56. Особливості земельного кадастру в Росії. Земельний кадастр у Росії

Земельний кадастр у Росії має спільну із західноєвропейськими кадастрами соціальну природу та низку специфічних особливостей. Одним із найстаріших кадастрових документів є опис земель періоду монголо-татарського ярма. У 1245 р. був проведений перший перепис київських земель. Суздальські і рязанські землі було описано у 1257 p., муромські і новгородські – у 1259 р. Повсюдний перепис підкорених земель було проведено в 1273 р. На період виникнення централізованої держави припадає найбільш повний опис земельних володінь у Великому князівстві Московському. Цей опис містив дані про кількість земель у володіннях та оцінку цих земель шляхом зведення їх до певних умовних одиниць. Одиницею оподаткування вважалась соха, тому система перепису земель називалась сошним письмом. У XVI ст. для описання земель було створено спеціальний заклад, Помісний наказ, який став загальнодержавним керівним центром, що об'єднував усі межові та кадастрові роботи. Опис земель здійснювався писцями, дозорниками і міряльниками. Писцевий наказ 1622 р. покладав на переписувачів вимірювання ріллі, перелогів, сіножатей, лісів та інших угідь. Відомості про землю заносили у писцеві книги, які складалися у двох примірниках, один з яких посилали в Москву у Помісний наказ, а другий призначався для воєвод, намісників або дяків. У писцевих книгах висвітлювалися й фінансові питання: оцінка майна, розміри оподаткування. За словами академіка С. С. Соболева, писцеві книги XV, XVI і початку XVІI століть були першими земельно-оціночними працями, які мали для свого часу досить високий науковий рівень [19J. У XVII ст. у Росії в інтересах поміщиків у податкову систему вводяться надзвичайні збори, натуральні повинності. Петром І у 1718 році було введено подушний податок, а замість писцевих книг введено переписи – ревізії. Опис і оцінка землі мали випадковий характер. Облік кількості земель, на відміну від якісної оцінки, був поставлений навіть краще, ніж у період сошного письма. Вимірювання земель почало грунтуватися на точній геодезичній основі із застосуванням геометрії. Головне завдання полягало у реєстрації казенних та інших земельних володінь. На кожний обмежований маєток і повіт складалися межові книги і плани з указаниям землевласників, місцезнаходження і загальної кількості земель, їх розподілу за угіддями і складанням переліку угідь у провінціях і губерніях. До планів додавалися алфавітки, реєстри з характеристикою землеволодінь і відображення змін, що відбулися. Крім цього, складалися економічні описи, які містили відомості про якість орних земель. У 1837 р. в Росії було організовано Міністерство державного майна, яке першочерговим завданням проголосило рівність грошових зборів з державних селян шляхом диференціації податків на основі визначення дохідності земель у різних губерніях країни. Для розробки методики земельного кадастру створена спеціальна комісія, яка запропонувала скласти нормальну класифікацію ґрунтів із визначенням врожайності кожного класу за кліматичними зонами, що дозволило місцевим оцінним комісіям відступати від цієї класифікації лише у непередбачених і досить важливих випадках; для визначення чистого доходу виробити табель середніх цін на зерно у волостях; скласти таблиці визначення дохідності робочих днів, необхідних для обробітку однієї десятини важкого, середнього і легкого ґрунту при різних нормах внесення добрив. У другій половині XIX ст. Росія вступила на капіталістичний шлях розвитку. Починаючи з 70-х років XIX ст. земельно-оціночні роботи в Росії проводились земствами і називались земельним кадастром. Ці роботи відрізнялись широтою природно-історичних та економічних матеріалів, залучених для оцінки земель, а також різноманітністю прийомів і методів вивчення та оцінки земель. Недоліком земельного кадастру слід вважати недооцінку кількісного обліку земель, який проводився на основі існуючих планових матеріалів генерального або спеціального межування, які значною мірою застаріли і в багатьох випадках не відповідали фактичному стану земель. Однак земельний кадастр мав багато позитивного, наприклад високу якість виконання земельно-оціночних робіт, порівняно із західноєвропейським, у матеріалах земельної о кадастру велику наукову цінність мав опис земель і їх класифікація, де науково обґрунтовані дані з теоретичного ґрунтознавства, генезису і географії ґрунтів. Земельно-кадастрові роботи проводилися до 1917 р. Однак відсутність поєднання діяльності оцінних органів зумовила різноманітність принципів, прийомів і способів збору та обробки вихідної інформації. Так, найпоширенішим способом збору статистичної інформації для оцінки земель був подвірний перепис, суть якого полягала в опитуванні не всіх, а лише частини господарів, надаючи особливого значення з'ясуванню врожайності. При цьому визначали середню врожайність з конкретних даних, одержаних при щорічному опитуванні господарів або за кілька років. У свій час російські вчені вказували на недостатність розробки земським статистичним органом зібраних матеріалів, які давали б повну характеристику селянського землеволодіння: необхідні різносторонньо і раціонально складені групові і комбінаційні таблиці. З часом матеріали земського кадастру застосовуються не лише для земського оподаткування, але й для інших цілей. На сьогодні матеріали земельного кадастру дають повну характеристику земель.

