logo search
eko

19. Диференційовані, інтегровані та комплексні джерела еп

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” як інтегроване джерело

екологічного права. Інші інтегровані джерела екологічного права. Закон України “Про екологічну

експертизу” як інтегроване джерело права.

Природоресурсові закони та кодекси як диференційовані джерела екологічного права. Земельний,

Водний, Лісовий кодекси України, Кодекс України про надра у системі джерел екологічного права.

Закони України “Про тваринний світ”, “Про рослинний світ”, “Про охорону атмосферного повітря” як

джерела екологічного права.

Природоохоронні закони України як комплексні джерела екологічного права. Закони України “Про

природно-заповідний фонд України”, “Про курорти”, “Про екологічну мережу” у системі джерел

екологічного права. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела екологічного права. Екологічні

стандарти в системі джерел екологічного права.

• За об’єктами ЕП

Диференційовані(лише законодавчі акти):

ЗКУ ВКУ ЛКУ КУпН ЗУ «про тваринний світ» ЗУ «про рослинний світ» ЗУ «про охорону атмосферного повітря» ЗУ «про мисливське гос-ство та полювання» ЗУ «про червону книгу» тощо

Інтегровані:

КУ ЗУ «про охорону навколишнього природ середовища» ЗУ «про забезпеч санітар та епідеміологічного благополуччя населення» ЗУ «про екол експертизу» ЗУ «про об підвищеної небезпеки» ЗУ «про відходи»

Комплексні:

ЗУ «про природно-заповідний фонд України» ЗУ «про екологічну мережу» ЗУ «про виключну(морську) екологічну зону» ЗУ «про зону надзвичайної екологічної ситуації» тощо.

20. Рішення судової влади України та їх місце в системі ЕП

постанови ПВСУ з питань екології, а такої роз’яснення Президії ВГСУ з питань екології.

-судові прецеденти – рішення суду у конкретній справі, що є обов’язковими для судів при розгляді

аналогічної справи: у вітчизняній правовій системі мають обмежене застосування: відповідно до п. 1 ч.

1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства від 6 липня 2005 року: судові рішення в

адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним судом України за винятковими

обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції

однієї й тієї самої норми права (аналогічну норму містить п. 1 ч. 1 ст. 354 Цивільного процесуального

кодексу України від 18 березня 2004 року); відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПКУ висновки і мотиви суду

касаційної інстанції є обов’язковими для судів нижчих інстанцій; п. 3 ст. 11115 Господарського

процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року передбачає, що Верховний Суд України

переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України у випадках, якщо

вони оскаржені у зв’язку з виявленням різного застосування останнім одного й того самого положення

закону в аналогічних справах; не слід плутати судовий прецедент з роз’ясненнями, що містяться у

постановах Пленуму Верховного Суду України чи Президії Вищого господарського суду України – такі

документи не містять норм права і не є обов’язковими до застосування; окрім вітчизняних судових

прецедентів, Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання щодо визнання судових прецедентів

міжнародних судів, зокрема, Європейського суду з прав людини згідно з Конвенцією про захист прав і

основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 року) та протоколами до неї: так, Конституційний Суд

України іноді приймає рішення з посиланням на судові прецеденти Європейського суду з прав

людини[1];

-рішення Конституційного Суду України – рішення КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції та

законів України, згідно зі ст. 150 Конституції України, є обов’язковими до виконання на території

України; такі рішення не можна віднести до судових прецедентів, тому що це не рішення у конкретній

справі, а тлумачення норм Конституції чи законів України; хоча такі тлумачення не повинні творити

нових норм права, часто офіційні тлумачення КСУ містять нові норми, що регулюють правовідносини;

Керівні роз'яснення Пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України впливають на

удосконалення екологічних відносин та належать до числа документів правозастосовного нормативного

тлумачення. Так, наприклад, з метою однакового і правильного застосування у вирішенні спорів

законодавства, яке регулює земельні відносини, дано роз'яснення президії Вищого арбітражного суду

України від 27 червня 2001 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом

права власності на землю і землекористування».

Разом із тим, необхідно підкреслити, що керівні постанови Пленумів Верховного Суду України та

Вищого господарського суду України не є джерелом екологічного права, оскільки суди не наділені

правотворчою функцією.

21. Державні стандарти, норми, правила та регламенти в системі джерел ЕП

1. ДСТУ 2156 – 93 Безпечність промислових підприємств. Терміни та

визначення. – Затверджено наказом Держстандарту України від 27 грудня 1993 р. № 27. –

Видання офіційне. – Держстандарт України, 1994. – 31 с.

2. ДСТУ 2195-99 Охорона природи. Поводження з відходами. Технічний

паспорт відходу. Склад, вміст, виклад і правила внесення змін. – На заміну ДСТУ 2195-93.

– Затверджений наказом Держстандарту України від 8 вересня 1999 р. № 167. – К.:

Держстандарт України,2000. – 20 с.

5. ДСТУ 3891-99 Безпеки у надзвичайних ситуаціях. Терміни та визначення

основних понять; Чинний від 01.01.00. – К.: Держстандарт України, 1999. – 21 с.

11. ГОСТ 12.1.007-76 Система стандартов безопасности труда. Вредные

вещества. Классификация и общие требования безопасности. – М.: Издательство

стандартов, 1980. – 7 с.

15. ГОСТ 14189-81. Пестициды. Правила приемки, отбора проб, упаковки,

маркировки, транспортирования и хранения. – М.: «Издательство стандартов», 1988. – 15

с.

16. ГОСТ 21507-81. Защита растений. Термины и определения. – М.,

Издательство стандартов, 1982. – 34 с.

27. ГОСТ 19433-88 Грузы опасные. Классификация и маркировка. – М.:

Издательство стандартов, 1988. – 39 с.

28. ГОСТ 17.5.3.02-90 Охрана природы. Земли. Нормы выделения на землях

государственного лесного фонда защитных полос лесов вдоль железных и автомобильных

дорог. – М.: Издательство стандартов, 1990. – 3 с.

29. ГОСТ 26640-85. Земли. Термины и определения. – М.: Издательство

стандартов, 1986. – 8 с.

31. ДБН А.2.2-1-2003 Проектування. Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на

навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і

споруд. Видання офіційне.– К.: Держбуд України, 2004. – 56 с.

32. ДБН А.2.2–3–2004 Проектування. Склад, порядок розроблення, погодження та

затвердження проектної документації для будівництва, затверджені наказом Державного

комітету з будівництва та архітектури від 20 січня 2004 р. № 8 // Інформаційний бюлетень

Держбуду України. – 2004. – № 5.

42. ДБН В.2.2-7-98. Будинки та споруди. Будівлі і споруди по зберіганню

мінеральних добрив та засобів захисту рослин. – К.: Державний комітет будівництва,

архітектури та житлової політики України, 1998. – 14 с.

50. СНиП 11-7-81 Строительство в сейсмических районах. – Утверждены

постановлением Государственного комитета СССР по делам гражданского строительства

от 15 июня 1981 года № 94. – М.: Сторйстандарт, 1982. – 48 с.

52. Оціночні показники санітарного стану ґрунтів населених місць. – Затверджені

7 липня 1977 р.. - № 1739-77 // Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і

протиепідемічних питань. У 6 т. Під заг. ред. проф. А. М. Сердюка. Т. 5. Ч. 1. – К.: МОЗ,

Головне санітарно-епідеміологічне управління, 1996. – С. 276-281.

22. Міжнародний договір як джерело екологічного права.

Належність міжнародних договорів до джерел права України, в то­му числі екологічного, випливає з

КонституціїУкраїни. Відповіднодо ст. 9 Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на

обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. ці договори

включаються в установленому порядку до Єдиного державного реестру нормативних актів і

друкуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих

виданнях України. В екологічному законодавстві України частка міжнародно-правових угод є досить

вагомою і з кожним роком зростає. Водночас Україна не є байдужою й до тих міжнародних договорів,

які не ратифіковані парламентом. Це зумовлено конституційним визнанням Україною загальновизнаних

принципів і норм міжнародного права (ст. 18 Конституції України). Отже, відповідні принципи і норми

міжнародного права навколишнього середовища також є джерелами екологічного права України.

312. Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 11.12.1997 р. //

Інформаційна база „ЛІГА: Закон”.

315. Конвенція про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і

доступу до правосуддя по питанням, що стосуються навколишнього середовища від 25 червня 1998 р.,

Орхус (Данія) // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. Видання друге,

доповнене. – Львів: Экоправо-Львов, 2002. – С. 101 – 118.

317. Конвенція ООН про охорону озонового шару від 22 березня 1985 р. // www.rada.gov.ua.

318. Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар// www.rada.gov.ua.

319. Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку від 3 червня 1992 р. //

Нормативна база ЛІГА:ЗАКОН.

320. Стокгольмська Декларація з навколишнього середовища від 16 червня 1972 р. // Нормативна

база ЛІГА:ЗАКОН.

321. Ротердамська конвенція про процедуру попередньої обґрунтованої згоди щодо окремих

небезпечних хімічних речовин і пестицидів в міжнародній торгівлі (1998). – К.: Міністерство охорони

навколишнього природного середовища України, 2005. – 43 с.

326. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/2995 (XXVII) від 15 грудня 1972 р.

Співробітництво між країнами в сфері навколишнього середовища

23. Екологічні права та екологічні інтереси. Поняття і співвідношення правової реалізації та

захисту.

Отже, екологічні права – сукупність юридичних засобів, які забезпечують потреби людини і

громадянина у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного

середовища і захисту екологічної безпеки.

Норми:

Уповноважуючі, дозволяючи, забороняючі, стимулюючі, попреджуюють про можливі негативні

наслідки, норми – гарантії.

Екологічні права розмежовані з екологічними інтересами

Е.І. – природні соціально-обумовлекні потреби осіб в галузі екології, які випливають зі змісту норм

екологічного законодавства, однак не забезпечені конкретними юридичними гарантії.

Е.П – кожній людини, захищаються, ОДВ, ОМС - спияють

Е.І належать всім. – таких засобів не мають; можуть буди задоволені в процесі реалізації окремих

екологічних прав.

Класиф.

Еколого-політ

Еколого-соц

Еколого –культ

За місцем закріплення – в К. в Зу.

Андейцев: галузеві, тобто такі, які можуть бути реалізовані виключно нормами еколог. Зак-ва, і

міжгалузеві

Особливості окремих прав

Права кожного на безпечне довкілля і на подання до суду позовів про відшкодування шкоди,

завдонаю….

Це загальнолюдське право

Визначається гуманістина спрямованість екологічного законодавства.

Це нематеріальне благо. Це право є елементом екологічного благополуччя населння.

Через нього реаліз

Всі інші еколог права спрямованя на реалізацію цього еколог права.

Безпечне прир середовищее – навк середовище повинно відповідати юридичним критеріям.

Юр критеріями виступають

- Гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в навк серд

- Гранично допустимі ріні шкідливого фізичного ( акустичного, електромагнітного, радіаційного.. ) впл

иву

- Гранично допустимий вміст шкідливих речовин в продуктах харчування.

Це ще називають номативми еколог безепеки.

Контрольні, лабораторні та інші перевірки, які можуть виявити факт перевищення цих нормативів

Механізм реалізації. Це є пасивним правом. Ми маємо, а всі інші – зобо утримуватись, але ж реалізація

можлива тільки коли ми активно вручаємось. ----- на забезпечення спрямовані інші екологічні права.

Держава повинна розробити цілу систему державно-правових поліьт еколн технічних…. гарантій

24. Загальна характеристика галузевих екологічних прав громадян

Галузеві екологічні права

- Право на безпечне для та здоровя прир середовище

- На вільніий досту до екологічної інформації та одержання в установленому

порядку еколог інформ.\

- На здійснення природо-охоронних заходів

- На здійснення загального та спеціального використанняя природних ресурсів

- Право громадян на участь в прийнятті екологічно-важливих рішень, в т.ч.

проведенні громадської екологічної експертизи

Порушене право на екол безпеку має бути поновлене.

