Стратегія захисту навколишнього середовища.

Незважаючи на досконалість інженерних методів охорони природи та природоохоронного законодавства, підприємства не будуть їх використовувати, якщо це не буде їм вигідно. Слід зауважити, що власне природоохоронна діяльність не дає прибутку підприємствам, за винятком утилізації відходів, отриманих внаслідок процесу очищення СВ та газів, що викидаються в атмосферу. Більшість вловлених речовин є цінною сировиною і можуть бути використані при виробництві продукції, сприяючи отриманню готової продукції. Однак обладнання для вловлювання цих речовин та підготовка їх до подальшого використання часто вимагають таких видатків на придбання, монтаж та експлуатацію, котрі заїдають весь прибуток від продажу виготовленої продукції.

Іншою причиною відсутності зацікавленості підприємств в природоохоронній діяльності є часто розбіжність часу забруднення або завдання шкоди навколишньому середовищу в інші формі з моментом відшкодування збитків. Наприклад, надмірна вирубка деревини найсильніше відоб”ється в майбутньому, а в поточному році навіть може дати прибуток. Забруднення повітря, води, продуктів харчування, особливе радіаційне, може відбитися на нашому здоров’ї через декілька років. А люди схильні більше клопотатися про нинішній день, ніж про майбутнє. Це явище має назву принципу віддаленості подій.

Ще однією важливою причиною того, що підприємства не дуже зацікавлені реалізувати заходи з охорони довкілля, є неузгодженість між підприємствами-отруювачами та підприємствами-реципієнтами, котрі зазнають найбільших збитків від забруднення навколишнього середовища. Основними забруднювачами є хімічна, нафтохімічна, металургійна, целюлозо-паперова галузь, енергетичний комплекс тощо. Разом з тим, найбільших збитків зазнають охорона здоров’я, комунальне, сільське, лісове та рибне господарства. Галузі-забруднювачі також зазнають збитків, принаймні через зростання захворюваності своїх працівників, однак вони значно менші, ніж видатки, котрі необхідні для здійснення повноцінної природоохоронної діяльності, з одного боку, та збитки, що завдаються підприємствам-реципієнтам, з другого.

У зв’язку з цим важливим завданням держави є створення таких умов діяльності підприємств, коли б вони були змушені займатися природоохоронною діяльністю або було матеріально зацікавлені у реалізації заходів у цій галузі.

Перший шлях стосується адміністративного механізму управління, котрий базується на встановленні норм, стандартів, правил природокористування та відповідних планових показників підприємства з охорони навколишнього середовища та покарань від догани до тюремного ув’язнення або зняття з роботи та виплати штрафів підприємством і його керівниками. Однак цей шлях дорогий і малоефективний, оскільки вимагає постійного контролю та значного числа контролерів.

Значно ефективнішим є шлях економічного стимулювання, коли за допомогою різноманітних важелів (цін, платежів, податкових пільг та покарань) держава робить більш вигідними матеріально, більш прибутковим, дотримання природоохоронного законодавства, ніж його порушення.

При цьому слід враховувати, що деякі адміністративні та економічні методи переплітаються. Наприклад, штраф – це і адміністративний, і економічний захід, а встановлення лімітів користування та забруднення природних ресурсів спирається на такий адміністративний захід, як нормування.

Найкращих результатів можна досягти при розумному поєднанні економічної зацікавленості з достатньо жорстким контролем.