1. Природно-ресурсний потенціал як економічна категорія: сутність та зміст.

В міру розвитку науково-технічного прогресу сформувалась модель екстенсивного нарощування масштабів виробництва за рахунок збільшення питомої ваги природних ресурсів у виробництві товарів та послуг для задоволення життєдіяльності людини. Потреби людей все зростають і приходиться затрачати все більше природних ресурсів для їх задоволення, наприклад споживання електроенергії. В свідомості суспільства переважали ідеї підкорення стихій та івищ природи, а найкращим з призначень природних ресурсів вважалося “служба людині”. Проблема раціонального природокористування розглядалася На локально-технічному рівні, природні ресурси розглядалися як специфічні матеріально-технічні ресурси, а критерієм природокористування стала економічна ефективність використання природних ресурсів. Такий підіхід був доцільним для процесу індустріалізації, тобто кількісно-якісного економічного зростання. Ресурсна сфера економіки повинна була забезпечити необхідну кількість сировинних та енергетичних ресурсів. Це сприяло виникненню проблеми ефективного використання природно-ресурсного потенціалу, забезпечення його охорони (простого відворення) та розширеного відтворення як в кількісному, так і в якісному вимірах. Проблема усугубляється тим, що з розвитком виробництва все нові і нові ресурси залучаються у виробництво. Проте ні в якому разі не допустимо скороченння промислового виробництва, тому що це суперечить закономірностям розвитку людського суспільства і тут виникає дилема: як використовувати природні ресурси, потенціал природи. Відповідь на це непросте питання мають змогу дати розроблені теоретичні і методологічні основи раціонального використання природного потенціалу регіону та держави в цілому. Головним тут є не рівень (місцевий, регіональний, державний чи глобальний), а підхід, який полягає в оптимальному поєднання об’єктивних суперечностей: обмеженості природних ресурсів та розвитку суспільного виробництва, яке супроводжується зростанням антропогенного навантаження.

Природні ресурси – це об’єкти навколишнього середовища, які викорситовуються для забезпечення матеріальних, культурних та духовних потреб життєдіяльності людини. . Максимальний обсяг ресурсу, який може бути використаним у процесі виробництва є фіксованим, такі види природних ресурсів ще називають вичерпними і невідновлювальними. Відновлювальні природні ресурси мають також обмежений обсяг ресурсу, але вони протягом певного часового періоду можуть відновлюватися з швидкістю, яка залежить від ряду природних причин, а останнім часом, і антропогенного чиннику.

Природно-ресурсний потенціал є здатністю природних ресурсів виробляти матеріальні та духовні суспільні блага у вигляді товарів та послуг, це інтегральна продуктивність природних умов та ресурсів, яка вимірюється рівнем виробництва валової та товарної продукції, прибутком на одиницю природних ресурсів (земельних ресурсів у сільському господарстві). Як природно-економічна основа будь-якого виробництва він є просторовою базою для розміщення продуктивних сил суспільства, наприклад земельна територія. На основі знань про природно-ресурсний потенціал як економічну категорію можливо розробити економічну оцінку природних ресурсів, що слугуватиме основою для платного природокористування підприємств народного господарства з різною формою власності. В поняття “природно-ресурсний потенціал” входять, наряду з ресурсами, які використовуються в нинішніх умовах, також ті види природних ресурсів, які ще не знайшли свого використання в силу недостатнього рівні розвитку продуктивних сил.

Об’єктивно назріла потреба в оцінці природних ресурсів. Будь-які дії щодо якісної та кількісної характеристики ресурсів є оцінюванням, а результат таких дій - це оцінка. В умовах ринку, враховуючи дію закону “попиту-пропозиції” оцінка трансформується в ціну товарів чи послуг. Рентна є не чим іншим як доходом від використання природних ресурсів. Вона є абсолютна, при цьому мається на увазі, що якась одиниця будь-якого виду природних ресурсів може приросити прибуток не менший від даного рівня. Цей рівень і є величиною абсолютної ренти для даного виду природних ресурсів. Диференціальна рента залежить від місцерозташування і якості природних ресурсів (диференціальна рента 1) та від інтенсивності в них капіталовкладень (диференційна рента 2), яка враховує витрати на освоєння даного природного ресурсу:

ДР

ОПР _д.р. = --------- + В_о,

Е _н

де ОПР _д.р. - оцінка природного ресурсу на основі диференційної ренти;

ДР - диференційна рента;

Е _н - норматив ефективності;

В _о - витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Розроблена та затверджена Кабінетом Міністрів України грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення. Нині існує проблема неоцінення земель лісовим фонду держави. Для південного регіону (Миколаївська, Херсонська та Одеська області) вона теж актуальна, хоча питома частка лісових земель є незначною (5 – 7 %). Оцінка лісових ресурсів проводиться у вигляді лісової такси, яка повинна компенсувати витрати держави на ведення лісового господарства.