Право на екологічну інформацію.

ЗУ від 13 січня 2011 року «про інформацію та про доступ до публічної інформації» -

запровадження мутаційний механізм – ст. 13 – інформація про стан довкілля(екологічна

інформація) – відомості та\або дані про стан складових довкілля та його компоненти

включаючи ГМО та взаємодію між цими складовими; про факти, що впливають або

можуть впливати на складові (речовини, енергію, шум, випромінювання, а також

діяльність або заходи, включаючи адмін., угоди в галузі охорони НПС, політику,

законодавство, плани і програми); про стан здоров’я та безпеку людей, умови життя

людей, стан об’єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або можуть

вплинути стан складових довкілля; інші відомості ат\або дані: ОНПС, фінансування

природоохоронних заходів, відомості про винних осіб.

Згідно ч.2ст.50 КУ така інф ніким не може бути засекречена. Ст. 9 ЗУ «про д таємницю,

ст. 21 ЗУ «про інф» - не можуть бути віднесені до інф з обмеженим доступом відомості

про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту, аварії, катастрофи,

небезпечні природні явища, інші надзвичайні ситуації, що сталися, можуть статися і

загрожують безпеці людей, про стан здоров’я населення, його життєвий рівень тощо.

Запит на інф – прохання особи про розпорядника(службові особи, ДОВВ, ОМС тощо),

також публічної інф у володіння. Запит може бути індивідуальне або колективним.

 Спец природокористування:

встановлюється з урахуванням принципу цільового використання,

використовувати без належного дозволу заборонено,

цільове використання повинно відповідати меті користування:

суб’єктами такого права можуть бути громадяни, які досягли певного віку,

наявність спец еколого-правової правосуб’єктності,

для спец природокористування повинен бути відповідний дозвіл,

дозволи підлягають обов’язковій д реєстрації(встановлюються ліміти)

владність спеціального використання природних ресурсів

Форми спец природокористування:

 Пр. спец водокористування

 Лісокористування тощо

Це пр. здійсн в 2 титулах:

 На пр. вл

 На пр. користування

25. Система міжгалузевих екологічних прав громадян

Міжгал екол пр.:

Пр. гр.-ян на участь в обговоренні будь-яких проектів(будівництва, реконструкції). Форми:

• Внесення пропозицій, рекомендацій ОДВВ, ОМС ЗУ «про засади вн та зовн політики»

• Організація проведення обговорення

• Направлення пропозиції

• Розгляд пропозицій

• Їх узагальнення, врахування або неврахування

• Прийняття відповідного рішення

• Обов’язкове оприлюднення

Право на одержання екологічної освіти. Вирішення багатьох екологічних проблем неможливе без

розуміння особливостей процесів, які відбуваються у сфері взаємовідносин суспільства і природи. Тому

в сучасних умовах одним із напрямів державної скологічної політики є посилення екологічної, в тому

числі правової, освіти, культури і на­уки, яке передбачає розширення мережі спеціальних закладів

освіти, спроможних організувати одне з екологічних прав громадян. Це пра­во є складовою

конституційного права на освіту (ст. 53 Конституції України) та закріплене у Законі «Про охорону

навколишнього при­родного середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спеціальних

законах освітянської сфери: «Про освіту», «Продошкільне виховання», «Про загальну середню освіту»,

«Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та інших.

Право на екологічну освіту може бути реалізоване на формально­му (в дошкільних виховних закладах,

у школах, ліцеях, коледжах, інститутах, університетах, академіях тощо), неформальному (шляхом

самоосвіти, через засоби масової інформації, бібліотеки, клуби, гуртки тошо) та контрактному рівнях.

26. Особливості реалізації прав громадян на участь у прийнятті рішень, що стосуються нпс

ак, право громадян на участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу

запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування,

будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи (п. «є» ст. 9

Закону «Про охорону навколишнього природного середовища») передбачає різні форми його реалізації,

що належать до участі громадян у проведенні громадської екологічної експертизи. Ця експертиза може

здійснюватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, за ініціативою

громадських організацій чи інших громадських формувань (ст. 16 Закону України «Про екологічну

експертизу»). Правові засади залучення громадян до обговорення матеріалів планування, будівництва

та/або реконструкції різних об'єктів, у тому числі об'єктів підвищеної небезпеки, визначені й законами

України «Про планування та забудову територій», «Про об'єкти підвищеної небезпеки».

Згідно зі ст. 11 Закону «Про екологічну експертизу» участь громадськості в процесі екологічної

експертизи здійснюється у формах: виступів у засобах масової інформації; подання письмових

зауважень, иропозицій і рекомендаций; включения представників громадськості до складу експертних

комісій, груп по проведению екологічної екс­пертизи.

Це означає, що: 1) громадяни можуть самостійно проводити екологічну експертизу (саме через це така

форма екологічної експертизи називається громадською); 2) з метою врахування громадської думки

суб'єкти екологічної експертизи зобов'язані організовувати публічні слухання або відкриті засідання

(організація громадських слухань щодо запланованих проектів, які підлягають державній екологічній

скспертизі); 3) представники громадськості можуть бути включенідо складу експертних комісій при

проведенні державної екологічної експертизи.

Громадська екологічна експертиза об'єктів може проводитись пе­ред державною експертизою,

одночасно з нею, після її проведения, тобто у будь-який час, коли виникає інтерес у громадськості для

визначення оцінки впливу об'єкта на навколишнє природне середо­вище.

3 метою інформування населення та узгодження дій з іншими об'єднаннями громадян суб'єкти

громадської екологічної експертизи оголошують через засоби масової інформації заяву про проведения

і ромадської екологічної експертизи, в якій зазначаються відомості про склад громадського еколого-експертного формування, перелік спеціалістів, залучених до участі в експертизі, об'єкт екологічної

екс­пертизи, строки її проведення. 3 метою врахування вимог Орхуської конвенції щодо всебічного

сприяння участі громадськості в прийнятті рішень доцільно захищати в судовому порядку відмови

засобів масової інформації від опублікування заяви про проведения громадської екологічної експертизи,

якщо така відмова недостатньо обгрунтована.

Заява про проведення громадської екологічної експертизи подається також до відповідної ради, органів

державної виконавчої влади та державної екологічної експертизи (ст. 41 Закону «Про екологічну

експертизу») та виступає гарантією того, що громадським експертам буде надано повне сприяння у

проведенні експертизи, ніхто не втрутиться у процес їх перевірки будь-яких об'єктів тощо (статті 28—

30 Закону «Про екологічну експертизу»). Тому відповідна рада, орган державної виконавчої влади та

державної екологічної ек­спертизи повинні формально прийняти таку заяву, погодитися на проведення

громадської екологічної експертизи, сприяти у її проведенні. Залишення заяви про проведення

громадської екологічної ек­спертизи без розгляду, незадоволення заявних вимог, відмова у прове­денні

громадської екологічної експертизи може бути оскаржено до суду, до органів прокуратури. Оскарженню

підлягають і інші протиправні дії: незаконне втручання будь-кого у проведення екологічної експертизи;

надання свідомо неправдивих відомостей про екологічні наслідки діяльності об'єктів екологічної

експертизи; порушення по­рядку проведения екологічної експертизи (статті 33—46, 50 Закону «Про

екологічну експертизу»).

Частина друга ст. 42 Закону «Про екологічну експертизу» передбачає, що висновки громадської

екологічної експертизи можуть враховуватися при проведенні державної екологічної експертизи, а

також органами, що приймають рішення про реалізацію об'єкта експертизи. Проте з урахуванням вимог

Орхуської конвенції, а також статті 11 Закону «Про екологічну експертизу» висновки громадської

екологічної експертизи як відповідна форма громадської думки щодо об'єкта експертизи обов'язково

мають бути враховані при прийнятті остаточного рішення щодо такого об'єкта.

При цьому доцільно враховувати, що Орхуська конвенція передбачає участь громадськості й на більш

ранніх стадіях екологічної екс­пертизи, а саме: на стадії оцінки впливу об'єкта, що підлягає реалізації,

на стан навколишнього природного середовища. Така оцінка впливу викладається у заяві про екологічні

наслідки діяльності відповідно до вимог, встановлених статтями 35 та 36 Закону «Про екологічну

екс­пертизу». Запровадження такої процедури базується насамперед на принципі гласності екологічної

експертизи (ст. 10 Закону «Про екологічну експертизу») та принципі гарантування безпечного для

життя та здоров'я навколишнього природного середовища (ст. 6 цього Зако­ну). Недодержання цих

вимог також може бути оскаржено громадськістю до вищих органів державної виконавчої влади,

органів місцевого самоврядування чи безпосередньо до суду.

27. Поняття та система обов’язків громадян у галузі охорони здоров’я

В науці ЕП обов’язки громадян поділяють на:

• Загальні: ст. 66 КУ, ст. 12 ЗУ «про охорону НПС»: берегти природу, здійснювати діяльність з

дотриманням вимог екологічної безпеки, дотримуватись нормативів у використанні природних

ресурсів, при реалізації своїх прав не порушувати прав інших осіб, сплачувати штраф за екологічні

правопорушення тощо.

• Спеціальні:

Мають виражений майновий характер: сплачувати збори за спец використання природних ресурсів,

ефективно використовувати природні ресурси, здійснювати комплекс природоохоронних заходів

спрямованих на відновлення природних ресурсів, проведення заходів по застереженню негативного

впливу на стан довкілля, компенсувати витрати на проведення д екологічної експертизи чи

обов’язкового екологічного аудиту тощо.

Не мають майнового характеру: отримувати дозволи на здійснення екологічної небезпечної

діяльності(право спец природокористування), передавати матеріали про створення об відпущеної

небезпеки на екологічну експертизу чи на поводження, дотримуватись висновків д екол експертизи,

обов’язкового екол аудиту, надавати органам екол контролю відомостей щодо своєї діяльн, здійсн

первинний облік використ прир ресурсів, ін. небезпечних факторів, передавати ін. екол характеру д

органам, інформувати населення про екологічні аварії тощо.

28. Загальні та спеціальні обов’язки громадян

Екологічні права, як і будь-які інші, не можуть існувати без обов'язків, що їм кореспондують. Стаття 66

Конституції України закріпила обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,

відшкодовувати завдані їм збитки. А стаття 12 Зако­ну «Про охорону навколишнього природного

середовища» визначає обов'язком кожного берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її

багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та

лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших

суб'єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні

правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на

навколишнє природне середовище. Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі

охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України. Такі обов'язки в

еколого-правовій літературі називають загальними, тобто такими, що повинні здійснюватися будь-якими громадянами незалежно від їх правового статусу.

На відміну від загальних обов'язків екологічне законодавство України закріплює й так звані спеціальні

обов'язки громадян, які випливають із умов права власності на природні ресурси, права

природокористування та реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності, тобто

підтверджують реалізацію особою її спеціального статусу. Такі обов'язки закріплюються у спеціальних

законодавчих актах природоресурсного та природоохоронного характеру або випливають із норм права,

спрямованих на забезпечення екологічної без­пеки. За своїм характером такі обов'язки можуть мати

спільні ознаки та поділяються на майнові та немайнові. Майновий характер мають обов'язки громадян

щодо своєчасного внесения зборів за забруднен­ня навколишнього природного середовища, за

погіршення якості природних ресурсів та понадлімітне використання природних ресурсів;

проведення заходів щодо попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього

природного середовища та природних ресурсів, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення;

запроваджувати новітні технології, устаткування та пристрої з метою очищення викидів і скидів або їх

знешкодження, зменшення виливу шкідливих факторів, а також прилади контролю за кількістю і

скла­дом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів; компенсувати витрати на

проведення екологічної експертизи, екологічного аудиту об'єктів, здатних негативно впливати на стан

на­вколишнього природного середовища та інше.

