2.7. Сучасні теорії регіональної економіки

В останню чверть ХХ століття з’являються нові і модернізуються класичні теорії та концепції регіональної економіки.

Новими об'єктами теорії стають розміщення інновацій, телекомунікаційних і комп'ютерних систем, розвиток реструктурованих і конвертованих промислово-технологічних комплексів. У нових теоріях увага переміщається з традиційних факторів розміщення (транспортні, матеріальні, трудові витрати) спочатку на проблеми інфраструктурного забезпечення, структурованого ринку праці, екологічні обмеження, а в останні два десятиліття — на нематеріальні фактори розміщення і регіонального розвитку. До них відносяться: інтенсивність, розмаїтість і якісний рівень культурної діяльності і рекреаційних послуг; творчий клімат; прихильність людей до своєї місцевості і т.п. Оскільки нематеріальні фактори трудніше, ніж матеріальні, піддаються кількісній оцінці, це обумовлює необхідність створення нового інформаційно-аналітичного інструментарію.

Колишні теорії орієнтувалися або на приватні інтереси виробників, продавців і споживачів (західна школа) або на інтереси держави (радянська школа). Більш сучасні теорії пояснюють закономірності розміщення в умовах суперечливості індивідуальних, гуртових (корпоративних, регіональних) і державних інтересів. Крім того, на відміну від колишнього детерміністського опису досліджуваних ситуацій, нові теорії аналізують і прогнозують поведінку учасників процесу розміщення в умовах ризику і невизначеності.

Важливим етапом у розвитку теорії розміщення стало дослідження процесу створення і поширення інновацій (нововведень). Т. Хегерстранд висунув теорію дифузії інновацій (його основна праця “Дифузія інновацій як просторовий процес” вийшла у світ в 1953 р.).

Дифузія, тобто поширення, розсіювання по території різних економічних інновацій (нових видів продукції, технологій, організаційного досвіду і т.п.), згідно з Т. Хегерстрандом, може бути трьох типів: дифузія розширення (коли інновація рівномірно поширюється в усіх напрямках від точки виникнення), дифузія переміщення (поширення у визначеному напрямку) і змішаний тип. Одна генерація (покоління) інновацій має чотири стадії: виникнення, дифузію, нагромадження і насичення. Теорія Т. Хегерстранда відбиває хвилеподібний характер дифузії генерацій нововведень. В ідейному відношенні вона близька до теорії великих циклів (“довгих хвиль”) російського економіста Н.Д. Кондратьєва.

З теорією дифузії інновацій тісно пов'язана теорія життєвого регіонального циклу. Вона розглядає процес виробництва товарів як процес з декількома стадіями: поява нового продукту, ріст його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій необхідні великі персональні контакти, тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщене в периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки слідком за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. Відповідно до цієї теорії регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвинених регіонах, наприклад у вигляді створення навчальних і наукових центрів (технополіси, наукогради і т.п.).

Отримала широке розповсюдження модель „центр – периферія”. Багато проблем півдня Італії, а також Шотландії та Північної Ірландії, окремих районів у невеликих країнах (Бельгія, Нідерланди) з їх периферійними положеннями у своїх країнах були в тій чи іншій мірі пов'язані з цією модельною низкою. Ця модель спрацьовує і зараз, якщо проаналізувати ситуацію в Європейському Союзі в цілому. Проте зараз ні центр, ні периферія окремої країни не являють собою однорідного простору. Економічне наповнення окремих центрів і ареалів відрізняються значними розбіжностями.

Сьогодні до периферійних у західній Європі відносять і старі промислові райони, які раніше визначали економічний розвиток країн в цілому і слабо розвинені райони, що в значній мірі зберегли свої аграрні риси. Тому, на думку багатьох вчених, сьогодні треба застосовувати не двох -, а трьохчленний розподіл: „центр – слаборозвинуті проблемні райони”.

Неокласична теорія, запропонована у 1976 році Д. Паелинком і П. Ніджкампом, ґрунтується на таких припущеннях: вільна конкуренція, повне залучення факторів виробництва, повна мобільність праці і капіталу, адекватна технологія. Ця теорія стверджує, що за подібних припущень система прагне зрівняти просторові відмінності у величині заробітної плати і розмірах пенсій. Але на практиці умови неокласичної теорії ніколи не витримуються і не досягається ефект оптимального результату. На практиці жоден з елементів – праця і капітал – не є повністю мобільними. А це призводить до дисбалансу у розмірах доходів компаній і фізичних осіб між районами. До того ж стартові умови для розвитку районів можуть суттєво відрізнятися під впливом історичних та географічних факторів.

Для обґрунтування регіональної економічної політики в структурній перебудові економіки використовувалась також теорія міжнародної торгівлі, що виходить з теореми Хекшера – Оліна та розробок Н. Ванхофа і Л. Класена. Згідно з цією теорією регіон має тенденцію спеціалізуватись на виробництві і вивозі тих товарів, випуск яких потребує врахування великої кількості факторів, якими він добре забезпечений, і в той же час імпортує товари необхідні для внутрішнього виробництва і вжитку, у тому разі, коли вони не можуть бути забезпечені за рахунок внутрішніх джерел. Але ця теорія вступає у явне протиріччя з дійсністю. Її основні положення на практиці не виконуються: транспортні видатки завжди великі і не дорівнюють нулю, виробничі функції в різних районах не ідентичні, відсутні умови економії, обумовленої великими масштабами виробництва, а конкуренція не є закінченою.

