41.Вологообіг у ландшафті

Волога до ландшафтного комплексу надходить з декількох джерел – з атмосферними опадами, з підземними водами, з поверхневим стоком і з річковими водами під час повені та паводків. Надходячи до ландшафтного комплексу, дощові води частково затримуються фітогоризонтами й основна маса цієї вологи випаровується, а відтак не бере участі ані в транспірації, ані в зволоженні ґрунту. Ця частина вологи називається інтерцепційною втратою. Її розмір залежить від інтенсивності та тривалості опадів, а також від потужності та зімкненості фітогоризонтів ландшафтного комплексу.

Частина опадів М, що потрапляє до земної поверхні, може затримуватись мортгоризонтом (лісовою підстилкою або степовою повстю). Цьому горизонту властива висока гігроскопічність і вологоємність, тому він всмоктує та утримує значну масу вологи.

Волога, що потрапила до поверхні ґрунту, може витрачатися різними шляхами. Вони залежать від ступеня зволоженості поверхневих горизонтів ґрунту в момент випадання опадів.Інтенсивність його потоку залежить від водопроникності ґрунту. При глибокому рівня залягання ґрунтових вод найбільш водопроникні дернові піщані ґрунти, найменш – солонці, глинисті каштанові ґрунти.

З ґрунту волога поглинається коренями рослин. Воно тим інтенсивніше, чим більша всмоктуюча поверхня кореневої системи фітоценозу й чим легше входять у контакт корені та ґрунтова волога. Найкращий цей контакт у піщаних ґрунтах, найгірший – у глинистих. Надходження вологи до рослин з ґрунту залежить також від його температури, оскільки вона впливає на всмоктуючу здатність коренів і на їх ріст. З теплих ґрунтів рослини всмоктують вологу легше, а при зниженні температури до кількох градусів вище нуля більшість рослин поглинати воду нездатна.

Надходячи до рослин, вода з їх коренів транспортується до поверхонь, що транспірують вологу. На транспірацію рослини витрачають до 97% і більше спожитої ними вологи й лише лічені її відсотки йдуть на забезпечення реакції фотосинтезу. вологи, а в гігроморфних умовах, коли рослини крім атмосферної вологи споживають ґрунтові води, транспірація може набагато перевищувати кількість опадів.

Потоки вологи у ландшафті дуже чутливі до дії антропогенних чинників. Його надмірне зволоження при зрошувальних меліораціях призводить до посилення низхідних потоків вологи у ґрунті, які можуть досягати засолених горизонтів порід або високо мінералізованих шарів ґрунтових вод. Зміни людиною рослинного покриву ландшафту, особливо вирубка лісів, призводять до істотною зміни вологообігу.

44. Інерція та характерний час окремих компонентів ландшафту. Характерний час (ХК)– інтервал протягом якого певна властивість чи процес геосистеми виявляє свої основні особливості. Для періодичних процесів ХК відповідає тривалості періоду (часу одного коливання), для квазіперіодичних (циклічних) – середній тривалості періоду, для неперіодичних (трендових) процесів – часу релаксації. Процеси з близькими значеннями ХК можуть впливати один на одного і досліджуватись у рамках єдиної моделі. Наприклад: ХК геологічні цикли та кліматичні коливання (10 у 8 степені років), вирівнювання гір (10 у 7), формування мінералогічного профілю ґрунту та кори вивітрювання (10 у 6), вирівнювання льодовиків (10 у 5), формування хімічного складу озерних вод (10 у 4). Будь-який ландшафт еволюціонує і, очевидно, він повинен мати природну інерційність, що визначає стійкість (або опір) щодо внутрішніх та зовнішніх збурюючих сил. Оскільки є різні ландшафти, то вони мають і різний характер стійкості стосовно зовнішнього техногенного впливу.

Розрізняють інертність природних, природно-техногенних і техногенних систем. Якщо сутність інерції природних систем (ландшафтів) розглядають як здатність зберігати під дією зовнішніх чинників набуту ними структуру і характер функціонування, то інерція інтегральних природно-техногенних і техногенних систем — як їх властивість виконувати під дією зовнішнього впливу соціально-економічні функції відтворення ресурсів і середовища. Інерція природних систем забезпечується механізмами, які виробились у процесі природної саморегуляції та саморозвитку. Навантаження на геосистему можливе до певних меж, за яких зняття навантаження призводить до повертання цієї системи практично у попередній стан за допомогою саморегулювання.