3. Державний моніторинг довкілля

Ефективне державне управління якістю навколишнього природ­ного середовища неможливе без наявності відповідної інформації про його стан. Ця інформація зараз збирається та аналізується за допомо­гою державної системи моніторингу довкілля.

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) є однією з функцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин. Його сутність полягає в організації системи спостережень за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення, якісни­ми та кількісними характеристиками природних ресурсів з метою забез­печення збору, оброблення, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та роз­робки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

1. загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

2. оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мере­жу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виник­нення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

3. фоновий (науковий), тобто система спостережень за природни­ми ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через ме­режу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Діюча сьогодні в Україні система загального моніторингу дає змогу отримати понад 70 різних видів даних, зокрема метеорологічних, аерологічних, озонометричних, агрометеорологічних, гідрологічних, інформацію про стан забруднення повітря, поверхневих і морських вод, ґрунтів у пунктах базової мережі спостережень.

Метеорологічні наземні спостереження, зокрема, проводяться безперервно, цілодобово і синхронно більш ніж на 200 станціях. Гідрологічні спостереження є предметом діяльності 433 пунктів спос­тережень. Морська стаціонарна гідрометеорологічна мережа включає в себе 32 пункти спостережень, розташовані у прибережній та шель­фовій зонах, гирлах річок, що впадають у море. Базові спостереження

за забрудненням поверхневих вод проводяться у 240 пунктах спосте­режень. Якість води Чорного та Азовського морів і гирлових ділянок Дніпра, Дунаю і Південного Бугу контролюється у 154 пунктах. Стаціонарні спостереження за забрудненням атмосфери проводяться у 162 пунктах, розташованих у 53 містах.

Моніторинг навколишнього природного середовища охоплює ряд послідовних стадій (етапів):

збирання інформації,

її обробку,

переда­вання,

збереження, аналіз,

прогнозування майбутніх змін та

розроб­лення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефектив­них управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється:

комплексний моніторинг навколишнього природного середовища (довкілля);

моніто­ринг земель (і їх складової — фунтів),

моніторинг поверхневих та підзем­них вод,

моніторинг лісів,

моніторинг рослинного світу,

моніторинг ди­кої фауни,

моніторинг атмосферного повітря,

моніторинг місць вида­лення відходів,

моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду,

моніторинг курортів та деякі інші.

За рівнем узагальнення отриманої моніторингової інформації розрізняють

• локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, діля­нок ландшафтів);

• регіональний (у межах адміністративно-тери­торіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів;

• загальнодержавний (на території країни в цілому).

• глобальний, його складовою є фоновий моніто­ринг, що здійснюється в Україні.

Слід при цьому пам'ятати, що наша держава є членом Всесвітньої метеорологічної організації ООН, учас­ницею Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979)¹, Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію (Відень, 1986)², Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985)³, Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (Ріо-де-Жанейро, 1992)¹, Конвенції про оцінку впливу на навко­лишнє середовище в транскордонному контексті (Еспо, 1999)².

Виконання зобов'язань щодо участі України в цих та інших міжна­родних організаціях та договорах неможливе без даних моніторингових спостережень і прогнозів, зокрема спостережень за забрудненням навколишнього природного середовища, які перебувають під контро­лем та наглядом з боку міжнародних інституцій.

Об'єктами системи моніторингу довкілля є атмосферне повітря, води, біологічне різноманіття, ліси, землі, поводження з відходами, фізичні фактори впливу, геологічне середовище.

Здійснення державного моніторингу довкілля сьогодні покладається на такі суб'єкти: Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держземагентство і Мінжитлокомунгосп, Національне космічне агентство України.

Функціонування єдиної системи моніторингу довкілля в сучасний період визнане неоптимальним, у зв'язку з чим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. схвалено Концепцію Державної програми проведення моніторингу навколишнього при­родного середовища, розрахованої на 2006—2010 роки.

Основними недоліками, що зумовлюють низьку ефективність функціонування системи моніторингу, Концепцією визнано: від­сутність єдиної мережі спостережень; застаріле технічне і методичне забезпечення спостережень; відсутність сучасного технічного осна­щення центрів системи моніторингу в більшості регіонів; неузго­дженість окремих елементів інформаційних технологій, що викорис­товуються суб'єктами системи моніторингу; неповна відповідність нормативно-технічного та нормативно-правового забезпечення системи моніторингу сучасним вимогам. Програмою передбачається проведення заходів, спрямованих на підвищення ефективності вико­ристання та зміцнення існуючого потенціалу служб спостережень суб'єктів системи моніторингу на основі задіяння нормативно-право­вих, економічних, фінансових, науково-експертних, інформаційно-освітніх та інших засобів, а також шляхом впровадження сучасних інформаційних технологій, застосування засобів вимірювальної техніки, уніфікованих методик вимірювання, оптимізації показники* спостережень і створення на їх основі єдиної мережі спостережень.

Крім державного моніторингу довкілля, в Україні здійснюється та­кож так званий внутрішній екологічний моніторинг з боку суб'єктів гос­подарювання. Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнь­ого природного середовища» та п. 10 Положення про державну систе­му моніторингу довкілля підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, незалежно від їх підпорядку­вання і форм власності зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень, дані та узагальнену інфор­мацію для її комплексного оброблення. З цією метою між суб'єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається уго­да, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

Фінансування робіт зі створення та функціонування системи моніторингу та її складових здійснюється за рахунок коштів, передба­чених у державному та місцевих бюджетах згідно із законодавством.

Мінприроди, МНС та їх органи на місцях здійснюють оперативне управління інформацією, одержаною на всіх рівнях функціонування системи моніторингу.