4.1. Неефективність природоохоронної діяльності та еколого-економічна шкода

У сфері охорони навколишнього середовища невизначеність і недалекоглядність, інституціональна неефективність, поряд з „провалами” державної політики і ринку, є істотною причиною екологічної дестабілізації. Невизначеність прав власності на природні ресурси (у тому числі приватної), нечіткий розподіл прав власності на них між центральною владою й регіонами призводять до нераціонального використання ресурсів, їхньої надмірної експлуатації.

Процеси пошуку ефективних державних і ринкових регуляторів у цій сфері, їхнього оптимального сполучення почалися в 60-70-ті роки ХХ століття, коли екологічні проблеми різко загострилися. Країни з ринковою економікою реагували на таке загострення створенням централізованих адміністративних систем керування охороною навколишнього середовища. Акцент робився на законодавчі обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище, державне нормування й контроль, а також на санкції. Найважливіший принцип прийнятих законів з охорони природи: „забруднювач платить”, введений Організацією економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) у 1972 р. Здійснювалося безоплатне державне субсидування природоохоронної діяльності. Економічному регулюванню, стимулюванню охорони природи в цей період приділялося мало уваги.

Для того щоб дії окремих інструментів економічного механізму не були спонтанними, а зусилля окремих виробників не були безплідними, необхідно вводити таку сукупність систем раціонального природокористування, яка б мала не тільки економічну, але й соціальну спрямованість. Цільові напрямки й критерії дієвої вказаної системи повинні служити потребам людини, зростанню її фізичного, морального й психологічного вдосконалення.

Економічна ефективність природокористування та природоохоронної діяльності не може бути суто економічною, оскільки в ефекті й витратах завжди присутні елементи, спрямовані на досягнення певних соціальних результатів як у виробничій, так і в невиробничій сферах. Соціальна ефективність не може бути в основі суто соціальною через те, що вона не існує за межами залежності від ефекту й витрат праці, затраченої для економічної діяльності.

Екологічні й соціальні аспекти взаємопов’язані між собою. Логіка побудови механізму мотивації екологічної діяльності у виробництві обумовлена спектром інтересів і потреб суспільства.

Природоохоронну діяльність розглядають у соціальному, економічному, політичному, моральному й технічному аспектах. Соціальні аспекти природоохоронної діяльності – це піклування про здоров’я людей. Економічні аспекти охоплюють широке коло питань, пов’язаних із витратами коштів на природоохоронні заходи й необхідністю задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства при одночасному збереженні якості середовища життя. Політичні аспекти – це ставлення держави до питань охорони природи. При цьому внутрішньодержавні рішення не повинні негативно впливати на стан ресурсів і середовища в інших країнах (наприклад, забруднення річок, що течуть територією кількох країн, промисловими й побутовими стоками, кислотні дощі, що виникають на території однієї країни й переміщуються в інші). Морально-етичний аспект – це колективна дисципліна як населення окремо взятої країни, так і всього людства. Технічний аспект стосується створення нових екологічних технологій, розробки технічних систем охорони довкілля і розвитку екологічної інфраструктури.

При розгляді ефективності природоохоронної діяльності з урахуванням економічних і соціальних чинників необхідне досягнення оптимізації їхнього сполучення, тобто досягнення соціально-економічного ефекту.

Розглянемо соціально-економічний ефект як складну систему динамічних результатів, де особливе місце посідає приріст ресурсів і благ у вартісному виразі, які оцінені, виходячи з існуючих економічних можливостей та прийнятих соціально-економічних установок. Урахуємо, що різниця в розумінні економічного й соціально-економічного ефекту полягає в тому, що в першому випадку соціальні пріоритети не розглядаються прямо. Вартісна оцінка останніх являє собою гранично допустимі витрати для досягнення соціальних, екологічних та інших неекономічних цілей. При такому підході соціально-економічний ефект виступає як сума економічного ефекту та соціальних результатів у вартісному інтегрованому виразі. Обидві складові однорідні, тому що мають спільну трудову виробничу основу та виходять із реального матеріального забезпечення.

Вищі цілі суспільного виробництва в кінцевому рахунку полягають в отриманні соціальних, а не суто вартісних результатів. З такої позиції розрахунки соціально-економічного ефекту в порівнянні з розрахунками економічного ефекту являють більш широкий і, отже, більш комплексний підхід до оцінки варіантів, що порівнюються.

У практиці нерідко економічна та соціально-економічна оцінка варіантів та явищ можуть бути протилежними. Так, збільшення тривалості життя в економічному плані оцінюється зростанням пенсійних витрат, а в соціально-економічному – позитивною величиною.

З цього приводу цікавою є думка відомого економіста П. Самуельсона про те, що, сучасна наука робить у справі організації боротьби із хворобами більші успіхи, ніж у виробництві продуктів харчування, що в майбутньому, можливо, збереже людей від смертоносних мікробів тільки для того, щоб поставити їх під загрозу голодної смерті, коли між ними почнеться боротьба за продукти харчування, яких не вистачає” [Самуельсон, с. 316].

Унаслідок руйнування природного середовища або його забруднення завдаються економічні збитки, тобто господарська діяльність є шкідливою не тільки з точки зору екології, але з точки зору економіки.

За своїм змістом економічні збитки від забруднення природного середовища являють собою екологічну складову суспільно необхідних витрат, тобто це насамперед витрати, пов’язані з впливом забруднення на здоров’я людей (недовиробництво національного доходу, додаткові витрати на лікування та профілактику хвороб, виплати із соціальних фондів), додаткові затрати на компенсацію інтенсивного зносу основних фондів промисловості, житлово-комунального господарства та викликані цим різноматні втрати.