Щодо земельно-кадастрових систем, то широко відомі міжнародні принципи побудови реєстраційно-кадастрових систем майбутнього, проголошені в різних документах міжнародної організації FIG. Вони узагальнюють світовий досвід і дають рекомендації для всіх країн у цьому напрямі. Серед фахівців у галузі кадастру широко відомий документ "Кадастр 2014", що був представлений на конгресі FIG в Брайтоні (1998). Він узагальнює загальносвітові тенденції розвитку реєстраційно-кадастрових систем та формулює основні принципи їхнього недалекого майбутнього [20]: - Кадастр повинен відображати певну правову ситуацію із землею, у тому числі публічні права й обмеження. - Інтегрування всіх видів кадастрової інформації, як текстової, так і графічної. - Кадастрове картографування замінюється просторовим моделюванням. - Кадастрові технології стають повністю цифровими. - При створенні та подальшій експлуатації кадастрових систем державний і приватний сектори мають тісно співпрацювати. - Кадастрова система повинна бути затратно-відновною.

57. Особливості земельного кадастру в Польщі.

Декретом польського уряду від 2 лютого 1955 року введена єдина система обліку земель. Методи ведення обліку визначені спільними інструкціями, вказівками і розпорядженнями Міністерства землеробства і Міністерства комунального господарства. Згідно з наказом цих міністерств від 20 лютого 1969 року у складі земельного фонду країни виділено вісім категорій використання земель. Розподіл земель за категоріями проводиться виходячи з особливостей функціонування і виробничої спрямованості їх використання. Земельний фонд Польщі характеризується високим ступенем освоєності. Сільськогосподарські землі займають 62,6% загальної території країни, в тому числі орні (рілля і перелоги) – 48,2%; сади, включаючи породорозсадники. виноградники, ягідники і хмільники – 0,9%; постійні луки і пасовища – 13,5%. Серед інших категорій найбільшу питому вагу в загальній площі (27,5%) займають ліси і чагарники. Землі інших категорій представлені незначними площами. У земельному балансі країни наводиться показник зрівнювальної території, який визначається як різниця земельно-облікових і статистичних державних органів. Земельно-облікові дані базуються на матеріалах зйомок, обмірів земель окремих господарств і включають карту, реєстр, відомості про площу, клас земель, місце розташування ділянки й інші відомості. Земельно-оціночні роботи значною мірою підпорядковані завданням визначення придатності грунтів для вирощування основних сільськогосподарських культур. Відповідно до інструкції, затвердженої Міністерством сільського господарства у 1963 році, якість земель визначається за механічним складом, потужністю орного горизонту, структурою, кислотністю, оглеєнням і водними властивостями ґрунту. Крім того, враховується рельєф, особливості меліорації, врожайність сільськогосподарських культур або продуктивність кормових угідь, а також природні умови, що ускладнюють використання земель та їх меліорацію. Залежно від природних властивостей грунтів і врожайності сільськогосподарських культур орні землі поділяються на шість основних класів: найкращі, дуже добрі, добрі, середні, погані і дуже погані. Третій і четвертий класи залежно від якості грунтів поділяються на два підкласи. Понад 80% ріллі займають добрі, середні й погані землі. Однак у результаті технічного прогресу бонітувальна класифікація сільськогосподарських угідь, що застосовується, не відображає продуктивності виділених таксономічних одиниць (класів). Наприклад, продуктивність більшості грунтів перших двох класів збільшується при внесенні добрив незначно, а третього і четвертого класів зростає значно швидше. Тому клас ґрунтів як таксономічна одиниця земель з ростом технічного прогресу в землеробстві відображає якість земель лише на певному етані. У зв'язку з цим доцільно перейти на 100-бальну систему бонітування ґрунтів. За даними бонітування грунтів розробляються ґрунтово-сільськогосподарські карти, найважливішим елементом яких є виділення сільськогосподарської придатності земель для вирощування певних культур. У межах одного комплексу групуються ґрунти з однаковими властивостями стосовно сільськогосподарського використання. Отже, виділення комплексів безпосередньо залежить від придатності земель для вирощування певних сільськогосподарських культур. Всього на орних землях виділено 12 комплексів сільськогосподарської придатності. Назви перших семи комплексів відображають придатність земель для вирощування озимої пшениці і жита, які займають 50...60 % посівних площ. Зокрема, перші три комплекси представлені кращими, добрими й середніми пшеничними землями, 4-7-й – кращими, добрими, поганими і дуже поганими житніми полями. Високоякісні і низькоякісні зернофуражні землі віднесені до