Немайновий характер мають обов'язки громадян щодо одержання дозволів на здійснення діяльності,

спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, життя та здоров'я

людей; передачі еколопчно небезпечних об'єктів на екологічну експертизу та дотримання її висновків;

безперешкодного надання органам екологічного контролю відомостей про характер екологічно

небезпечної діяльності та повного сприяння їм при проведенні перевірок та обстежень з точки зору

додержання вимог екологічного законодавства, а також виконувати їх розпорядження; здійснення

первинного обліку використання природних ресурсів, викидів та скидів у навколишнє природне

середовище; погодження своєї діяльності з іншими суб'єктами, якщо вона спроможна потенційно

зашкодити здоров'ю людини і навколишньому природному середовищу; оволодіння екологічними

знаннями і практичними навичками щодо їх реалізації та інше.

Порушення встановлених у законодавстві обов'язків тягне застосування заходів юридичної

відповідальності до винних осіб.

29. Поняття і система гарантій реалізації екологічних прав громадян

Гарантії – система способів, засобів, прийомів, які сприяють реалізації та захисту екол

прав громадян. Систему гарантій розглядають через видові хар-ки:

 Організаційно-розпорядчі гарантії: включає поняття норм-гарантій. Проведення

широкомасштабних заходів щодо підтримання, відновлення та поліпшення стану

НПС, стимулювання різних видів діяльності(ст. 48 ЗУ «про охорону НПС»),

сприяння д органів, ОМС по реалізації екологічних прав тощо

 Контрольно-виконавчі гарантії: обов’язковість здійснення д екол контрою,

можливість здійснення громадського екол контролю, обов’язок ЮО і ФО

здійснювати технічні, технологічні, організаційні та ін. заходи щодо зменшення

негативного впливу їх діяльності на стан довкілля, забезпечення державними

органами отримання екол вимог при плануванні та розміщенні продуктивних сил,

населених пунктів, врахування д органами, ОМС пропозицій та зауважень гр0ян

щодо поліпшення екологічної обстановки в країні.

 Превентивно-обмежувальні: проведення д, громадської, ін. форм екол експертизи,

ліцензування екол небезпечної діяльності, прийняття рішень про обмеження, про

тимчасове зупинення екологічно небезпечної діяльності за умови, що

встановлюється термін на усунення недоліків, прийняття рішення про повне

припинення екол небезпечної діяльності, порядок обмеження припинення

затверджений Постановою ВРУ від 29 жовтня 1992 року.

 Процесуально-правові гарантії: встановлення порядку звернення громадян з

пропозиціями, зауваженнями, процедура звернення громадян за захистом

порушених прав до ОМС, д виконавчої влади.

 Охоронювально-захисні гарантії – застосування юр відповідальності: еколого-правова відповідальність.

30. Правові форми захисту екологічних прав громадян

Форми захисту екол прав громадян:

 Нормотворча: розроблення законів

 Управлінська

 Самоврядна

 Судова

 Природоохоронна

 Антропоохоронна

Способи захисту екологічних прав:

 Загально-правові:

Відновлення порушеного права

Визнання незаконними рішення ОДВ, ОМС

Відшкодування заподіяної шкоди, завданих збитків тощо

Про захист прав громадян у сфері екології йдеться в ст. 11 Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища», згідно з якою держава гарантує своїм

громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Зокрема, конкретні

органи державного управління зобов'язуються надавати всебічну допомогу громадянам у

здійсненні ними своїх екологічних прав. Порушені права громадян повинні бути

відновлені, а їх захист можливий як в адміністративному, так і в судовому порядку.

Способи і форми захисту слід розглядати як явища не тотожні. Форми захисту — це

адміністративний, судовий, громадський, самозахист, звертання до Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини тощо, а способи захисту в екологічному

законодавстві, на відміну від цивільного (ст. 16 ЦК України), не містяться в

узагальненому виді. Зокрема, до них можна віднести такі види: визнання екологічних

прав; відновлення порушеного права; припинення дії, що перешкоджає здійсненню права

або порушує його; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової

шкоди, а також моральної шкоди (екологічної шкоди); зміна правовідношення;

припинення правовідношення; визнання незаконним рішень чи дій (бездій) органів

державної влади, місцевого самоврядування, службових і посадових осіб; та інші способи,

встановлені в нормативно-правових актах.

Адміністративна форма захисту регламентується ст. 40 Конституції України, Законом

України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року, відповідно до яких громадяни

можуть звертатися в органи державної влади, місцевого самоврядування, об'єднання

громадян, до підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності зі

зверненнями, зокрема зауваженнями, пропозиціями і скаргами, у тому числі й із

екологічних питань. Особи, яким направлені такі звернення, повинні їх розглянути і дати

обґрунтовану відповідь у місячний термін. Проте місячний термін розгляду звернень

громадян може бути продовжений керівником відповідного органу або його заступником,

якщо вирішити порушене питання в цей строк неможливо. Вони встановлюють

необхідний термін для його розгляду. При цьому загальний строк вирішення звернення не

може перевищувати 45 днів (ст. 20).

Однією з головних функцій Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у

сфері екології є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади

шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що

призвели до порушення екологічних прав громадянина.

До громадського порядку захисту можна віднести: референдум; громадські (публічні)

слухання; загальні збори громадян за місцем проживання; залучення експертів від

громадськості в робочі групи з екологічних питань, утворених органами влади, участь у

проведенні державної екологічної експертизи, а також проведення експертизи

громадської; збори, мітинги, походи, демонстрації; робота з депутатами.

Як самостійну форму захисту природних екологічних прав слід розглядати самозахист.

Можливість заперечувати право не в компетентних органах є характерною рисою

самозахисту, що відрізняється від інших форм захисту. Вона належить до конституційних

прав. Способи самозахисту можуть бути визначені в законі чи договорі. Характерно, що

кількість способів самозахисту не обмежується. Вони можуть застосовуватися як окремо,

так і в комплексі, але лише з дотриманням умов правомірної реалізації. Особа може

самостійно вибирати способи самозахисту з урахуванням змісту порушеного права,

характеристики протиправної поведінки. Але обраний спосіб самозахисту не може

суперечити вимогам закону.

Під самозахистом екологічних прав розуміють передбачені моральними засадами

суспільства та нормами законодавства, у певних випадках визначених у договорі, дії

особи (тобто застосування засобів протидії), які наділені зазначеним правом, спрямовані

на забезпечення недоторканності права, припинення порушення і ліквідацію наслідків.

До форм правового захисту прав громадянина належить, зокрема, судовий захист, що є

найефективнішим механізмом у цій сфері. Проведення і реалізація судово-правової

реформи в Україні забезпечує пріоритет прав у всіх сферах життя суспільства. Право на

судовий захист є конституційним і не вимагає додаткового закріплення в інших

нормативно-правових актах. Стаття 55 Конституції України містить норму, що

встановлює право кожного звертатися до суду, якщо: його права і свободи порушені чи

порушуються; створені чи створюються перешкоди для реалізації прав або свобод; мають

місце інші обмеження прав і свобод. Зазначені положення трансформуються і на

екологічні права, що порушені.

Належна реалізація екологічних прав повинна забезпечуватися не тільки гарантіями, але

дією всієї системи екологічного законодавства щодо їх забезпечення, зокрема:

нормуванням якості навколишнього природного середовища, екологічним страхуванням,

державним контролем за станом довкілля та дотриманням екологічного законодавства.

31. Громадські природоохоронні формування та їх повноваження в налузі екології

Про онпс

Стаття 21. Повноваження громадських об'єднань у галузі охорони навколишнього природного

середовища

Громадські природоохоронні об'єднання мають право:

а) брати участь у розробці планів, програм, пов'язаних з охороною навколишнього природного

середовища, розробляти і пропагувати свої екологічні програми;

б) утворювати громадські фонди охорони природи; за погодженням з місцевими Радами за рахунок

власних коштів і добровільної трудової участі членів громадських об'єднань виконувати роботи по

охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього

природного середовища;

в) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі

охорони навколишнього природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами та

організаціями природоохоронних планів і заходів;

г) проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і передавати їх органам,

уповноваженим приймати рішення;

д) вільного доступу до екологічної інформації;

е) виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань, пов'язаних

з охороною навколишнього природного середовища, використанням природних ресурсів та

забезпеченням екологічної безпеки;

є) вносити до відповідних органів пропозиції про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

ж) подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства

про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну

громадських об'єднань;

з) брати участь у заходах міжнародних неурядових організацій з питань охорони навколишнього

природного середовища;

и) брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів з екологічних питань;

і) оскаржувати в установленому законом порядку рішення про відмову чи несвоєчасне надання за

запитом екологічної інформації або неправомірне відхилення запиту та його неповне задоволення.

Діяльність громадських об'єднань в галузі охорони навколишнього природного середовища

здійснюється відповідно до законодавства України на основі їх статутів.

32. Право власності на природні ресурси, поняття і юридичні ознаки

Пр. вл на прир ресурси пов’язане з пр. на безпечне для життя і здоров’я довкілля – мають бути

задоволені рекреаційні, економічні, естетичні та ін. потреби. Пріоритетним є розвиток правової

доктрини про природні ресурси як суспільне надбання. Пон пр. вл на прир ресурсів асоціюється із пон

загальнонародної власності або всенародного надбання.

Пр. вл на природні ресурси як пр. категорія може розгляд з кількох позицій:

• Як об категорія – комплексний пр. інститут загальної частини ЕПУ, який склад із сукупності пр. норм,

що регул відносини власності на землю, води, надра, ліси і рослинний світ, тваринний світ, атмосферне

повітря тощо. Пр. засади запозичуємо положень ст. 13, 14 КУ, ст. 4 ЗУ «про охорону НПС», ВКУ, ЛКУ,

ЗКУ, КУпН, ЗУ «про тваринний світ», «про рослинний світ», «про природно-заповідний фонд», «про

курорти» тощо.

• Пр. вл на природні ресурси є суб категорією – сукупність повноважень, првомочностей власника по

володінню, користуванню і розпорядженню землями, водами, лісовими та ін. об природи як об пр. вл.

Пр. вл на природні ресурси – це відповідні правовідносини, тобто чітко законодавчо визначають

суб’єктно-об’єктний склад та зміст правовідносин. В ЦПУ пр. вл – абсолютні правовідносини. Пр. вл

на природні ресурси не є абсолютними. Пр вл на природні ресурси обмежуються суспільними

потребами.

Кількісні та якісні хар прир ресурсів, які знаходять своє відображу в природо-ресурсних кадастрах.

Пр. вл на прир ресурси завжди посвідчуються відповідними документами. Для д – це норма ЗУ; договір

к-п, спадкування, міни.

2.Пр. вл на природні ресурси – це система юр норм , інших пр. засобів, що регул відносини власності

на землю, вод, надра, лісовий світ і спрямовані на забезпечення реалізацій повноважень

власника(власників)

Форми пр. вл на природні ресурси:

• Д

• Комун

• Приватна власність

• В КУ ще власності українського народу

• Колективна

• Індивідуальна(особиста)

3.Суб’єкти право власності на природні ресурси - особи, які юр спроможні реалізувати повноваження

щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами:

• Номінальні особи

• Фактичн особи

Суб’єкти:

• Український народ

• ОДВ

• Громадяни України, об’єднання громадян тощо

Об’єкти права власності на природні ресурси – це природні чи штучно створені ресурси, які виконують

біол., екол, екон, соц. та ін. ф-ії, зареєстровані у типово-кадастрових та ін. документах в якості об

володіння, користування і розпорядження.

Ст. 13 КУ.

33. Особливості права державної власності на природні ресурси

Суб'єкти права державної власності на землю та інші природні ре­сурси. Суб'єктом права державної

власності на природні ресурси є держава Здійснення право­мочностей власника природних ресурсів,

які перебувають у держав­ши власності, покладено на органи державної виконавчої влади, а в деяких

випадках і на органи місцевого самоврядування.

Право державної власності на землю згідно зі ст. 84 Земельного ко­дексу набувається і реалізується

державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних,

Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. Отже,

суб'єктами права держав­ної власності є Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної

Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, а також районні державні адміністрації.