Під енергетичною оцінкою природних ресурсів розуміється той факт, що природні ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від внутрішнього потенціалу та попередніх витрат на їх утворення:

Е _в

ОПР _е= ----------,

В _е

де ОПР _е - енергетична оцінка природних ресурсів;

Е _в - енергетичні витрати на утворення певного виду природних ресурсів;

В _е – вихід енергії, який може бути одержаний з даного ресурсу при його використанні.

Енергетичну оцінку природних ресурсів доцільно використовувати по відношенню до корисних копалин.

У разі достатку водні ресурси є безплатними, якщо природнім шляхом компенсується кількість води, яка взята на споживання. Для відтворювальних ресурсів необхідно враховувати природний приріст та обсяг видобутку на рік, наприклад для лісу, риби та ін.

V

t _в = ------------------ ,

T_p - ПП

де V– загальні запаси відворюваного ресурсу;

T_p - обсяг видобутку на рік;

ПП - природний приріст за рік;

t _в - потреба у витратах для відтворювання ресурсів.

Завдяки наявності у природного середовища здатності асимілювати деяку кількість шкідливих викидів, ми маємо можливість заощаджувати на природоохоронних витратах. В кінцевому результаті ця економія і визначає цінність асиміляційного потенціалу природного середовища.

Дослідження з питання визначення асиміляційної місткості території ведуться досить давно в рамках вивчення реакції навколишнього середовища на вплив шкідливих домішків. Існує чимало робіт, де зазначені конкретні значення граничних величин концентрації різних забруднювачів і їхніх сполучень, при яких екологічні системи зберігають свої основні властивості, тобто екологічна рівновага не порушується. Дані показники, подібно показникам родючості ґрунтів, якості родовищ корисних копалин, обсягу розташовуваних водних ресурсів і т.п., виступають об'єктивними характеристиками природного середовища, що визначають силу і спрямованість наслідків інтенсивного антропогенного впливу для еколого-економічної системи.

На визначеній стадії розвитку суспільства масштаби впливу на навколишнє середовище стають такими, що виникає реальна загроза виходу екологічної системи зі стану рівноваги. У подібному випадку суспільство зіштовхується з об'єктивними фактами обмеженості асиміляційної місткості території і з'являється проблема її раціонального використання.

Одним з центральних елементів механізму, що забезпечує даний процес, є економічна оцінка асиміляційного потенціалу.

Як прийнятну апроксимацію асиміляційної місткості часто розглядають обсяг гранично допустимих викидів (ГДВ). Визначення останніх цілком відповідає сформульованим вище вимогам: якщо обсяг забруднювачів, що попадають у навколишнє середовище, не перевищує ГДВ, то дана територія сама без додаткових природоохоронних витрат справляється зі шкідливими речовинами, що надходять у неї, і знешкоджує їх без істотних для себе наслідків (типу зміни внутрішньої структури).

Требо відзначити, що значення ГДВ диференційовані по різним забруднювачам і їхнім сполученням. Крім того, розміри граничних викидів не збігаються для окремих територій, що складає об'єктивну основу диференціації асиміляційної місткості різних регіонів. Широко відомо, наприклад, що здатність до самостійного відновлення основних властивостей навколишнього середовища в північних регіонах істотно нижча, ніж у південних і в середній смузі.

Цінність асиміляційного потенціалу визначається тією ролю, яку вона відіграє в процесі формування витрат і результатів. З одного боку, його наявність дозволяє частково викидати відходи виробництва в навколишнє середовище і тим самим заощаджувати на витратах по очищенню викидів від забруднювачів. З іншого боку, стійкість екологічних систем до забруднення, здатність переробляти і знешкоджувати відходи запобігає втратам (збиткам), що можуть бути викликані погіршенням основних властивостей навколишнього середовища. Заощаджені витрати запобігання забруднення (або запобігнений збиток) визначають основу економічної оцінки асиміляційного потенціалу.

Таким чином, під асиміляційним потенціалом природного середовища припускається її здатність знешкоджувати і переробляти шкідливі домішки без зміни своїх основних властивостей. Асиміляційний потенціал має економічну оцінку, що відображає цінність цього ресурсу, що полягає в тому, що завдяки його наявності суспільство може дозволити собі заощаджувати на природоохоронних витратах.

Звернемо увагуна два аспекти проблеми використання асиміляційного потенціалу. По-перше, як визначити ту кількість шкідливих домішків, що може прийняти навколишнє природне середовище, тобто який обсяг викидів є припустимим, тобто скільки даного ресурсу можна використувати в господарській діяльності?

По-друге, як розподілити між претендентами права на використання цього обмеженого ресурсу?