восьмого і дев'ятого комплексів. Десятий комплекс включає гірські картопляно-вівсяні землі, одинадцятий – гірські вівсяні землі. Орні землі, призначені для сінокосів, – дванадцятий комплекс [19]. Виділення комплексів сільськогосподарської придатності на сінокосах і пасовищах пов'язане з типом луків, їх місцем розташування і класом бонітету ґрунтів. Сінокоси і пасовища поділяють на три комплекси: дуже добрі і добрі (заливні й суходільні луки), середньої якості (заливні, суходільні й заболочені), погані та дуже погані (суходільні й заболочені). Дані бонітування ґрунтів і класифікації земель використовуються для планування і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, визначення рівня дохідності земель, економічної ефективності затрат, встановлення розмірів земельного податку. Залежно від родючості ґрунтів орні землі переводять в умовні гектари. Для цього всі повіти країни залежно від природно-історичних умов поділені на три групи. У третій групі повітів 1 га ріллі першого класу зараховується за два гектари умовної ріллі, а шостого класу – за 0,5 га. Коефіцієнти переведення в умовну ріллю у другій групі повітів коливаються в межах від 1,9 га для першого класу до 0,5 га для шостого класу, а у першій групі повітів відповідно від 1,8 до 0,6 га. Економічна оцінка землі у Польщі ще не відображена у земельному кадастрі. Це пояснюється характером земельних відносин на сучасному етапі розвитку країни. У зв'язку зі значним скороченням сільськогосподарських земель розробляються методичні принципи їх вартісної оцінки. В основу визначення вартості землі пропонується покласти розмір чистого доходу, диференціальну ренту, вартість витрат на освоєння нових земель.

58.Кадастрові роботи в Україні.

Кадастрові роботи в Україні.

В Україні призначення кадастру, його структура мінялися відповідно до політико-економічної ситуації. Кілька століть поспіль Україна переживала земельні реформи, які суттєво міняли зміст та форми кадастру. Перші реформи здійснювалися, коли Україна входила до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Потім вона була складовою імперії, яка називалася СРСР. Остання реформа здійснюється тепер — у роки, коли Україна набула статусу незалежної держави. Розвиток кадастру в Україні характеризують кількома головними етапами: часи Київської Русі; Гетьманщина; період поневолення в царській та Австро-Угорській імперії; період імперії СРСР. У період первіснообщинного ладу щільність заселення території сьогочасної України не була високою, а, отже, земля не мала великої вартості. Отож головну цінність становив господарський реманент, жива птиця та худоба, а також освоєна земля. Для вирішення загальних потреб господарювання та захисту дворища могли об'єднуватися у громади, а громади — в окремі населені пункти. Такий принцип об'єднання дворищ і громад сприяв виникненню фонду земель загального користування, яким спільно розпоряджалися всі жителі. У 1097 році було закріплено право великих князів, боярів та інших аристократів на успадкування права власності на землю, дарування, продаж і конфіскацію земельних володінь. Панівна каста у ті часи стала захоплювати великі простори вільних земель та завойовувати нові. Так сформувались великі землевласники. З розпадом Київської Русі західна частина українських земель перейшла під владу великого литовського князя, який для встановлення порядку в земельних відносинах у 1528 році організував перепис землевласників, де зазначалася кількість дворів у кожному землеволодінні та його розміри. У 1569 році було здійснено інвентаризацію незайнятих земель у Волинському, Подільському воєводствах. У 1729-31 роках гетьман України Данило Апостол провів інвентаризацію усіх землеволодінь Гетьманщини. Відповідно до виконаних робіт усі землеволодіння були поділені на 6 категорій: рангові, міські, вільні, спірні, церковні та володіння, надані за заслуги. Перші поземельні кадастри на Галичині відомі в історичній літературі як Йосифінська (1785-1788 pp.) і Францисканська (1819-1820 pp.) метрики. Після скасування панщини 70% ріллі було розділено між селянами, а 30% залишилось землевласникам. Селянські господарства можна було ділити, продавати, віддавати в заставу. На Галичині у 1902 році селянські господарства площею менше ніж 2 га землі становили 42,3%, 2-5 га — 37,3%, 5-10 — 14,9%, понад 10 га — 5,5%. Революційні зміни 1917 року у східній частині України спричинили до цілковитої ліквідації дрібних селянських господарств і створення великих колективних і державних сільськогосподарських та промислових підприємств. Усі кадастри, створювані з 1917-го року, ґрунтувались на єдиних для всього СРСР правилах та вимогах і представляли собою інструмент централізованого господарсько-економічного управління різними регіонами та їхніми ресурсами.