згідно зі статтями 122 та 149 Кодексу районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються

шляхом надання у постійне користування юридичним особам та вилученням у них земельними

ділянками із земель державної власності у межах сіл, селищ, міст районного значения для всіх потреб

та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведения вод­ного

господарства, крім випадків, передбачених ч. 7 ст. 122; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з

обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень,

мідприємств торгівлі тощо). Крім цього, районні, Київська та Севастопольська міські державні

адміністрації вправі розпоряджатися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст.

124), у власність громадян (ст. 118) та продажу юридичним особам (ст. 128 Кодексу).

Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності

у постійне користування та в оренду у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів

для всіх потреб, крім випадків надання земель у постійне ко­ристування на підставі рішення районної

державної адміністрації та Кабінету Міністрів України. Київська та Севастопольська міські державні

адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування та в

оренду у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здійснюється за

рішенням Кабінету Міністрів України. Рада міністрів Автономної Республіки Крим надає земельні

ділянки із земель державної власності у постійне користування та в оренду у межах міст

республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за їх межами для всіх по­треб, крім

випадків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміністрації

та Кабінету Міністрів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається земельними ділянками із земель державної

власності шляхом надання їх у постійне користування та оренду у випадках, коли такі землі: 1) являють

собою ріллю чи багаторічні насадження та вилучаються із постійного користування для

несільськогосподарських потреб; 2) вкриті лісами першої групи площею понад 10 гектарів і

вилучають­ся для інших потреб; 3) є земельними ділянками природоохоронного, оздоровчого,

рекреаційного призначення та вилучаються для інших потреб (ст. 149 ЗК України).

Крім цього, лише Кабінет Міністрів України, за погодженням із Верховною Радою України, має право

розпоряджатися земельними ділянками особливо цінних земель, що перебувають у державній

власності, шляхом вилучення та надання їх для будівництва об'єктів загальнодержавного значення,

доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів,

геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових

свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією (ст. 150 Кодексу).

Що стосується об'єктів права державної власності на землю, то Земельний кодекс України містить

презумпцію перебування земель у державній власності. Згідно зі ст. 84 Кодексу у державній власності

перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Однак Земельним кодексом України визначений перелік земель, які не підлягають передачі в

комунальну та приватну власність.

Аналогічно вирішене питания про суб'єктний склад права держав­ної власності на лісові ресурси у

Лісовому кодексі (далі — ЛК) України в редакції від 8 лютого 2006 року. Статтею 7 Кодексу

передба­чено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності

Українського народу. Водночас ліси можуть перебувати у державній, комунальній та приватній

власності. А суб'єктами права власності на ліси можуть бути держава, територіальні громади,

громадяни та юридичні особи.

Щодо права державної власності на ліси, то згідно зі ст. 8 ЛК Ук­раїни у державній власності

перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Право дер­жавної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів

України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до

закону.

Дещо інший суб'єктний склад реалізації права державної власності на водні об'єкти передбачений

Водним кодексом (далі — ВК) Ук­раїни. Так, згідно зі ст. 6 Кодексу води (водні об'єкти) є виключно

власністю народу України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право власності

на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і

місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть

надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Отже, держава здійснює свої функції через низку державних органів, які належать до законодавчої та

виконавчої гілок влади, а також до органів місцевого самоврядування. Відповідно до системи

адміністративно-територіального устрою зазначені органи поділяються на загальнодержавні, обласні та

районні. Враховуючи специфіку природних ресурсів як об'єкта права власності держави, який

характеризується «розпорошеністю», розташуванням на різних частинах території країни, жоден з

органів держави об'єктивно не може бути монопольним суб'єктом права власності держави на будь-який природний ресурс.

34. Об’єкти і суб’єкти права комунальної власності на природні ресурси

Суб'єктами права комунальної

власності на землю та інші природні ресурси є територіальні громади сіл, селищ та міст. Територіальна

громада села, селища чи міста становить сукупність жителів відповідного населеного пункту.

Найбільш повно питания права комунальної власності врегульовані у Земельному кодексі. Згідно зі ст.

83 Кодексу у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель

приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти

комунальної власності. Отже, земельні ділянки як об'єкт комунальної власності можуть знаходитись як

у межах, так і за межами населених пунктів.Суб'єктами права комунальної власності на земельні

ділянки за ме­жами населених пунктів також є відповідні сільські, селищні та міські ради.

Однак Земельний кодекс України надав територіальним громадам сіл, селищ та міст право об'єднувати

на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними

земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради. Відповідно суб'єктами права власності на

такі земельні ділянки виступатимуть районна чи обласна ради.

Слід зазначити, що законодавчі акти, прийняті до набуття чинності в 1996 p. Конституцією України,

зокрема Водний кодекс, не передбачають можливості перебування природних ресурсів у комунальній

власності. Однак прийняті вже після набуття чинності Основним Законом країни правові акти з питань

регулювання земельних та лісових відносин передбачають можливість виникнення права комунальної

власності і на зазначені природні ресурси. Так, згідно зі ст. 9 ЛК України у комунальній власності

перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній

власності. Крім того, у комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до

об'єктів комунальної власності в установленому законом порядку. А суб'єктами права комунальної

власності на ліси є територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого

самоврядування, тобто сільські, селищні та міські ради.

35. Право приватної власності на природні ресурси

Суб'єктами права приватної

власності на землю є громадяни та юридичні особи. ЗК України за обсягом наданих прав на землю поділяє фізичних осіб на громадян України,

іноземних громадян та осіб без громадянства. Найбільш повним обсягом прав щодо набуття землі у

власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які ЗК України

дозволяє передавати у власність грома­дян. Іноземні громадяни та особи без громадянства як суб'єкти

права власності на землю не мають права набувати у власність землі сільськогосподарського

призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті ними у спадщину, протягом року

підлягають відчуженню. А із земель несільськогосподарського призначення іно­земні громадяни та

особи без громадянства можуть набувати лише землі, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна,

що належать їм на праві приватної власності (ст. 81 ЗК України). Отже, іноземні громадяни та особи без

громадянства є суб'єктами права власності лише на земельні ділянки, на яких розташована будівля,

споруда чи інша нерухомість. До таких земель належать земельні ділянки, призначені для житлового,

дачного та гаражного будівництва, а також землі промисловості, транспорту, зв'язку тощо.

Юридичні особи як суб'єкти права приватної власності на землю мають право набувати земельні

ділянки у власність для здійснення статутної діяльності. Цивільний кодекс України (ст. 81) поділяє

юридичні особи на два види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права.

До юридичних осіб публічного права належать юридичні особи, створені розпорядчим актом

Прези­дента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу

місцевого самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються юридичні особи,

створені громадянами та/або юридичними особами приватного права. Суб'єкта­ми права приватної

власності на землю є юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права можуть

володіти землею на праві постійного користування та оренди.

Крім цього, юридичні особи як суб'єкти права власності на землю поділяються на юридичні особи

України та іноземні юридичні особи. Поділ юридичних осіб як суб'єктів права власності на вітчизняні та іноземні має важливе правове

значения. Юридичні особи України мають право набувати у власність всі види земель, які можуть

перебу­вати у приватній власності, крім земельних ділянок, які надаються для задоволення особистих

потреб громадян. До останніх належать: земельні ділянки, призначені для індивідуального житлового,

дачно­го і гаражного будівництва та ведения особистого селянського господарства.

Земельна правосуб'єктність іноземних юридичних осіб є значно вужчою. Так, згідно зі ст. 82 ЗК

України набуття ними у власність зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення не

допускається, за винятком випадків отримання їх у спадщину. Однак землі сільськогосподарського

призначення, отримані іноземними юридичними особами в спадщину, підлягають відчуженню

протягом одного року. Що стосується земель несільськогосподарського призначення, то іноземні

юридичні особи можуть набувати право власності на такі землі лише з метою здійснення інвестиційної

діяльності: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для

спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами

населених пунктів у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна.

Можливості набуття у приватну власність інших, крім землі, природних ресурсів, по-перше, поки

істотно обмежені чинними законодавчими актами та, по-друге, тісно пов'язані з набуттям у приватну

власність земельних ділянок, на яких розташовані відповідні природні ресурси.

36. Підстави виникнення, зміни і припинення права власності на природні ресурси

За змістом пр. власності на природні ресурси – це сукупність повноважень суб’єктів, стосовно

переданих у власність об природи чи їх частин.

Традиційно відповідно до заг-теор підходів існує 3 правомочності:

• Володіння природних ресурсів затверджується статусом особи, відображає наявність юр документом,

який посвідчує пр. вл(акт), стабільність пр. власності.

• Користування розглядається як одержання доходу в залежності від використання об пр. вл, юр

закріплена можливість господарчого використання та вилучення з них корисних властивостей з метою

задоволення багато чисельних потреб.

• Розпорядження – право визначати юр долю майна. Можливість власника самостійно вирішувати юр

долю природних ресурсів шляхом відчуження ін. особам або зміною його статусу та призначення.

Реквізиція – безоплатна передача у власність, придбання, викуп, вилучення.

Передача у власність:

• Подача клопотання, де обґрунтовується потреба у прир рес, його місцезнаходження, цільове

призначення, додаються обгрунтовуючі матеріали(погодження з органами або з попередніми

власниками чи користувачами).

• Прийняти документи та прийняти по них рішення. Якщо позитивне рішення – видати документ, який

посвідчує права власності

Право власності припиняється традиційно: якщо є відповідна відмова, продати, іншим способом

відчужити природний ресурс; вилучення природних ресурсів для суспільних потреб. ЗУ «про викуп

земельних ділянок».

Відповідальність за шкоду власності:

Контрольні органи попереджують власника і видають припис про усунення правопорушення(як

правило надається місяць). Природний ресурс вилучається із власності, акт, який посвідчував право

власності анульовуються.

37. Форми і методи охорони та захисту права власності на природні ресурси.

5.Форми і методи захисту пр. вл на прир рес – юр визначені шляхи охорони та способи захисту

повноважень власників природних ресурсів.

Форми:

• Нормативно-регулятивна

• Управлінська форма – встановлення цілої системи д органів і покликані реалізувати повноваження

осн власника укр. народу, а також органів, які сприяють реалізації вл ін. осіб.

• Судова форма

Методи:

• Адміністративно-правовий: попередження поруш пр. вл, накладання штрафів тощо

• Еколого-правовий: припинення екол небезпечних видів діяльності, які обмежують пр. вл на природ

ресурсів: ліцензування, лімітування.

• Цивільно-правовий: визнання права, відновлення попереднього положення, яке існувало до

порушення права, усунення порушень, визнання угод недійсними, встановлення факту нікчемної угоди,

визнання недійсними акту д органу чи ОМС, присудження до виконання зобов’язання в натурі,

відшкодування збитків, стягнення неустойки, припинення чи зміну правовідношення, самозахист права

тощо.

38. Поняття та види права природокористування

1.Пр природокористування є похідним від пр. власності.

Об точка зору – міжгалузевий пр. інститут природо ресурсного права, сукупність пр. норм, які забезп

регулювання відносин щодо ефективного використання природних ресурсів, їх відтвор і задовол багато

чисельних потреб(матер, екон, екол, соц. сус-тва, д, ос).

Суб значення – сукуп повноважень ос щодо володіння та користування природ рес чи його частини, юр

титул, який засвідч пр.

Пр. природокористування – відповідний тип екологічних правовідносин, в межах яких реаліз

сукупність прав та обов’язків осіб, яким належать природні ресурси на титулі права користування.

Види:

• з точки зору підстав виникнення права природокористування:

пр. загального

пр. спеціального

• за об використання:

пр. лісокорист

пр. надрокорист

пр. землекорист тощо

• за строками

постійне(безстрокове)

тимчасове(короткострокове)

• за формою організації господарювання

пр. колективного

пр. індивідуального

• за способом виникнення

пр. первинного природокористування

пр. вторинного

• за цільовим призначенням

для громадськ забудови

для природо ох призначення тощо

39. Імперативи і пріоритети права природокористування.

