Принципи міжнародного права навколишнього середовища

Принципи міжнародного права навколишнього середовища най­більш повно відображені у двох міжнародних документах: Стокгольм­ській декларації з навколишнього середовища, прийнятій 16.06.1972 р. (26 принципів), та Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій 03.06.1992 р. Відповідно до вказаних документш можна видшити наступш начала мшнародного еколопчного права (аутентична мова росхйська):

Стокголъмсъка декларацш:

• природные ресурсы Земли, включая воздух, землю, флору и фау­ну, и особенно репрезентативные образцы естественных экосистем, должны быть сохранены на благо нынешнего и будущих поколений пу­тем тщательного планирования и управления по мере необходимости (2);

• способность Земли производить жизненно важные воспол­няемые ресурсы должна поддерживаться, а там, где это практически желательно и осуществимо, восстанавливаться или улучаться (3);

• в планировании экономического развития важное место должно уделяться сохранению природы, включая живую природу (4);

• невосполняемые ресурсы Земли должны разрабатываться таким образом, чтобы обеспечивалась защита от истощения этих ресурсов в бу­дущем и чтобы выгоды от их разработки получало все человечество (5);

• введение в окружающую среду токсических веществ или других веществ и выброс тепла в таких количествах или концернтрациях, которые превышают способность окружающей среды обезвреживать их, должны быть прекращены, с тем чтобы это не наносило серьезного или непоправимого ущерба екосистемам (6);

• на соответствующие национальные учреждения следует возло­жить задачи планирования, управления и контроля в отношении ресур­сов окружающей среды государств с целью повышения качества окру­жающей среды (17);

• государства имеют суверенное право разрабатывать свои собственные ресурсы согласно своей политике в области окружающей среды и несут ответственность за обеспечение того, чтобы деятельность в рамках их юрисдикции или контроля не наносила ущерба окружающей среде других государств или районов за пределами действия нацио­нальной юрисдикции (21).

Декларация Рю-де-Жанейро:

• право на развитие должно соблюдаться таким образом, чтобы адекватно удовлетворялись потребности нынешнего и будущих поко­лений в областях развития и окружающей среды (3);

• для достижения устойчивого развития защита окружающей среды должна составлять неотъемлемую часть процесса развития и не может рассматриваться в отрыве от него (4);

• экологические вопросы рассматриваются наиболее эффективным образом при участии всех заинтересованных граждан на соответствую­щем уровне. На национальном уровне каждый человек имеет соответ­ствующий доступ к информации, касающейся окружающей среды, которая имеется в распоряжении государственных органов, включая

информацию об опасных материалах и деятельности в их общинах, и возможность участвовать в процессах принятия решений. Государства развивают и поощряют информированность и участив населения путем широкого предоставления информации. Обеспечивается аффективный доступ к судебным и административным разбирательствам, включай возмещение и средства судебной защиты (10);

• государства должны эффективно сотрудничать с целью противодейсгвовать или воспрепятствовать перемещению и передаче в другие государства деятельности и веіцеств, которьіе наносят серьезньш ущерб зкологаческой среде или считаются вредньми для здоровья человека (14);

• в зависимости от своих возможностей широко применяют прин- цип принятия мер предосторожности. В тех случаях, когда существует угроза серьезного или необратимого ущерба, отсутствие полной научной уверенности не используется в качестве предлога или отсрочки принятия зффективньїх с точки зрения затрат мер по предупреждению ухудшеиия состояния окружающей средьі (15).

Органи міжнародного екологічного співробітництва

Важливу роль у справі міжнародного екологічного співробітництва відіграє ООН її органи та установи. До останніх можна віднести наступні.

ІОНЕП (UNЕР) програма ООН з навколишнього середовища, міжнародний орган у рамках ООН з питань охорони навколишнього середовища.

Утворений у грудні 1972. Має правовий статус основного допо­міжного органу ООН. Його метою є організація міжнародного еко­логічного співробітництва держав - членів ООН.

До структури ЮНЕП входять три головні організаційні підрозділи: Керівна рада; секретаріат; фонд навколишнього середовища.

З початку своєї діяльності в 1975 р. ЮНЕП визначила шість першочергових завдань у галузі навколишнього середовища: населені пункти й охорона здоров'я; екосистеми суші; навколишнє середовище міст; океани; енергія; стихійні лиха. Ці завдання з певними корективами продовжують залишатися актуальними і тепер.

У справі планування і здійснення конкретних екологічних заходів ЮНЕП діє за принципом трьох рівнів - поширення серед країн-члєнів інформації щодо проблем навколишнього середовища і заходів, які вживаються для їх вирішення. Другий рівень - формування завдань і стратегії здійснення програмних заходів у світовому і регіональному масштабах, а також щодо окремих країн. Третій рівень - фінансування проектів і програм, які отримали підтримку на другому рівні з фонду навколишнього середовища.