Законодавством незалежної України передбачено створення і ведення ряду державних кадастрів: - державний земельний кадастр; - державний водний кадастр; - державний лісовий кадастр; - державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин; - містобудівний кадастр населених пунктів; - державний кадастр природних територій курортів країни; - державний кадастр природних лікувальних ресурсів; - державний кадастр тваринного світу; - кадастр територій та об'єктш природно-заповідного фонду; - регіональні кадастри природних ресурсів.

59.Державний кадастр водних ресурсів, його суть і зміст.

Питання раціонального використання та охорони водних ресурсів регулюється Водним кодексом України. Раціональне використання водних ресурсів неможливе без систематизованих гідрологічних даних. Єдина державна система обліку вод і їхнього використання забезпечує систематичні спостереження за режимом водних об'єктів та облік усіх вод єдиного державного фонду, обґрунтовує напрями їхнього раціонального використання. Ведення Державного водного кадастру (ДВК) — це систематичне збирання, поповнення, аналіз, узагальнення інформації про водні ресурси, їхній стан, динаміку водних об'єктів, виявлення закономірностей зміни кількісних і якісних показників поверхневих та підземних вод у часі з урахуванням змінних водогосподарських умов і всієї різноманітності впливу людської діяльності. Кінцевим результатом при цьому служать дані щодо стану водних ресурсів, запасів і рівнів забруднення поверхневих і підземних вод. Реалізація програми державного обліку вод і ведення державного водного кадастру сприяє подальшому розвитку робіт у галузі вивчення, раціонального використання та охорони ресурсів гідросфери. Однією з важливих умов розвитку ДВК є зіставлення накопичених у ньому відомостей як у територіальному аспекті, так і в часовому. З початку 90 років унаслідок реформування політичної, економічної і соціальної систем нашої країни в галузі використання водних ресурсів відбуваються глибокі зміни відносин. Прийняті у 1991-2007 pp. законодавчі і нормативні документи регулюють характер розвитку водних відносин, а також вимоги до змісту Державного водного кадастру України. Предметом вивчення курсу "Водний кадастр"слугують водні ресурси, які підлягають обліку та оцінці з метою отримання достовірних необхідних даних щодо правового, природного і господарського стану водних об'єктів з метою організації їхнього раціонального та ефективно використання. Дисципліна вивчає теоретичні основи реєстрації водних об'єктів і ресурсів, обліку їхньої кількості та якості, організацію кадастрових робіт в Україні.

60. Основні завдання державного водного кадастру.