Розглянувши основні ознаки права природокористування, можна виділити і його принципи:

—цільовий характер використання природних ресурсів;

—додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів;

—збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування

(забезпечення сталого приро­докористування);

—екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесі використання

одного природного ресурсу шкоди іншим;

—непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів

природних ресурсів;

—безплатність загального і платність спеціального природокори­стування та деякі інші.

Усі ці принципи знаходять свій розвиток в екологічному законодавстві України.

Принцип цільового характеру природокористування закріплений всіма базовими актами

природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення

цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників природних ресурсів. Вміст цільового

характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати

природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у

власність чи наданий в користування і недопустимість за загальним правилом його використання за

іншим цільовим призначенням.

Деякі акти природоресурсного законодавства (насамперед земель­ного) поділяють природні ресурси на

категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ

вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні

ресурси передаються у власність чи надаються в користування.

Використання землі виключно за цільовим призначенням є головним обов'язком як власників

земельних ділянок (ст. 91), так і землекористувачів (ст. 96 ЗК України).

При наданні земельних ділянок у цільове користування (так само яку власність) в обов'язковому

порядку враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, передача в користування

земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при

цьому встановлює ряд обов'язкових правил природокористування. Одним із найважливіших серед них є

пріоритет сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського

господарства, мають надаватися насамперед для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК

України).

Принцип цільового використання водних ресурсів закріплений Водним кодексом України та іншими

актами водного законодавства.

Кодекс України про надра також чітко закріплює принцип цільового характеру використання надр.

Цільовий характер використання об'єктів тваринного світу встановлений фауністичним законодавством.

3 певними обмеженнями принцип цільового характеру природокористування закріплюється і

законодавством України про охорону атмосферного повітря. Безумовно, жодні законодавчі заходи не

мо­жуть обмежити основного призначення атмосферного повітря як природного ресурсу —

забезпечувати людину і всі біологічні ресурси планети сприятливим для життєдіяльності повітрям.

Принцип цільового використання поширюється лише на використання атмосфер­ного повітря для

виробничих потреб, хоча регламентація використан­ня атмосферного повітря як сировини основного

Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів

полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших

заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об'єктів, а та­кож здоров'я людини у процесі

природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Закону «Про охорону

навколишнього природного середовища». Його суть полягає в тому, що викори­стання природних

ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням

обов'язкових екологічних вимог, а саме:

—раціонального та економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування

новітніх технологій;

—здійснення заходів щодо запобігання псуванню (тобто спричиненню шкоди природним об'єктам),

забрудненню (тобто несприятливим змінам складу і властивостей природних об'єктів та ресурсів у

результаті надходження в них забруднюючих речовин), виснаженню (тобто кількісному вичерпанню)

природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

—здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

—застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які

забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку населення;

—збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що

підлягають особливій охороні;

—виконання інших екологічних вимог, встановлених законодавством України.

Збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників (забезпечення сталого

природокористування) як принцип права природокористування набув послідовного втілення в

законодавстві України лише в останнє десятиріччя

Водночас слід зазначити, що принцип сталого розвитку ще не повною мірою реалізується в правовому

забезпеченні природокористу­вання в Україні. До цього часу не затверджено Стратегію сталого

розвитку України, хоча необхідність такого документа продиктована як міжнародними зобов'язаннями

України, так і планами законотворчих робіт кількох років поспіль. Неналежним на сьогодні є й

організаційно-інституційне забезпечення відповідної сфери. Так, у вересні 2003 р. було ліквідовано

Національну комісію сталого розвит­ку України при Кабінеті Міністрів України, яка проіснувала 6

років для забезпечення узгодженого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони

навколишнього природного середови­ща і раціонального використання природних ресурсів в Україні. А

в лютому 2007 р. було ліквідовано Національну раду зі сталого розвитку - дорадчо-консультативний

орган при Президентові України, що був створений в травні 2003 року.

Принцип екосистемного підходу до природи як цілісного організму, не-спричинення в процесі

використання одного природного ресурсу шкоди іишим має основоположне значения як для права

природокористування, так і екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з

усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем.

Непорушність в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів

природнихресурсів є принципом не ли­ше права природокористування, а й загальним принципом

цивільно-правових відносин у правовій державі.

Земельний кодекс забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати

земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних

ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Землевласники та

землекористувачі також зобов'язуються співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення

прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням

прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін

земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання

межових знаків тощо).

Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів як принцип права

природокористування закріплений п. «в» ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного

середовища». За радянських часів усі види природокористування здійснювалися на засадах

безплатності, що сприяло виробленню ставлення до природних ресурсів як до нескінченно

поновлюваних, невичерпних, таких, що не мають реальної вартості. Усе це не сприя­ло дбайливому,

раціональному ставленню до використання природ­них багатств. Підтвердивши безоплатність всіх

форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей,

законодавство про охорону навколишньо­го природного середовища запровадило механізм платності

практич­но всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як

правило, для отримання прибутку. Законо­давство України встановлює:

—плату за землю у вигляді земельного податку та орендної плати (Закон України «Про плату за

землю»);

—плату за воду — у вигляді плати за спеціальне водокористування, користування водами для потреб

гідроенергетики і водного транс­порту (глава 7 ВК України, постанова Кабінету Міністрів України від

18 травня 1999 p. № 836 «Про затвердження нормативів збору за спеціальне водокористування», з

наступними змінами);

—збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу (мисливство; рибальство, включаючи

добування водних безхребетних тва­рин; використання диких тварин з метою отримання продуктів їх

життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у

напіввільних умовах чи в неволі; викорис­тання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення з природного середо­вища з метою

отримання прибутку) (ст. 18 Закону України «Про тваринний світ»);

—збір за спеціальне використання лісових ресурсів (ст. 77 ЛК України);

—плату за користування надрами у вигляді платежів за користу­вання надрами, відрахувань за

геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, збору за видачу спеціальних

дозволів (ліцензій), акцизного збору (статті 28-29 Кодексу України про надра);

—збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів (статті 12—13 Закону «Про

рослинний світ»).

Особливості встановлення всіх цих видів плати (зборів) і здійснення платежів будуть розглянуті в

особливій частині підручника, при розгляді специфіки права користування кожним природним

ресур­сом. Буде також проаналізовано зміст права земле-, водо-, лісо-, надрокористування,

користування об'єктами тваринного та рослинного світу.

40. Особливості орендних правовідносин права природокористування

Природні ресурси (об'єкти) можуть надаватися в тимчасове користування на правах оренди. Земельні

ділянки передаються у тим­часове користування виключно на правах оренди. Це стосується і

зе­мельних ділянок лісогосподарського призначення та водного фонду.

Так, відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням

органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування

спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і

комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для

ведения лісового господарства.

А земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а

також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного фонду можуть

передаватися на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих,

рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведения науково-дослідних робіт тощо громадянам

та юридичним особам. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства дозволяється

здійснювати за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами (ст. 59 ЗК України).

Орендні відносини щодо землі порівняно з відповідними відносинами щодо інших природних ресурсів

більш детально регламентовані.

Особливості права оренди земельних ділянок регулюються Земельним кодексом України, Цивільним

кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про оренду землі» (від 6 жовтня

1998 р., в редакції Закону від 2 жовтня 2003, із наступними змінами), іншими актами законодавства

України.

Статтею 93 ЗК України та ст. 1 Закону «Про оренду землі» оренда земельної ділянки визначається як

засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною

орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Отже, ознаками права оренди земельних ділянок є:

1) правовою підставою виникнення цього права є договір оренди землі, тобто угода сторін про взаємні

зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користу­вання

земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, а орендар

зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного

законодавства (ст. 13 Закону «Про оренду землі»);

2) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути

посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону);

3) договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації (ст. 18 Закону);

4) орендодавцями за договором оренди землі виступають власники земельної ділянки або

уповноважені ними особи: громадянин або юридична особа — щодо земель приватної власності,

сільська, селищна, міська рада — щодо земель комунальної власності, районні, обласна ради та

Верховна Рада Автономної Республіки Крим — щодо земельних ділянок, що перебувають у спільній

власності територіальних громад, органи державної влади — щодо земель державної власності (ст. 4

Закону);

5) орендарями земельних ділянок можуть виступати: районні, обласні, Київська і Севастопольська

міські державні адміністрації, Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України; сільські, селищні,

міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, громадяни і юридичні

особи України, іноземці та особи без і ромадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та

організації, а також іноземні держави (ст. 5 Закону);

6) орендована земельна ділянка або її частина може передаватись орендарем у суборенду, якщо це

право не обмежене законом або дого­вором на підставі п. 1 «б» ст. 111 ЗК України.

7) передача земельної ділянки в оренду в певних випадках можлива із зміною її цільового призначення

(ч. 3 ст. 124 ЗК України), крім земель сільськогосподарського призначення;

8) законодавство передбачає можливість переходу права на оренду земельної ділянки після смерті

громадянина-орендаря (до спадкоємців, а в разі їх відмові чи відсутності таких — до осіб, які

використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендаря­ми), а

також у разі засудження фізичної особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності

(до одного із членів сім'ї за його бажанням, а в разі їх відсутності або відмови — до осіб, які викори-стовували цю ділянку разом з орендарем за їх згодою) (ст. 7 Закону);

7) орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має

переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він

сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на конкурсі (аукціоні) — якшо його пропозиція

є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу (аукціону) (ст. 9

Закону);

8) оренда земель завжди передбачає плату за користування земель­ною ділянкою (орендну плату) (ст.

21 Закону «Про оренду землі»), така плата може справлятись у грошовій, натуральній та відробітковій

(надання послуг орендодавцю) формах, або шляхом поєднання різних форм (ст. 22 Закону). Орендна

плата за земельні ділянки дер­жавної і комунальної власності, які передані в оренду для

сільськогосподарського використання, переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому

законом або договором оренди. Орендна плата за земельні ділянки, шо перебувають у власності

фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін (ст. 23 Закону).

Об'єктом тимчасового природокористування на умовах оренди може бути не тільки земля, а й інші

природні ресурси: водні об'єкти, ділянки лісу, мисливські угіддя. Підставою виникнення орендних

правовідносин шодо цих природних ресурсів також є договір оренди, тобто угода, згідно з якою одна

сторона (орендодавець) тимчасово на заздалегідь обумовлений строк передає іншій стороні (орендарю)

конкретний природний об'єкт (його частину), а орендар зобов'язується добросовісно користуватись

об'єктом оренди відповідно до умов договору, вчасно вносити орендну плату, а також виконувати інші

умови договору. Орендний договір шодо природних ресурсів мо­же бути як короткостроковим, так і

довгостроковим. Конкретний строк оренди природних ресурсів передбачається договором. Договір

оренди водних, лісових ресурсів, мисливських угідь, на відміну від до­говору оренди землі:

—може стосуватися лише природних ресурсів місцевого значения;

—за загальним правилом не дозволяється зміна цільового призначення природного об'єкта, в

орендному договорі чітко визначається цільове призначення, за яким має здійснюватися використання

при­родного об'єкта, що передається в оренду (наприклад, водні об'єкти можуть передаватися в оренду

для риборозведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, лікувальних,

оздоровчих та деяких інших цілей);

—переуступка права ореди, крім землі, природних об'єктів чи їх (суборенда), як правило, забороняться..

41. Зміст права природокористування

Зміст природокористування – це сукупність повноважень користувачів природних ресурсів, їх прав та

обов’язків, які визначені в природо ресурс зак-стві або ж підтвердж угодою.

Андрейцев: поділяє ці права \ обов’язки на:

• У гал ефект природн рес: пр. використ прир рес згідно з їх цільовим призначенням, використ

природні корисні властивості, передавати у вторинне користування, отрим дод прир рес під заставу

тощо\ вносити плату за спец викорсит

• У гал охор прир рес: одержувати компенсацію за погірш якості прир ресурсів, поліпшення,

покращення прир рес тощо.\здійсн комплекс заходів щодо використ, дотримуватись правил екол безп

• У сф реалізації ін. майнових та немайнових прав: розміщувати будь-які споруди, реаліз отриману в

процесі природокористування продукцію, оскаржувати рішення, дії, бездіяльність посадових осіб, пр.