Відома також теорія експортної бази, викладена в роботах Р. Ендрхоса і Р. Пфаута. Вона виходить з положення, що регіональне зростання залежить від можливості району вивозити свою продукцію в інші райони. Чим більше продукції, яка користується великим попитом, тим вищі темпи його розвитку. Відмінності в темпах регіонального зростання, таким чином, починаються з відмінностей в базових економічних структурах, які в свою чергу, зобов’язані своїм розвитком історії та сучасним перевагам.

У теорії економічного росту та існування слаборозвинених районів (теорія кумулятивної причинної обумовленості) відомий шведський економіст Г. Мюрдаль вказує, що існує первісна нерівність і певна жорсткість ринкової економіки. За подібних умов не можлива вільна гра ринкових сил, що призводить до незбалансованого регіонального зростання. Наприклад, робоча сила буде пересуватися з менш розвинутих у більш розвинуті райони. Капітал також буде прагнути з районів з меншими можливостями у більш розвинуті райони. Отже на наступному етапі слаборозвинуті райони будуть ще менш привабливими.

В сучасній регіональні науці використовується також теорія агломерації або просторової концентрації, згідно з якою економія, обумовлена збільшенням масштабів виробництва, має велике значення при виборі району своєї діяльності. Переваги агломерації випливають з сумісного розміщення взаємо пов’язаних виробництв. Урбанізація створює певні загальні переваги від суцільного використання міської інфраструктури та розвиненої системи обслуговування. В економічно відсталих районах, як правило, подібні переваги відсутні.

В основі сучасної регіональної економіки багатьох країн лежить теорія полюсів росту. Створення полюсів (центрів) переслідує мету активізувати господарську діяльність у відсталих периферійних районах.

Цю концепцію активно розробляв французький економіст Б. Перру і його учень Бурвиль. Перру відійшов від теоретичного розгляду гомогенних регіонів. Головна ідея – регіони є модальними, мають свої центри, свої полюси розвитку. Нововведення, нові виробництва утворять концентрації, групуючи навколо лідируючі галузі, що підтягує за собою розвиток науки і техніки в інших галузях. Таку галузь Перру називає пропульсивною. Вона утворює полюс росту. Заслуга Бурвиля в тім, що він переніс цю теорію на конкретну територію, конкретний регіон, дав регіональне тлумачення полюса росту, а також ввів поняття простору та виділив три види просторів: гомогенний, поляризований і плановий. Бурвиль, відповідно видам просторів, виділив відповідні види регіонів. Він об’єднав простір і функцію в одне поняття – поняття полярності простору. Не кожний регіональний центр – полюс росту, а тільки той, у якому є пропульсивні галузі. Задача розвитку регіонів визначається тим, що необхідно знайти галузі, які дадуть поштовх до розвитку всієї регіональної системи. На думку Бурвиля, регіональний полюс росту – це набір галузей, що розвиваються і розширюються та можуть викликати подальше зростання виробництва у всій зоні їхнього впливу. Полюса росту – географічні агломерації активності, це міста, що володіють комплексом пропульсивних галузей.

Поляризація на районному рівні у більшості випадків вважається засобом територіальної деконцентрації на макрорівні, що повинне ослабити гегемонію окремих регіонів або центру. Слід визнати, що ця теорія у багатьох випадках носить неточний характер, особливо в тих регіонах, де такі полюси відсутні, або недостатньо розвинуті і нездатні впливати на сусідні території.

Багатьма дослідниками встановлено, що в період різкого зниження активності інвестицій отримує переваги теорія і практика місцевого (локального) зростання. Цю теорію називають також концепцією ендогенного розвитку.

За цією теорією акценти зміщуються на спроможність самого регіону мобілізувати місцевий потенціал, місцеві фінансові ресурси, на стимули місцевому підприємництву, а також на спроможність самого регіону адаптувати свій економічний розвиток до місцевих умов.

Модель ендогенного розвитку базується на максимальному використанні місцевих ресурсів – робочої сили, акумульованому на місцевому рівні капіталу, підприємницького потенціалу, специфічних знаннях виробничого процесу і можливостях виконання специфічних професійних завдань. Іншим елементом моделі є здатність місцевої економіки контролювати процес накопичення на локальному рівні. Підґрунтям для розвитку стає наявність системи виробничих можливостей або схильність місцевого підприємницького співтовариства до розвитку коопераційних зв’язків між окремими секторами і в середині секторів виробництва, а також здатність місцевого виробничого і економічного потенціалу до оновлення та інновацій.

Концепція ендогенного розвитку як нова парадигма регіональної економічної політики з’явилась в період глобалізації економіки. Процес глобалізації здавалося б знецінив головні постулати регіональної економіки. Глобалісти стверджують, що традиційні детермінанти локалізації виробничої діяльності перестали бути домінуючими. Глобалізація, на їх думку, могла б зробити різні території рівноцінними. Насправді ж нічого подібного не відбувається – географічна наближеність залишається визначальним фактором економічної динаміки та існує безліч аргументів, які підтверджують цю гіпотезу.

Перший аргумент полягає в тому, що регіональне середовище не є нейтральним, воно відіграє свою роль за рахунок якості фізичних інфраструктур, які у свою чергу являють собою зовнішні статичні фактори, що використовуються окремо. Роль регіонального середовища залежить також від динаміки зовнішніх факторів, які стимулюють інноваційну діяльність, тобто рушійну силу економічного зростання. Зовнішні фактори пов’язані зі здобуттям та розповсюдженням знань, кваліфікацією кадрів, із локальними інформаційними та технологічними мережами.

Окрім усього цього, якість життя, яка пропонується певною територією, обумовлює привабливість цієї території для інвестицій та інноваційної діяльності, в якій використовуються висококваліфіковані людські ресурси.