Серед чисельних завдань прикладної гідроекологічної науки не останнє місце займає забезпечення народного господарства інформацією щодо стану водних ресурсів країни загалом та окремих її регіонів. Своєчасна та якісна інформація щодо стану водойм і їхніх ресурсів допомагає вести господарство ефективніше, запобігати непоправній шкоді природі. Чим оперативніше надходитиме інформація про запаси і стан вод господарським, адміністративним і проектним організаціям, і чим надійнішою вона буде, тим більших економічних результатів можна досягти, не порушуючи екологічної рівноваги. Реалізацію цих завдань покладено на Державний водний кадастр. Завданням державного обліку вод є встановлення відомостей щодо кількості та якості вод, а також даних щодо водокористування, на основі яких здійснюється розподіл води між водокористувачами та розробляються заходи щодо раціонального використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів. Державний облік поверхневих вод здійснює Державний Комітет України з питань гідрометеорології (Держкомгідромет) шляхом виконання безперервних гідрометричних, гідрохімічних спостережень за кількісними та якісними характеристиками поверхневих вод згідно з програмою, затвердженою цим Комітетом за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища і Державним комітетом з водного господарства України. Державний водний кадастр за розділом "Поверхневі води" включає дані щодо водних об'єктів: рік; каналів, що з'єднують різні водні системи або служать для територіального перерозподілу стоку; озер і водосховищ; льодовиків; внутрішніх морів і територіальних вод зовнішніх морів країни.

Дані державного водного кадастру поділяють на: 1. Архівні матеріали. 2. АІС ДВК. 3. Опубліковані дані.

Склад даних ДВК визначається окремим нормативним документом "Склад даних Державного водного кадастру", затвердженим Держкомгідрометом, Держкомгеології, Держводгоспом за погодженням з Мінприроди. Склад видань ДВК визначається "Структурою публікованої частини Державного водного кадастру". Дані ДВК представляються користувачам як платні видання і за запитом (у встановленому порядку). З метою інформування користувачів про видання ДВК, що вийшли з друку, про види даних, які надаються за запитом, і порядок їхнього надання Держкомгідромет разом із Держкомгеології, Держводгоспом видавали "Інформаційний бюлетень Державного водного кадастру". Спеціально уповноважений державний орган (Мінприроди) управління використанням та охороною водного фонду зобов'язаний забезпечити доступ до інформації, що міститься у Державному водному кадастрі. Залежно від видів водних об'єктів і розподілу обов'язків щодо вивчення вод і їхнього використання ДВК поділяють на такі розділи і підрозділи: 1. Поверхневі води. 1.1. Ріки і канали. 1.2. Озера і водосховища. 1.3. Якість вод суші. 1.4. Селеві потоки. 1.5. Льодовики. 1.6. Моря і морські гирла річок. 2. Підземні води. 3. Використання вод.

Така інформаційна структура дає змогу отримувати відповіді на широкий спектр питань теоретичного і практичного спрямування.

61. Практичне використання державного водного кадастру.

Кадастр використання водних ресурсів — це систематизований, постійно поповнюваний і за необхідності уточнюваний звід відомостей щодо фактичного і планованого використання води. Він налічує: - Умовно-постійні (періодично поповнюючі) паспортні дані каталогів водокористування. - Щорічні дані про використання водних ресурсів. - Багаторічні характеристики використання водних ресурсів.

Кадастр водокористування налічує дані обліку вод за кількісними та якісними показниками, реєстрації водокористувань, а також дані щодо водокористувачів. Державному обліку і зачисленню до державного водного кадастру підлягають водогосподарські об'єкти: - гідровузли і водосховища; - споруди для забору води з водних об'єктів (канали, насосні установки, експлуатаційні свердловини тощо); - канали, що слугують для воднотранспортного з'єднання систем і територіального перерозподілу стоку; - споруди для скидання у водні об'єкти використаних і шахтних вод (колектори, дренажні і водозбірні канали, трубчасті випуски тощо); - споруди для очищення використаних вод.

У Водному кодексі України зазначено, що державний облік водокористування здійснюється з метою систематизації даних про забір та використання вод, скидання зворотних вод та забруднюючих речовин, наявність систем оборотного водопостачання та їхню потужність, а також діючих систем очищення стічних вод та їхню ефективність. Державний облік та аналіз стану водокористування здійснюється шляхом подання водокористувачами звітів про водокористування до державних органів водного господарства за встановленою формою. Форму звітів про водокористування, порядок їхнього заповнення та періодичність подання затверджено Міністерством статистики України за поданням Державного комітету з водного господарства України та за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України. Державний водний кадастр за розділом використання водних ресурсів здійснює Державний комітет з водного господарства України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Термін "державний" стосовно до водного кадастру означає, що ці матеріали є єдиними офіційними даними, обов'язковими для використання під час вирішення усіх питань, що стосуються планування, проектуванням та оперативного управління водним господарством країни.