на звернення до суд орг. на усунення перешкод у реаліз природокорист тощо.\непоруш права осіб,

підтримувати в налужному стані засоби використ прир рес, не чинити перешкод природокорист ін. осіб

42. Підстави виникнення, зміни та припинення права природокористування

Підстави виникнення, зміни та припинення – це юр значимі обставини, якими ЗУ пов’язує момент

виникнення пр. природокорист:

• Юр факти – норми ЗУ чи законодавства

• Юр склади: видача дозволів на спец використ прир рес; надання прир ресурсів у користування.

Підстави виникнення права природокористування — юридично значимі обставини, з якими

пов'язується виникнення повноважень користувачів природних ресурсів

> Юридичний склад - Видача дозволу на спеціальне природокористування

1) Подання клопотання (матеріалів)

2) Погодження: а) з місцевою Радою народних депутатів, органами державної виконавчої влади б)

виконкомом (постійним користувачем) в) органами державного управління і контролю

3) Розгляд, підготовка, винесення рішення і видача офіційного документа (дозволу)

> Юридичний факт - Прийняття правової норми (заг гальне природокористування). Укладання угоди .

на користування (тимчасово, постійно). Укладання угоди на оренду природних ресурсів.

> Надання природних ресурсів у користування

1) Подання клопотання

2) Погодження

3) Підготовка проекту виділення (надання)

4) Погодження, експертиза

5) Прийняття рішення

6) Визначення природного ресурсу в натурі

7) Видача уповноважуючого документа (укладання договору)

8) Реєстрація державних актів (договорів)

> Надання інших уповноважуючих документів (ордерів, квитків тощо)

1) Клопотання (заяви)

2) Обгрунтування матеріалів їх погодження, експертиза

3) Розгляд матеріалів і винесення рішення

4) Відведення природного ресурсу на місці (в натурі)

5) Надання управомочуючого документу і реєстрація Суб”єкти і об”єкти права природокористування

Припинення права природокористування

В природноресурсових галузях права (земельному, водному, гірничому, повітряно-охоронному і

фауністичному) передбачені такі заходи впливу на правопорушників, які не охоплюються ні одним із

традиційних видів відповідальності. Це обмеження, тимчасова заборона і позбавлення (припинення)

права земле-, водокористування і ін. видів права природокористування.

у випадках порушення водного і лісового законодавства, законодавства про

надра і законодавства про охорону тваринного світу можуть бути припинені права водо- і

лісокористування, користування надрами і тваринним світом.

Як обмеження і тимчасова заборона, так і припинення права земле-, водокористування і іншого

природокористування виконується за рішенням органу, що здійснює контроль за відповідним

природним об’єктом.

43. Поняття і форми управління в галузі екології

1.Управління в суб’єктивному значенні – керівництво чим-небудь ,ким-небудь.

Управління в гал екології – врегульовані пр. нормами суспільні відносини, в яких реалізуються

повноваження д органів, ОМС, громадських об’єднань, які спрямовані на забезпечення реалізації д

політики в сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони довкілля, забезпечення

екологічної безпеки, дотримання вимог екологічного законодавства всіма ФО і ЮО, правильного

застосування пр. норм екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та

захисту екологічних прав громадян.

2.Види:

 в гал використ прир рес

 в гал екол безпеки

Форма – зовнішнє вираження організації системи:

 д управління

 самоврядне управління

 громадське управління

 виробниче управління або система екологічного управління на виробництві

Критерії:

 за об ЕП:

упр в галузі використ, відтворення та охорони природ ресурсів(земель, вод, лісів тощо)

управління в галузі охорони здоровя людей

упр в сфері забезпечення екологічної безпеки

 за змістом:

загальне управління

спеціальне управління

44. Система органів управління в галузі екології

Система управління – вн організована сукупність структурних елементів, яка взаємопов’язана,

обумовлена єдиною метою, завданням, виконує для їх досягнення відповідні ф-ії.

Систему орг. упр в галузі екол очолюють органи д викон влади, органи загального д управління:

• ВРУ: затвердження загальнодержавних програм, особливо д цільових екол програм. ЗУ «про д цільові

програми» ВРУ здійснює контроль за реалізацією цих програм, затверджує кошторис витрат на

реалізацію цих програм. ВРУ через уповноваженого з прав л забезп парламентський контроль за

додерж екол пр. гр.-ян. ВРУ ратифікує міжн екол угоди, здійсн контроль за станом застос екол зак-ства

– діє комітет ВРУ з питань екол та природокористування, який організовує парламентські слухання.

• ПУ: гарант нац., в тому числі екол безпеки, гарант прав л і гр.-на. Формує уряд, затверджує

положення про міністерства та відомства. При ПУ діє координаційний орган – РНБО

• КМУ: зобов’язаний організувати реалізацію положень екол зак-ства, екологічних прав громадян,

режим використання природних ресурсів, режим діяльності об’єктів прир ресурсів, відповідний стан

НПС. ЗУ «про охорону НПС», ресурсові закони і кодекси. Вони приймають підзаконні НПА: постанови,

якими затвердж порядки використ природних ресурсів. При КМУ можуть формуватись постійно діючі

або тимчасові органи. Напр., урядова комісія з питань техногенної екол безпеки.

• Д адміністрації: ЗУ «про МДА», виконують повноваження, які їх делеговані або ЗУ, або ОМС.

Органи спеціального д управління – центральні органи д виконавчої влади, міністерства та відомства:

• Органи надвідомчого управління і контролю:

Міністерство екології та природних ресурсів – ст. 20 ЗУ «про охорону НПС», Пост КМУ від 2

листопада 2006 року №1524. в його склад входять урядові органи: Д екологічна інспекція України 17

лист 2001року, нац. агентство екол інвестицій 30 липня 2004 року, Д геологічна служба 24 вересня 2005

року №980 тощо.

Міністерство охорони здоров’я України Постанова КМУ від 2 листопада 2006 року: д санітарно-епідеміологічну службу, певні комітети

МНС – ЗУ «про пр. режим тер … Чорнобильської катастрофи» тощо, Положення Пост КМУ від 2 лист

2006 року № 1539: д пожежна служба

• Органи поресурсового упр та контролю: д екол служба У, Д комітет У із земельних ресурсів, Пост

КМУ від 19 без 2008 року №224, Д комітет по водному господарству України 27 червня 2007 року

№882, Д комітет лісового господарства У 27 червня 2007 року №883, Д комітет рибного господарства У

24 січня 2007 року №42, Д комітет з промислової безпеки, охорони праці та гірничого напряму ЗУ «про

охорону праці», КУпН, Пост КМУ від 23 листопада 2006 року №1640, Д комісія по запасах корисних

копалин Пост КМУ від 16 березня 2006 року №342

• Орг. спеціального ф-ного спрямування: Д комітет ядерного регулювання Пост КМУ від 27 грудня

2006 року №1830, Д автомобільна інспекція МВС України, Міністерство з питань ЖКГ, Міністерство

аграрної політики та продовольства, Міністерство інфраструктури, Міністерство регіонального

розвитку та будівництва, Міноборони тощо.

• Галузеві органи: будь-які ін. міністерства та відомства ЗУ «про ЦОВВ» від 17 березня 2011 року.

45. Види та повноваження органів державного спеціального управління в галузі екології

Органами державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища спеціальної

компетенції, як зазначалося, є центральні органи виконавчої влади та урядові органи державного

управління із підпорядкованими їм територіальними підрозділами, для яких забезпечення реалізації

екологічної політики на загальнодержавному та місцевому рівнях є єдиним, головним призначенням.

Такими органами є: Міністерство екології та природних ресурсів; Державне агентство земельних

ресурсів України (Держземагентство); Державний комітет України по водному господарству

(Держводгосп України); Державний комітет лісового господарства України (Держлісгосп України);

Державний комітет рибного господарства України (Держкомрибгосп), який має забезпечувати

проведення державної політики у галузі рибного господарства і рибної промисловості, охорони,

використання і відтворення водних живих ресурсів; Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ

України); Державна санітарно-епідеміологічна служба (Держсанепідемслужба); Міністерство України з

питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

(МНС); Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України); Державна

екологічна інспекція (Держекоінспекція); Державна служба заповідної справи; Державна

гідрометеорологічна служба (Держгідромет).

Серед цих органів слід Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України)

є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом

Міністрів України. Указ през 13 квітня 2011

Мінприроди України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади

з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і

охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель,

екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та

використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання

надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

У межах своїх повноважень Мінприроди має організовувати виконання актів законодавства і

здійснювати контроль за їх реалізацією. Також на Мінприроди покладено узагальнення практики

застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробку пропозицій щодо

вдосконалення законодавства і внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Державне агентство земельних ресурсів Указ През 8 квітня 2011р.

Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство України) є центральним органом

виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується

Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України (далі –

Міністр), входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у

сфері земельних відносин.

Держземагентство забезпечує реалізацію державної політики та управління у сфері регулювання

земельних відносин, використання, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного

земельного кадастру, а також міжгалузеву координацію та державне регулювання у сфері встановлення

меж області, району, міста, району в місті, села і селища. Основними завданнями Держземагентства є:

підготовка та внесення міністрові охорони навколишнього природного середовища пропозицій щодо

формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та

проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, встановлення меж області,

району міста, району в місті, села і селища та забезпечення її реалізації, проведення земельної

реформи…

Забезпечення формування і реалізації державної політики у сфері розвитку водного господарства,

меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах

покладено на Державне агентство водних ресурсів України Уках през. 31.04.2011 Він, зокрема:

бере участь у розробленні економічних цільових програм розвитку галузей національної економіки з

урахуванням забезпечення раціонального використання водних ресурсів; визначає потреби населення і

галузей національної економіки у водних ресурсах, розробляє пропозиції щодо визначення

пріоритетних напрямів розвитку водного господарства та меліорації земель; здійснює контроль за

додержанням режиму роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і

каналів, використання прибережних захисних смуг…

Формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері лісового та мисливського

господарства, здійснення управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне

регулювання питань покладено на Державне агентство лісових ресурсів України

(Держлісагентство України) 13.04.2011 є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого

спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та

продовольства України (далі - Міністр), входить до системи центральних органів виконавчої

влади і забезпечує реалізацію державної політики у

сфері лісового та мисливського господарства.

Держлісагентство України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо

формування та реалізації державної політики у сфері лісового і мисливського господарства; забезпечує

проведення єдиної науково-технічної політики у сфері лісового і мисливського господарства,

впровадження досягнень науки і техніки, а також нових технологій і передового досвіду у цих галузях;

розробляє норми, правила та інші нормативні документи у сфері охорони, захисту, раціонального

використання лісових ресурсів і відтворення лісів; визначає основні засади та організовує проведення

лісовпорядкування, впорядкування мисливських угідь, а також веде державний лісовий кадастр, облік

лісів, а також моніторинг та державний кадастр мисливських тварин; видає дозволи на спеціальне

використання лісових ресурсів державного значення в межах встановлених лімітів, за винятком

територій природно-заповідного фонду…

казом Президента України "Про Державне агентство рибного господарства України" від 16.04.2011 №

№454/2011 було затверджено Положення про Держрибагентства

Державне агентство рибного господарства України

(Держрибагентство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і

координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства

України (далі - Міністр).

Держрибагентство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації

державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та

відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства, безпеки мореплавства суден флоту

рибного господарства.

Основними завданнями Держрибагентства України є:

1) реалізація державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони,

використання і відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства, безпеки мореплавства

суден флоту рибного господарства;

2) внесення на розгляд Міністрові пропозицій щодо формування державної політики у сфері рибного

господарства та рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів,

безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства.