Еколого-економічні збитки – це виражені у вартісній формі фактичні та ймовірні збитки, що завдаються компонентам еколого-економічної системи в результаті руйнування або забруднення природного середовища або додаткові витрати на компенсацію цих збитків.

Розрізняють витрати на запобігання еколого-економічної шкоди та витрати на компенсацію збитків. Витрати на запобігання забруднення – це будівництво очисних споруд, зміна технології, попередня обробка палива, нейтралізація або розведення рідких відходів. Ці витрати зменшують величину еколого-економічної шкоди, але не входять до самої шкоди.

Витрати на компенсацію збитків, поряд з власне збитками, складають шкоду. Ці дві форми витрат є своєрідними альтернативами одна одній. Наприклад, можна втратити частину сільськогосподарської продукції під впливом забруднення, але шляхом додаткових витрат на добрива, інтенсифікацію ведення господарства ці витрати будуть компенсовані. У багатьох випадках відбувається сумування названих форм шкоди, коли додатковими витратами не вдається компенсувати негативні наслідки забруднення.

В економічному регулюванні природокористування необхідно враховувати фактичну та потенціальну шкоду.

Фактична еколого-економічна шкода – це фактично завдані збитки та додаткові втрати на ліквідацію їх наслідків. Потенціальна шкода – це ймовірні збитки (втрати), яких може зазнати суспільство в майбутньому в результаті нинішнього забруднення (руйнування) природного середовища. Наприклад, нинішнє забруднення призведе в майбутньому до передчасного виходу з ладу споруд, доріг, машин та устаткування.

В умовах інтенсивного антропогенного впливу на природу в еколого-економічній системі відбуваються такі основні зміни [35, с. 126]:

1. Втрачається частина вже створеної вартості, до цього приводять такі процеси як втрата основних та обігових фондів промисловості, транспорту, комунального господарства; втрата цінної сировини з промисловими відходами; втрати (зниження якості) продукції сільського, лісового, рибного господарства (вимирання рослинності, загибель тварин, риби тощо).

2. Відбувається недовиробництво чистої продукції (національного доходу) через: погіршення здоров’я працюючих та зниження їх працездатності; зменшення продуктивності праці через забруднення; економічні збитки внаслідок відмови техніки (наприклад, в результаті корозії металів) та додаткові витрати на її ремонт та обслуговування.

3. Для компенсації названих втрат господарство (підприємство) змушене нести додаткові затрати на утримання житлово-комунального господарства, транспорту, промисловості; ізоляцію дії забрудників (очистка води, встановлення кондиціонерів, нанесення захисних покрить); роботи в сільському господарстві та лісовому (вартість міндобрив, хімікатів, додаткова техніка); медичне обслуговування та профілактику захворювань (вартість медикаментів, устаткування, зарплата медперсоналу).

На основі цього зміст еколого-економічної шкоди можна виразити у вигляді такої емпіричної формули:

Ш_е=Ш_т+Ш_н+Ш_к, (4.1)

де Ш_е -еколого-економічна шкода;

Ш_т- втрати готової продукції в результаті прямого руйнування під

дією забруднення;

Ш_н - недовироблена частина продукції в результаті забруднення:

Ш_к - додаткові витрати на компенсацію наслідків від забруднення

(руйнування).

Для кількості оцінки еколого-економічної шкоди використовуються три основних методи: прямого рахунку, аналітичний, емпіричний [35, с. 152].

Метод прямого рахунку базується на порівнянні показників забрудненого та умовно чистого природного компоненту чи територіальної еколого-економічної системи в цілому. Для цього необхідно вибрати еталон, контрольний район (систему), який би за всіма параметрами був би схожий до забрудненого і відрізнявся тільки рівнем забруднення. Такими параметрами є тип, стійкість та рівень антропогенної перетвореності ландшафтів; масштаби, структура, спеціалізація та рівень розвитку господарства; соціально-демографічні та гігієнічні характеристики.

Аналітичний метод ґрунтується на одержанні математичних залежностей (наприклад, з допомогою багатофакторного аналізу) між показниками стану певної економічної (соціальної, екологічної) системи та рівнем забруднення. Цей метод застосовується в тих випадках, коли неможливо застосувати метод прямого рахунку. Наприклад, неможливо відділити „в чистому вигляді” вплив забруднення від впливу соціально-гігієнічних, технічних, виробничих факторів тощо. Застосування аналітичного методу передбачає вивчення таких залежностей: між рівнем захворюваності певними хворобами та факторами навколишнього середовища (забруднення повітря, рівень шуму, недостатній вміст кальцію у воді); між рівнем забрудненості атмосфери та витратами на житлово-комунальне господарство; між рівнем забруднення та величиною економічної шкоди рослинництву та тваринництву.

Емпіричний метод ґрунтується на тому, що залежності між рівнем забруднення та величиною еколого-економічних втрат, які одержуються в результаті застосування перших двох методів на окремих об’єктах, узагальнюються та застосовуються („переносяться”) для дослідження схожих (однорідних) об’єктів. Для розрахунку втрат використовуються нормативи (що визначаються переважно на основі аналітичного методу) питомих втрат, що показують залежність величини економічної шкоди підприємств від рівня (концентрації) забруднень середовища.

Існує також метод покомпонентного визначення еколого-економічної шкоди. Він полягає в тому, що річна економічна шкода від забруднення визначається як

Ч = Ч_п + Ч_в + Ч_з , (4.2.)

де Ч – сумарна еколого-економічна шкода від маси всіх викидів, що

надходять до природного середовища від окремого джерела;

Ч_п – економічна шкода від забруднення атмосферного повітря;

Ч_в – економічна шкода від забруднення гідросфери;

Ч_з – економічна шкода від порушення та забруднення земель (грунтів).