62.Водний фонд України як об”єкт кадастру.

Водний фонд України. Відповідно до Водного Кодексу України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

До водного фонду України належать:

1. Поверхневі води: - природні водойми (озера); - водотоки (річки, струмки); - штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; - інші водні об'єкти. 2. Підземні води та джерела. 3. Внутрішні морські води і територіальне море.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: 1) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; 2) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; 3) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; 4) береговими смугами водних шляхів.

Водні об'єкти в Україні поділяються на об'єкти загальнодержавного та місцевого значення.

До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води і територіальне море; 2)  підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території двох і більше областей, а також їхні притоки усіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення належать: 1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не зачислені до водних об'єктів загальнодержавного значення; 2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Для забезпечення раціонального використання водних ресурсів провадять облік вод. Його завданням є встановлення відомостей щодо кількості і якості вод, а також даних щодо водокористування, на основі яких здійснюють розподіл води між водокористувачами та розробляють заходи щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. З метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів складають водний кадастр.

Водний кадастр — це систематизована збірка відомостей про водні ресурси країни, їхню кількість, склад і можливості використання. Водний кадастр є державним зведенням даних щодо водних об'єктів, земель водного фонду, водного режиму, водних ресурсів та їхнього використання, необхідних для соціально-економічної та екологічної оцінки водоресурсного потенціалу і забезпечення сталого розвитку регіональних утворень і функціонування водних екосистем. Водний кадастр є базою державного управління водним фондом. Передбачає державний облік вод — систематичне визначення і фіксацію кількості та якості водних ресурсів, розташованих на певній території. Водний кадастр здійснюється з метою забезпечення поточного і перспективного планування використання водних об'єктів, їхнього відновлення та охорони. Державний облік підземних і поверхневих вод базується на даних обліку використання поверхневих і підземних вод, наданих водокористувачами, і даних державного моніторингу водних об'єктів.

Принципи ведення державного водного кадастру: • охоплення всієї території країни обліком водних ресурсів; • єдина методична основа збору гідрологічної інформації; • достовірність зібраних даних; • відповідальність виконавців; • інформованість користувачів про наявні дані; • доступ до кадастрової інформації широкого кола користувачів; • обов'язковість використання кадастрових даних у роботі різних організацій, установ тощо.

Державний водний кадастр провадять за єдиною системою. Надання водокористувачами у спеціально уповноважений державний орган управління водокористуванням і охорони водного фонду даних, необхідних для державного водного кадастру, є обов'язковим. Дані державного водного кадастру слугують основою для ухвалення рішень зі здійснення державного управління в області використання та охорони вод. Державний облік поверхневих і підземних вод, ведення державного водного кадастру здійснюють спеціально уповноважені органи управління використанням і охороною вод із участю державного органу управління в галузі гідрометеорології та моніторингу оточуючого середовища (з поверхневих водних об'єктів) і державного органу управління використанням і охороною надр (з підземних водних об'єктів). Порядок здійснення державного обліку поверхневих і підземних вод встановлює Уряд країни. Порядок ведення державного водного кадастру визначено водним законодавством України. Спеціально уповноважений державний орган управління використанням і охороною водного фонду зобов'язаний забезпечити доступ до інформації, що міститься у документації "Державного водного кадастру".

63. Поверхневі води України, їх суть і розповсюдження.

До поверхневих вод належать річки і канали, озера і водосховища, болота. В Україні нараховується майже 4 тис. малих річок (завдовжки до 100 км), 123 – середніх (100-500 км), 14 – великих (понад 500 км). Річки є найактивнішою ланкою серед вод суші. Вони повертають у море більшу частину опадів, є основним джерелом води для господарських та побутових потреб людини, а також транспортними шляхами та джерелом енергії. На території країни ріки розподіляються нерівномірно. Це зумовлено характером рельєфу, кліматом, водопроникністю гірських порід, особливостями рослинного покриву та іншими природними чинниками. Для порівняння використовують щільність річкової сітки, яка визначається відношенням загальної довжини річок до площі території. Найбільша її щільність у Карпатах (до 1,1 км/км2), а в степах між річками Дніпро і Молочна цей показник найменший – 0,25 км/км2. Переважна більшість річок України належить до басейнів Чорного та Азовського морів і тільки 4 % – до басейну Балтійського моря. Це зумовлено загальним нахилом поверхні України. На заході країни проходить Головний Європейський вододіл, що розділяє басейни українських річок між басейнами згаданих морів.