Держекоінспекція (13 квітня 2011)

Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція України) є центральним органом

виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через

Міністра екології та природних ресурсів України (далі - Міністр). Держекоінспекція України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для

забезпечення реалізації державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері

охорони навколишнього природного середовища, раціонального

використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

. Основними завданнями Держекоінспекції є: участь у межах своєї компетенції в реалізації державної

політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання,

відтворення та охорони природних ресурсів (земля, надра, поверхневі води, атмосферне повітря,

тваринний та рослинний світ, природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу та

виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім поводження з

радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами,

екологічної та в межах компетенції радіаційної безпеки, заповідної справи…

Державна служба заповідної справи (Положення про Державну службу заповідної справи

затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р., з наступними змінами) є

урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінприроди і підпорядковується йому та

має основними завданнями: участь в реалізації державної політики у сфері збереження та

невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та

об'єктів; забезпечення державного управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду;

здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного

фонду…

Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет) (Положення про Державну

гідрометеорологічну службу затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р.)

є урядовим органом державного управління, який діє у складі МНС і підпорядковується йому та має

своїми основними завданнями: участь в реалізації державної політики у сфері гідрометеорології та

моніторингу довкілля; здійснення управління і контролю у сфері гідрометеорологічної діяльності;

організацію гідрометеорологічного та кліматичного вивчення території України, функціонування

системи гідрометеорологічних спостережень і прогнозування, здійснення в установленому порядку

гідрометеорологічного забезпечення та обслуговування, ве дення галузевого державного архіву даних

спостережень…

Зокрема, МОЗ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і

координується Кабінетом Міністрів України, та забезпечує реалізацію державної політики у сфері

охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва,

контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

На МОЗ України, зокрема, покладено здійснення контролю і нагляду за додержанням санітарного

законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та

епідемічного благополуччя населення; забезпечення відповідно до законодавства проведення державної

санїтарно-гігієнічної експертизи; вивчення, аналіз і прогнозування показників стану здоров'я населення

залежно від стану середовища життєдіяльності людини; взяття участі у розробці заходів, спрямованих

на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини; затвердження відповідно до

законодавства державних санітарних норм, правил, гігієнічних нормативів; встановлення в межах своєї

компетенції державних стандартів якості питної води; взяття участі у розробці та введенні в дію

екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки; погодження в установленому законодавством

порядку всіх державних стандартів, технічних умов, промислових зразків, іншої нормативно-технічної

документації об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я населення тощо.

МНС України 6 квітня 2011

є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації

державної політики у сфері цивільного захисту, забезпечення керівництва діяльністю єдиної державної

системи цивільного захисту населення і територій, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації

наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, техногенної і пожежної безпеки, створення

та функціонування системи страхового фонду документації, профілактики травматизму невиробничого

характеру, а також гідрометеорологічної діяльності.

46. Органи державного управління загальної компетенції та їх повноваження в галузі

екології

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади Кабінет

Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і

підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції

України.

(ст. 113 Конституції України). Відповідно до свого статусу Кабінет Міністрів України здійснює

різноманітні функції, які поширюються на сферу охорони навколишнього природного середовища. У

загальних рисах ці функції визначені у ст. 116 Конституції і конкретизовані у Законі «Про охорону

навколишнього природного середовища» (ст. 17) та в інших актах екологічного законодавства. Зокрема,

Кабінет Міністрів України: здійснює реалізацію екологічної політики; забезпечує розробку державних

екологічних програм; координує діяльність центральних органів виконавчої влади, інших установ та

організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища; встановлює порядок

розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів

забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок

визначення збору та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення

навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього

тощо. Кабінет Міністрів України реалізує свої повноваження різноманітними засобами. Насамперед, це

здійснюється шляхом прийняття постанов та розпоряджень із ключових питань управління в цій сфері.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим згідно із Законом «Про охорону навколишнього

природного середовища» (ст. 18) наділена широкими повноваженнями щодо реалізації екологічної

політики, організації природоохоронної діяльності на відповідній території. Зокрема, до її відання

віднесено: здійснення реалізації законодавства України та Автономної Республіки Крим у галузі

охорони навколишнього природного середовища; організація розробки екологічних програм,

організація управління і контролю в цій галузі; організація проведення державної екологічної

експертизи, погодження поточних і перспективних планів роботи підприємств, установ та організацій з

питань охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів,

організація ліквідації екологічних наслідків аварій, забезпечення систематичного та оперативного

інформування населення, підприємств, установ та організацій про стан навколишнього природного

середовища тощо.

47. ОМС в системі екологічного управління

Місцеві державні адміністрації — обласні, районні, Київськата Севастопольська відповідно до ст. 2

Закону України «Про місцеві державні адміністрації» здійснюють виконавчу владу в областях, районах,

районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі. Місцева державна адміністрація

в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

За Законом «Про місцеві державні адміністрації» (ст. 21) в галузі використання та охорони земель,

природних ресурсів і охорони довкілля місцева державна адміністрація: 1) розробляє та забезпечує

виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання

земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; 2) подає

пропозиції відповідним радам і здійснює заходи щодо реалізації їх рішень про приватизацію земель та

їх вилучення для державних потреб; 3) розробляє, подає на затвердження відповідної ради та

забезпечує виконання регіональних екологічних програм; звітує перед відповідною радою про їх

виконання; вносить до відповідних органів пропозиції щодо державних екологічних програм; 4) вживає

заходів до відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону довкілля

підприємствами, установами, організаціями і громадянами; 5) вносить пропозиції відповідним органам

місцевого самоврядування щодо організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду

місцевого значення; 6) інформує населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля,

а також про заходи, що вживаються до його поліпшення; 7) організовує роботу з ліквідації наслідків

екологічних аварій; 8) вносить пропозиції в установленому законом порядку про зупинення діяльності

підприємств, установ, організацій у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля та

санітарних правил; 9) розробляє і забезпечує дотримання правил користування водозабірними

спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зони

санітарної охорони джерел водопостачання тощо.

Місцеві державні адміністрації здійснюють також повноваження, делеговані їм обласними і районними

радами відповідно до Конституції України в обсягах і межах, передбачених ст. 44 Закону України «Про

місцеве самоврядування в Україні» від 25 травня 1997 року. Зокрема, до таких повноважень належать:

1) визначення відповідно до закону розміру відрахувань підприємствами, установами та організаціями,

що надходять на розвиток шляхів загального користування в області; 2) погодження у випадках,

передбачених законом, з відповідними сільськими, селищними, міськими радами питань щодо

розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього

природного середовища; 3) підготовка проектів рішень про віднесення лісів до категорії захисності, а

також про поділ лісів за розрядами такс у випадках і порядку, передбачених законом; 4) прийняття у

встановленому законом порядку рішень про заборону використання окремих природних ресурсів

загального користування; 5) визначення відповідно до законодавства режиму використання територій

рекреаційних зон; 6) затвердження для підприємств, установ та організацій, розташованих на

відповідній території, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення

відходів у випадках, передбачених законом.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад відповідно до Конституції України та Закону «Про

місцеве самоврядування в Україні» створюються сільськими, селищними, міськими, районними в

містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого

самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами. Виконавчі органи місцевих рад

поєднують самоврядне управління із державним управлінням (у межах делегованих повноважень

органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища) охороною

довкілля, забезпеченням екологічної безпеки та природокористуванням. На виконавчі органи місцевих

рад покладається:

а) вирішення відповідно до власних (самоврядних) повноважень (ст. 33 Закону «Про місцеве

самоврядування в Україні») таких питань: підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо

встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами,

вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у

власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань

підприємствами, установами та організаціями за забруднення довкілля та інші екологічні збитки;

підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у

підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля; підготовка і внесення на

розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення

пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають

екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які

охороняються законом; справляння плати за землю;

б) здійснення делегованих повноважень органів державного управління: здійснення контролю за

додержанням земельного та природоохоронного законодавства, відтворенням лісів; реєстрація суб'єктів

права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача

документів, що посвідчують право власності і право користування землею; організація і ведення

земельно-кадастрової документації; погодження питань про надання дозволу на спеціальне

використання природних ресурсів загальнодержавного значення; вирішення земельних спорів у

порядку, встановленому законом; здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних

катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформування про них

населення; визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та

інших відходів відповідно до законодавства; підготовка висновків щодо надання або вилучення в

установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та

органами місцевого самоврядування; погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за

виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

Окрім зазначених делегованих повноважень до відання виконавчих органів міських (за винятком міст

районного значення) рад належить також координація на відповідній території діяльності місцевих

землевпорядних органів, а також спеціально уповноважених державних органів управління з питань

охорони навколишнього природного середовища.

48. Правові форми громадського управління в галузі екології

Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється

громадськими об'єднаннями і організаціями, якщо така діяльність передбачена їх статутами,

зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Метою управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є реалізація законодавства,

контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і

комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального

використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у

галузі охорони навколишнього природного середовища.

Громадські природоохоронні об'єднання мають право:

а) брати участь у розробці планів, програм, пов'язаних з охороною навколишнього природного

середовища, розробляти і пропагувати свої екологічні програми;

б) утворювати громадські фонди охорони природи; за погодженням з місцевими Радами за рахунок

власних коштів і добровільної трудової участі членів громадських об'єднань виконувати роботи по

охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього

природного середовища;

в) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі

охорони навколишнього природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами та

організаціями природоохоронних планів і заходів;

г) проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і передавати їх органам,

уповноваженим приймати рішення;

д) вільного доступу до екологічної інформації;

е) виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань, пов'язаних

з охороною навколишнього природного середовища, використанням природних ресурсів та

забезпеченням екологічної безпеки;

є) вносити до відповідних органів пропозиції про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

ж) подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства

про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну

громадських об'єднань;

з) брати участь у заходах міжнародних неурядових організацій з питань охорони навколишнього

природного середовища;

и) брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів з екологічних питань;

і) оскаржувати в установленому законом порядку рішення про відмову чи несвоєчасне надання за

запитом екологічної інформації або неправомірне відхилення запиту та його неповне задоволення[3, c.

169-171].

Діяльність громадських об'єднань в галузі охорони навколишнього природного середовища

здійснюється відповідно до законодавства України на основі їх статутів.

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього

природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для

прийняття ефективних управлінських рішень в України створюється система державного моніторингу

навколишнього природного середовища. Спостереження за станом навколишнього природного

середовища, рівнем його забруднення здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом

виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, іншими спеціально уповноваженими

державними органами, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких

призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища.

Зазначені підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно передавати відповідним

державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень.

Порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища визначається

Кабінетом Міністрів України.

Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують

організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного

середовища, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економічного

та соціального розвитку республіки, в тому числі щодо охорони навколишнього природного

середовища, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки[6, c.

217-218].

49. Поняття функцій управління в галузі екології. Види

Ф-ії управління – система напрямів діяльності державних, самоврядних, громадських органів та

організацій, яким властива певна єдність змісту, яка здійснюється на основі законодавства

спеціальними методами та спрямована на реалізацію мети державної екологічної політики.

Види функцій:

• Галузеві:

1. розподіл та перерозподіл природних ресурсів – діяльність уповноважених орг. д, що спрямив на

цільове, ефективне використання природних ресурсів на базі розширення форм права власності і пр.

природокористування. Участь у цій ф-ії беруть: ОМС та та ОДВВ, які уповноважені надавати природні

ресурси.

2. організація ресурсоупоряднення – діяльність спеціально уповноважених д

органів, яка спрямована на забезпечення реалізації системи д-пр. заходів щодо

ефективного використання, відтворення, охорони і підвищення якості природних ресурсів.

 Міжгалузеві:

1. екологічне планування та прогнозування – відповідна діяльність д органів, ОМС,

громадських об’єднань, яка спрямована на розробку прогнозних показників, зміни стану

НПС, заходів щодо його охорони та забезпечення екологічної безпеки.

