явищ та процесів, екологічних наслідків життєдіяльності суспільства.

Економіко-екологічні процеси проявляються через діяльність людей. Спонукальні мотиви цієї діяльності - потреби та інтереси. Задоволення потреб людей неможливе без урахування взаємодії суспільства й природи. Економіко-екологічні потреби – це інтегральна сукупність екологізованих потреб у життєвих і духовних благах. Екологізація потреб може бути екофобною й екофільною. Зростання потреб забезпечує ці обидві форми. У той же час найважливішим є турбота про людство, а це означає, що на першому місці повинна бути тільки екофільна екологізація, що забезпечує життєдіяльність довкілля як у сучасності, так і в майбутньому.

Важливе значення має проблема задоволення еколого-економічних потреб. Показником задоволення абсолютних еколого-економічних потреб служить досягнення самовідновлювального потенціалу екосистеми. Наступний рівень - дійсні потреби. Визначити задоволення дійсних потреб можливе через граничнодопустимі концентрації, граничнодопустимі скиди й викиди, а також тимчасово-погоджені викиди. Еколого-економічні інтереси виникають на основі тісної взаємозалежності між суспільством і природою, і є складним поняттям. Економіко-екологічні інтереси – це свідомі еколого-економічні потреби, які перетворились у внутрішні потреби людей.

Економіко-екологічні потреби – це синтез екологічних та екологізованих економічних інтересів. Екологічні інтереси найбільшою мірою пов'язані з відношенням людини до природи, і в житті все більше проявляються у формі екологізованих економічних інтересів. Адаптація економічної системи до екологічних обмежень буде означати націленість на врахування віддаленіших наслідків, тим самим горизонт економічних інтересів повинен розширюватись.

Субординація суб'єктів економічних і екологічних інтересів не збігається. Тут акцент зміщується на користь економічних інтересів. Кожний робітник підприємства, який забруднює навколишнє середовище, зацікавлений в чистоті довкілля. Але досить часто переважає економічний інтерес, якщо виникає загроза закриття екологічно-небезпечного виробництва. Субординація суб'єктів еколого-економічних інтересів головною ланкою має інтерес особистості, оскільки окремі індивіди раніше, ніж населення в цілому, усвідомлюють процеси деградації природного середовища. Це пов'язано з тим, що багато елементів довкілля особистість не може використати відокремлено. Тому й сумісні дії з охорони навколишнього середовища застосовуються значно пізніше.

Найбільш суттєві, гострі проблеми в житті людей пов'язані з певною територією. Тому на першому місці в системі еколого-економічних інтересів стоять регіональні інтереси. В їхній основі – сумісне проживання людей на певній території й власність, яка відображає природні об'єкти як основу життя й діяльність народів. Ця група еколого-економічних інтересів теж складається із протиріч. У регіоні діють підприємства, які мають різну економічну й екологічну ієрархію. З економічної точки зору їхній ранг приблизно однаковий, а з екологічної – не завжди. При вдосконаленні економічного механізму природокористування необхідно, щоб підприємства мали приблизно однаковий і екологічний статус.

Охорона природи завжди призводить до зростання витрат у виробництві, що знижує прибуток. Колективний економічний інтерес входить у протиріччя з екологічним. Таке положення в ринковій економіці цілком можливе. Проте збігаються економічні та екологічні інтереси, якщо охорона природи приносить суттєві прибутки. Аналіз економіко-екологічних протиріч означає пізнання внутрішніх причин розвитку економіко-екологічних процесів, вияв суб'єктів, зацікавлених у розширенні або загостренні протиріч.

Головними протиріччями взаємодії суспільства й природи є протиріччя між розвитком виробництва і створенням нормальних умов життя. Більша частина еколого-економічних протиріч пов'язана із протиріччям "виробництво-споживання". Еколого-економічні протиріччя ґрунтуються і на відносинах власності. До еколого-економічних протиріч, пов'язаних із власністю, можна віднести протиріччя між сутністю і реальним проявом власності на об'єкти природи, між безпосередніми й опосередкованими формами реалізації власності. В умовах ринкових відносин виникають протиріччя між безпосереднім характером споживання природного середовища і товарною (ринковою) формою оцінки внеску господарських суб’єктів в його оздоровлення або погіршення.

Економіко-екологічні протиріччя проявляються також у середині тієї чи іншої групи еколого-економічних інтересів «підприємство – підприємство», «регіон – регіон». Особливо загострюються міжрегіональні протиріччя через трансграничні переноси забруднюючих речовин.

Для вирішення протиріч між завданнями охорони навколишнього середовища та економічним розвитком необхідне прийняття оптимального рішення, яке б мало б одночасно дві мети: економічний розвиток як обов'язкову передумову економічного і соціального прогресу й одночасно діяльність з охорони та свідомого формування й перетворення навколишнього середовища.

У протиріччі "навколишнє середовище - економічний розвиток" мова йдеться не стільки про дилему: чи економічний розвиток, чи чисте середовище, - скільки про необхідність переслідувати одну й ту саму мету у двох різних площинах: забезпечення можливо більш високого життєвого рівня та задоволення потреб людини, разом із потребами у сприятливому середовищі. Прогрес науки й техніки, що став серйозним чинником погіршення якості навколишнього середовища, створює в той же час передумови постійного і досить інтенсивного розвитку продуктивних сил: це дозволяє досягти такого співвідношення між темпами економічно­го розвитку і якістю навколишнього середовища, яке за даних умов можна було б вважати оптимальним.

Навколишнє середовище погіршується не в результаті економічного розвитку взагалі, а в результаті такого розвитку, який ґрунтується на певних діях виробників та споживачів, які завдають шкоди через заздалегідь чи несвідомо неправильне використання науки та техніки. Усе це, можливо, і потрібно змінити. Майбутнє належить такому використанню науки та техніки, яке буде сприяти вирішенню проблем навколишнього середовища.

Охорону навколишнього середовище не можна здійснювати шляхом стримування економічного росту. Навпаки, розвиток є передумовою ефективного вирішення проблеми, передумовою успішного відтворення середовища. У наш час уже досить очевидно, що профілактичні заходи обходяться дешевше, ніж ліквідація заподіяного збитку, що зволікання у вирішенні цієї проблеми в кінцевому рахунку обертаються значними додатковими витратами.