64. Підземні води України , їх суть і розповсюдження.

Підземні води. Важливою складовою внутрішніх вод України є підземні води, які широко використовують у водопостачанні. Їх вивчає одна з наук про Землю — гідрогеологія. Вона значно розвинена в Україні, а її гідрогеологічні умови і ресурси добре вивчено. Формування підземних вод тісно пов'язане з геологічною будовою, поверхневими водами, кліматичними умовами, рельєфом і ґрунтами. Підземні води мають значний вплив на ландшафти й зумовлюють такі фізико-географічні процеси як зсуви, карст, засолення, підтоплення та ін.

До складу підземних вод входять ґрунтові води — верхній, безнапірний, поверх та артезіанський, напірний, поверх, який складається з кількох водоносних горизонтів, що утворюють кілька самостійних артезіанських басейнів.

Ґрунтові води (іноді їх називають підґрунтовими) — це перший від поверхні постійний водоносний горизонт. Він тісно пов'язаний з характером рельєфу, четвертинними відкладами, гідрокліматичними умовами, ґрунтами і рослинністю. У територіальному розподілі ґрунтових вод спостерігається зональність, яка виявляється в глибині залягання, мінералізації та хімічному складі вод. У зоні мішаних лісів України ґрунтові води залягають близько до денної поверхні й знаходяться переважно на глибині 3-4 м і вище, сприяючи заболоченню поліських земель. Вони мають гідрокарбонатно-кальцієвий склад. У лісостеповій зоні, особливо на височинах, глибина залягання ґрунтових вод зростає до 6-15 м, а мінералізація — 2 г/л. Ще глибше залягають ґрунтові води в степовій зоні, де вони пересічно знаходяться на глибині 10-20 м, а мінералізація підвищується до 8-10 г/л. Прісні ґрунтові води широко використовуються в усій Україні для побутового водопостачання, а в південних регіонах для зрошування. В останні десятиліття виникла проблема боротьби із забрудненням ґрунтових вод різними шкідливими речовинами.

Розподіл, запаси і властивості підземних артезіанських, пластових і тріщинних вод насамперед залежать від геологічної будови, і тому при гідрогеологічному районуванні враховується геологічна структура земної кори. Підземні води за ступенем мінералізації поділяються на прісні (до 1 г/л), мінералізовані (до 5 г/л) та розсоли (понад 50 г/л). Глибина залягання прісних вод залежить від геологічної будови та наявності водоносних гірських порід і змінюється в гідрогеологічних регіонах України від 50-100 м до 900 м. Глибше, як правило, прісні води в Україні майже не зустрічаються.

65. Внутрішні морські води України, їх склад і характеристика.

Внутрішні морські води України - це:

- морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

- води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

- води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морські милі;

- води заток, бухт, губ і лиманів, морів та проток, що історично належать Україні.

Різновидом внутрішніх морських вод є так звані «історичні води», перелік яких встановлюється урядом відповідної держави. До історичних вод звичайно належать води деяких заток (незалежно від ширини входу), що у силу історичної традиції або міжнародного порядку вважаються внутріш-німи водами прибережної держави. Історичними затоками визнаються ті, у відношенні яких відповідна прибережна держава традиційно здійснює права володіння й у межах яких вона має особливі економічні інтереси.

66. Водокористування, його види і порядок ведення.

Водокористування — юридично обумовлена діяльність, пов'язана з використанням водних ресурсів^[1], використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод (водних об'єктів).^[2]

До водокористувачів, наприклад, відносяться гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство. Водокористування не пов'язане безпосередньо з добором води з використовуваних водних об'єктів, але його не можна розглядати у відриві від потреб водоспоживання, тому що в інтересах водокористувача вилучення води на водоспоживання може бути обмежене.

Водокористувачеві висувають певні вимоги до режиму стоку і якості водних ресурсів залежно від тих функцій, які вода виконує при її використанні, і, у свою чергу, часто впливають на обоє ці показників. Так, створення водоймищ для потреб гідроенергетики змінює режим стоку, температурний, гідробіологічний і гідрохімічний режими водотоку. Використання водних ресурсів водним транспортом, рекреаційним маломірним флотом, лісосплавом може викликати забруднення води.

Водокористування може бути двох видів - загальне та спеціальне.