2. екологічна стандартизація та нормування – діяльність спеціально уповноважених

органів на розробку, затвердження та встановлення положень для загального і

багаторазового застосування. Правові засади – ст. 31-33 ЗУ «про охорону НПС», ВКУ,

ЛКУ, ЗУ «про питну воду», «про атмосферне повітря», «про стандартизацію», Декрет

КМУ про стандартизацію та сертифікацію.

Екологічні нормативи – сукупність гранично допустимих показників(величин) можливого

шкідливого впливу на довкілля, нормативи використання природних ресурсів, нормативи

ведення в НПС небезпечних речовин та факторів. ЗУ «про охорону НПС», ВКУ, ЛКУ,

ЗКУ, ЗУ «про тваринний світ», «про рослинний світ». Розробка нормативів аналогічні

процедурі стандартизації.

3. організація здійснення екологічної експертизи: ЗУ «про охорону НПС» та ЗУ «про

екологічну експертизу». Організувати Мінекоресурсів, МОЗ, громадськість, ради.

Спрямована на забезпечення проведення досліджень, аналізу, оцінки видів діяльності та

об’єктів здатних безпосередньо чи у процесі їх експлуатації(застосування, провадження

тощо) негативно впливати на стан довкілля, здоров’я людей та підготовку висновків про

їх відповідність чи невідповідність екологічним вимогам.

4. екологічне інформаційне забезпечення – діяльність спеціальних державних органів,

ОМС, підприємств, установ, організацій збирати, обробляти, узагальн, оприлюднювати

екол інф. Ст. 25, 25-1 ЗУ «про охорону НПС», ЗУ «про інформацію», «про доступ до

публічної інформації», Порядок обнародування відомостей про екол установку та стан

захворюваності населення 1990 року Декрет КМУ №100

5. екологічний контроль: законодавством не визначається така функція. Називається

контроль за охороною НПС. Екологічний контроль – зібрана категорія – врегульована

законодавством діяльність державних спеціальних органів, ОМС, громадських об’єднань,

яка спрямована на перевірку додержання юридичними, ФО вимог екологічного

законодавства, застосування заходів попередження вчинення екологічних правопорушень

та заходів д примусу до порушників екологічного законодавства.

6. екологічний моніторинг: ЗУ «про охорону НПС», ЗКУ, ВКУ, КУпН, Положення

про д систему моніторингу довкілля екологічне ліцензування Постанова КМУ від 30

вересня 1998 року. Моніторинг – система спостережень, збирання, оброблення,

передавання, збереження та аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його

змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про

запобігання негативним стану довкілля, дотримання вимог екологічної безпеки. Така

система є частиною нац. інформаційної інфраструктури сумісною з аналогічними

системами ін. держав. Ця система є відкритою, виступає засобом забезпечення ін.

функцій, зокрема екол інф забезп, контролю.

7. державний облік та ведення кадастрів екологічно небезпечних об’єктів територій і

реєстру потерпілих

8. екологічне ліцензування: ЗУ «про охорону НПС»: одержання ліцензій при

здійсненні певних видів господарської діяльності; ЗУ «про ліцензування певних видів

господарської діяльності», «про дозвільну систему в сф госп діяльності», ВКУ, ЗУ «про

охорону атмосферного повітря», ЗУ «про об підвищеної небезпеки», ЗУ «про пестициди

та агрохімікати». Порядок видачі дозволів з незатвердженими пестицидами та

агрохімікатами тощо. Дозволи видають Мінекоресурсів, в окремих випадках за

погодженням з МОЗ або з Мінагрополітики і інші органи. Ліцензія – документ

дозвільного характеру. Таким док визначаються дозволи, висновки, рішення, угоди та ін.

документи, якими посвідчується право на провадження певних дій, без наявності яких суб

господ не може проваджувати певні дії.

Об’єкт, на яких видається док дозвіл хар – ґрунтовий покрив, механізми, що вводяться в

експлуатацію, окремі операції, господарська діяльність, робота, послуга, документи, які

використовуються, гірничий відвід.

Декларація відповідності.

9. екологічна сертифікація

10. екологічна паспортизація – впорядкована зак-ством діяльність заінтер осіб та д

огранів, що спрямована на розробку систематизованих відомостей про види господарської

діяльності на даних підприємствах, використання ними природ ресурсів, стан НС,

здійснювані заходи з ОНПС. Розробляються екол паспорти відповідно до д стандартів:

ГОСТ 17.0.0.04-90 паспорт екологикеских предприятий. Паспорт складається у 3

примірниках, підлягають перевірці не рідше ніж 1 раз на рік.

11. екологічне декларування – визначена процедура щодо розробки декларації безпеки,

тобто документа, який визначає комплекс заходів, що вживається на виробництві суб

господ, з метою запобігання аваріям, а також забезпечення готовності до їх локалізації та

ліквідації їх наслідків. Правові засади визначені в ЗУ «про об підвищеної небезпеки».

Постанова КМУ від 11 липня 2002 року Положення про ідентифікацію та декларування об

підвищеної небезпеки. Ідентифікація - порядок визначення таких об’єктів серед

потенційно небезпечних. Процедура виявлення на об джерел та чинників небезпеки, на

підставі яких об визначається потенційно небезпечним – Наказ МНС від 23 лютого 2006

року. На підставі декларації безпеки розробляється план ліквідації та локалізації

можливих аварій та катастроф. Декларація підлягає екологічній та ін. видам експертиз,

діяльність у сфері поводженню з небезп об підлягає обов’язковому страхуванню.

12. екологічний аудит – врегульований зак-ством документально оформлений

системний процес оцінювання об’єкту та доказів для встановлення відповідності

визначених видів діяльності, заходів, умов, систем екологічного управління та інформації

з цих питань, вимогам екологічного зак-ства та ні критеріям. Мета – забезпечення

додержання зак-ства. Суб’єкти – замовники та виконавці. Екологічний аудит може бути

обов’язковим та добровільним. Сфера аудиту: процес приватизації д форми власності,

потреби екол страхування, передача об в оренду чи концесію, створення на основі таких

об спільних підприємств, створення систем екологічного управління, здійснення

господарської та ін. діяльності. Обов’язків екол аудит проводиться до таких видів

діяльністю, який є з підвищеної небезпеки, у випадку банкрутства тощо. форми еколог

аудиту: вн(проводиться власником), зовн(заінтересованими органами). Фінансування за

рахунок бюджету або за гроші замовника.

13. вирішення спорів в галузі екології

50. Організація ведення Червоної і Зеленої книг України в системі функцій управління в галузі

екології

Червона книга України – це основний державний документ, який узагальнює відомості

про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення та заходи

щодо їх збереження і відтворення на науково обґрунтованих засадах. Об’єктами Червоної книги

України є тварини і рослини на всіх стадіях розвитку, які постійно або тимчасово перебувають чи

зростають у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної

(морської) економічної зони, види яких є рідкісними і перебувають під загрозою зникнення, а також

гнізда, частини та інші продукти цих тварин і рослин. Стаття 10 законопроекту містить перелік заходів

з охорони та відтворення тварин і рослин, види яких занесені до Червоної книги України. Червона

книга України про кожний із видів тварин і рослин містить такі відомості:· категорія; · поширення; ·

основні місця знаходження; · чисельність у природі; · відомості про розмноження або розведення в

штучних умовах; · заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони; · джерела інформації; ·

картосхеми поширення на території України; · фотографії (малюнки); Занесені до Червоної книги

України види тварин і рослин поділяються на такі категорії:· зниклі; · зникаючі; · вразливі; · рідкісні; ·

невизначені; · недостатньо відомі; · відновлені. Ведення Червоної книги України покладається на

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних

ресурсів. Ведення Червоної книги України фінансується за рахунок Державного бюджету України.

Розділ VI законопроекту встановлює відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони,

використання та відтворення тварин і рослин, види яких занесені до Червоної книги України. Охорона

та відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечуються органами державної влади, органами

місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, які є суб'єктами використання

тваринного і рослинного світу, та громадянами відповідно до закону. Охорона об'єктів Червоної книги

України забезпечується шляхом: установлення особливого правового статусу рідкісних і таких, що

перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, заборони або обмеження їх

використання; урахування вимог щодо їх охорони під час розроблення нормативно-правових актів;

систематичної роботи з виявлення місць їх перебування (зростання), проведення постійного

спостереження (моніторингу) за станом їх популяцій; пріоритетного створення заповідників, інших

територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також екологічної мережі на територіях, де

перебувають (зростають) об'єкти Червоної книги України, та на шляхах міграції рідкісних і таких, що

перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного світу; створення центрів та "банків" для

збереження генофонду зазначених об'єктів; розведення їх у спеціально створених умовах (зоологічних

парках, розплідниках, ботанічних садах, дендрологічних парках тощо); урахування спеціальних вимог

щодо охорони об'єктів Червоної книги України під час розміщення продуктивних сил, вирішення

питань відведення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-планувальної документації,

проведення екологічної експертизи. Відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечується

шляхом: сприяння природному відновленню популяцій рідкісних і таких, що перебувають під загрозою

зникнення, видів тваринного і рослинного світу, інтродукції та реінтродукції таких видів у природні

умови, де вони перебували (зростали); утримання і розведення у штучно створених умовах. Охорона та

відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечуються також шляхом: здійснення необхідних

наукових досліджень з метою розроблення наукових засад їх охорони та відтворення; установлення

підвищеної адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження

об'єктів Червоної книги України, заподіяння шкоди середовищу їх перебування (зростання); проведення

освітньої та виховної роботи серед населення; здійснення інших заходів відповідно до законодавства.

Перебування (зростання) на певній території рідкісних і таких, що перебувають під загрозою

зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, є підставою для

оголошення її об'єктом природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення. Для

забезпечення вирішення транскордонних та інших проблем охорони і відтворення об'єктів Червоної

книги України здійснюється міжнародне співробітництво в цій сфері шляхом укладання і виконання

відповідних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів, організації біосферних

заповідників, створення на територіях, суміжних з іншими державами, міждержавних заповідників,

національних парків, заказників та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду, проведення

спільних наукових досліджень, обміну їх результатами. Види тваринного і рослинного світу, занесені до

Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів і Європейського

Червоного списку, які перебувають (зростають) у природних умовах у межах території України, її

континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, можуть заноситися до Червоної

книги України або їм може надаватися інший особливий статус відповідно до законодавства. Зелена

книга Зелена книга України є офіційним державним документом, в якому зведено відомості про

сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних

рослинних угруповань, які підлягають охороні. Зелена книга є основою для розроблення охоронних

заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних

угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій

рідкісних видів рослин та умов місцезростання. Ідея створення Зеленої книги започаткована в Україні й

відображена в монографії "Зеленая книга Украинской ССР: Редкие, исчезающие и типичные,

нуждающиеся в охране раститетльные сообщества"/Под общ. ред. Шеляга-Сосонко Ю.Р. – К.: Наук.

думка, 1987. Це видання було присвячене опису сучасного стану рідкісних рослинних угруповань та

заходам щодо їх збереження і науково-обгрунтованого відтворення. Основні положення ведення Зеленої

книги Українибазуються на принципах:· централізованого управління; · координації дій; ·

пріоритетності наукової ініціативи; · обов’язкового інформування громадськості; · необхідності обліку,

кадастру та моніторингу рідкісних рослинних угруповань; · зацікавленості та відповідальності

землекористувачів; · відповідності міжнародним вимогам. Ідеологія Зеленої книги України знайшла

своє втілення у цілому ряді прийнятих законодавчих та нормативних документів, зокрема: "Програмі

перспективного розвитку заповідної справи в Україні (Заповідники)" (22 вересня 1994 р.), "Положенні

про Зелену книгу України" (19 лютого 1997 р.; 29 серпня 2002 р.), "Національній доповіді України про

збереження біологічного різноманіття" (1997), "Концепції збереження біологічного різноманіття

України" (12 травня 1997 р.), "Про затвердження Положення про водно-болотні угіддя

загальнодержавного значення" (8 лютого 1999 р.), "Про рослинний світ" (9 квітня 1999 р.),