Перше питання полягає в тому, чи можемо ми обмежувати викиди розмірами асиміляційної місткості території, тобто дотримуватися таких обсягів викидів, щоб при їхньому розсіюванні задовольнялися б значення гранично припустимих концентрацій (ПДК) або ж ми можемо збільшити викиди вище асиміляційних можливостей, наприклад до рівня економічного оптимуму забруднення.

Припустимо спочатку, що ми обмежилися рівнем ГДК. Перейдемо до другого питання. Найпростіший принцип може полягати в тому, що асиміляційним потенціалом користується той, хто першим 'застовбив' це право. Наприклад, підприємець розміщує підприємство і, зробивши розрахунок розсіювання викидів, дійде висновку, що на території, підданої впливу даного підприємства, концентрації забруднювачів не будуть перевищувати ГДК. Тоді він робить заяву про рівень впливу на визначену територію і реєструє карту розсіювання в природоохоронному органі.

Якщо інший підприємець також захоче розмістити своє підприємство по сусідству, то йому при розрахунках розсіювання власних викидів необхідно буде враховувати фонову концентрацію і підсумувати власний вплив із впливом підприємства, розміщеного раніше. Якщо в результаті з'ясується, що дотримання ГДК можливо, то і другий підприємець має право на частину, що залишилася, асиміляційного потенціалу. Якщо хто-небудь ще захоче розмістити інше підприємство на тій же території, йому просто не вистачить асиміляційного потенціалу. У результаті розміщення нового підприємства буде неможливим.

Інституціональний механізм виконання принципу неперевищення ГДК може базуватися на доданні підприємцеві монопольного права користування відведеної йому частки асиміляційного потенціалу. Це забезпечується в двох випадках - або підприємець - власник, або він - орендатор асиміляційної місткості середовища. Від відповіді на дане питання залежить розподіл доходів від асиміляційного потенціалу.

Важливий висновок полягає в тому, що в даній схемі питання про екстернальні витрати взагалі не виникає.

Таким чином, можна зробити висновок: формування системи відносин власності на асиміляційний потенціал знімає питання про екстернальні витрати забруднення навколишнього середовища.

Отже, як тільки асиміляційний потенціал стає об'єктом відносин власності, екстернальні витрати зникають або, точніше, відбувається їхня інтерналізація.

Екстернальні витрати виникають, якщо власники і користувачі (орендатори) асиміляційного потенціалу порушують 'правила гри'. Наприклад, систематичне перевищення викидів над встановленою квотою приводить до збитку, а значить і до екстернальних витрат. Але така ситуація незаконна і по суті не відрізняється від ситуації, коли покупець відмовляється оплачувати покупку у встановлений термін. Цим він завдає шкоди продавцеві. Подібне поводження караєтьсязаконом. Порушник може сплатити штраф або компенсувати жертві збиток. Принципово обидві ситуації не відрізняються одна від одної. І в тому, і в іншому випадках виникнуть технічні складності в підрахунку збитку. Те ж саме можна сказати і про збиток від аварійних викидів або від збитку, що виникає в результаті несприятливого сполучення метеоумов. У цьому випадку екстернальні витрати - ціна ризику. Вони перетворюються у внутрішні шляхом страхування.

Рішення конфлікту між винуватцем і жертвою забруднення багато в чому залежить від того первісного розподілу права власності на асиміляційний потенціал природного середовища. Якщо власник підприємства мав права на викиди, то жителям території, що прилягає до заводу, не вдасться змусити його скоротити шкідливий вплив на навколишнє середовище. Підприємець може зробити це лише в добровільному порядку.

Все складеться по-іншому, якщо підприємець такими правами не володіє, тобто якщо асиміляційним потенціалом володіє хтось інший. Тоді підприємець або закриє своє виробництво, або буде вкладати гроші в природоохоронну діяльність, або платити компенсації жертвам забруднення.

Отже, ми нагадали дві базові схеми розподілу власності на асиміляційний потенціал природного середовища. У першому випадку ними володіє винуватець забруднення, у другому - жертва. Тепер нам би хотілося знати, який із способів розподілу цих прав є найкращим з погляду суспільства в цілому.

Дана проблема в іншій редакції вперше була поставлена Коузом, а сформульовані ним ствердження згодом одержали назву „теорема Коуза”.

Введення майнових прав на асиміляційний потенціал повинно бути доповнене можливістю перерозподілу (продажу) прав власності. Тоді процес раціонального використання асиміляційного потенціалу забезпечується в динаміці. При цьому не має великого значення первісний розподіл прав власності. В кінцевому підсумку в результаті переговорів і взаємовигідних уступок буде обраний найбільш ефективний варіант. Якщо суспільству потрібно, щоб природне середовище стало більш чистим, і воно має достатні кошти, то воно знайде спосіб зробити це.