За час свого існування ЮНЕП здійснила комплекс важливих еко­логічних заходів глобального, регіонального і місцевого значення. Під її егідою створена глобальна система моніторингу навколишнього середо­вища та її складові частини: Міжнародна довідкова система джерел інформації з навколишнього середовища (ЩФО'ГЕРРА); Міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин.

ЮНЕП - ініціатор розробки і прийняття ряду міжнародних договорів екологічного характеру. Виступає організатором міжна­родних наукових і науково-практичних конференцій з відповідних питань через Економічну і соціальну раду ООН, щорічно подає ГА ООН доповіді про свою діяльність.

Згідно з рішенням Керівної ради 1985 р. було започатковано утворення національних комітетів ЮНЕП. На 2003 р. такі комітети вже діяли у більш як ЗО країнах. Україна співпрацює з ЮНЕП від часу заснування цієї організації. Представник України кілька разів обирався постійним членом Керівної ради, 1994 р. утворений Український комітет співробітництва з ЮНЕП. До нього входять 20 регіональних відділень, які діють на базі університетів, ботанічних садів і екологічних центрів.

Місцеперебування - м. Найробі (Кенія). Регіональні відділення - у містах Женеві, Нью-Йорку, Бейруті, Бангкоку, Мехіко і Найробі⁷.

ЮНЕСКО (ІЛЧЕ8СО) організація об'єднаних націй з питань освіти науки і культури (Шії.е<і Каїіопз ЕЛдсабопаІ, Зсіепіійс апсі СиІШгаІ Ощапігаїіоп) - міжнародна міжурядова організація, утворена 16.11.1945 р. Лондонською конференцією міністрів освіти союзних держав. Її учасники підписали установчий акт - Статут ЮНЕСКО, який набув чинності 04.11.1946.

Взаємодія держав-учасниць ЮНЕСКО здійснюється через: 1) по­стійні представництва при ЮНЕСКО, які мають статус дипломатичних установ; 2) національні комісії у справах ЮНЕСКО (в усіх державах- учасницях).

ЮНЕСКО відкрита для держав - членів ООН (ст. II Статуту). Налі­чує 118 членів і 5 асоційованих членів (на 2001 р.). Україна вступила до ЮНЕСКО 12.05.1954.

Основна мета ЮНЕСКО - сприяти зміцненню миру і безпеки через розширення співробітництва народів у сфері освіти, науки та культури в інтересах забезпечення справедливості, законності й прав людини, а також основних свобод, проголошених у статуті ООН, для всіх народів незалежно від раси, статі, мови чи релігії. У руслі цієї мети ЮНЕСКО здійснює такі функції: 1) перспективні дослідження щодо необхідних у майбутньому форм освіти, науки, культури і комунікацій; 2) поши- рент, передача та обмін знаннями через наукові дослідження, підго­товку кадрів і викладання; 3) нормотворча діяльність у формі підготовки та прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій; 4) надання послуг державам-учасницям для визначення їх політики у сфері освіти, науки і культури; 5) сприяння державам-учасницям в обміні спеціальною інформацією.

У рамках ЮНЕСКО реалізується чотири великі програми - «Освіта для всіх упродовж всього життя», «Наука на службі розвитку», «На шляху до комунікаційного та інформаційного суспільства для всіх», а також трансдисшшлінарний проект «на шляху до культури світу», який має консолідуючий характер щодо названих програм. Місцеверебу- вання - м. Париж (Франція)⁸.

До інших організацій міжнародного екологічного напряму можна віднести такі:

• Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ);

» Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ);

• Міжнародна морська організація (ІМО);

• Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) та інші.

Право навколишнього середовища ЄС

На сьогодні право навколишнього середовища ЄС спирається більш ніж на 300 правових актів, причому понад 200 з них - директиви.

Ці акти становлять певну систему, в рамках якої виділяються розділи та підрозділи.

Перший підрозділ законодавства ЄС з навколишнього середовища включає загальні засади та програми з питань навколишнього сере­довища.

В межах другого підрозділу регулюються питання забруднення й інших шкідливих факторів, а саме: а) ядерної безпеки й радіоактивних відходів; б) охорони водних джерелі управління водами; г) запобігання шумовому забрудненню; д) хімічного та індустріального ризику та біотехнології.

Третій розділ законодавства ЄС з навколишнього середовища при­свячений питанням просторового планування, навколишнього середо­вища та природних ресурсів. Тут окремо виділено питання: а) мене­джменту та ефективного використання територій та природних ресурсів; б)збереження дикої фауни і флори; в) управління відходами.

Нарешті, четвертий розділ присвячений питанням міжнародного співробітництва⁹.