65. Формування міського ландшафту й охорона природних ресурсів в населених пунктах при здійсненні планування, проектування, будівництва та благоустрою.

Охорона докілля населених пунктів ведеться за кількома напрямами: планування охорони навколишнього середовища в цих пунктах; планування та забудова територій; забезпечення в них санітарного режиму; охорона зелених насаджень.

Планування включає: здійснення природоохоронних заходів у населених пунктах, ураховуючи особливості кожного з них; забезпечення вимог охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів при складанні планів розвитку галузей народного господарства; проведення організаційно-масових заходів щодо забезпечення охорони довкілля; розробку коордиційних заходів на перспективу.

Найефективнішою формою прогнозування охорони навколишнього природного середовища є довгострокові комплексні екологічні програми — основа інших видів планування охорони довкілля. Розробка, узгодження та затвердження екологічних програм передбачено Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затверджене постановою Кабінету Мінистрів України від 31 грудня 1993 року.

Екологічна програма — це комплекс взаємоузгоджених територіальних заходів, спрямованих на поліпшення співіснування природних екологічних систем і суспільства. Планування охорони довкілля в населених пунктах, як правило, відбивають місцеві екологічні програми, в яких накреслена мета програми, термін її реалізації, основні напрями дії, комплекси заходів, що мають бути вжиті на кожному з етапів, механізм реалізації та фінансування програми, контроль за її виконанням.

Планування та забудова населених пунктів здійснюється на, підставі кількох видів планової документації: генерального плану населеного пункту; плану червоних ліній, проекту забудови території; плану земельно-господарського устрою. Правовою основою для відповідної діяльності є Закони України від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування» та від 20 квітня 2000 року «Про, планування та забудову територій», а також різноманітні державні будівельні норми (ДБН), згідно з якими здійснюється розробка проектів планування і забудови населених пунктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших умов.

Генеральний план населеного пункту є головним містобудівним документом. При розробці генеральних планів населених пунктів враховується зональність, екологічна безпека, раціональна організація території.

Надання земельних ділянок для будівництва об'єктів житлового і промислового будівництва і їх подальшої експлуатації проводиться лише за наявності позитивного висновку державних органів охорони навколишнього природного середовища України та санітарно-епідеміологічного нагляду.

Надання земельних ділянок здійснюється на підставі плану земельно-господарського устрою населеного пункту, який складається на підставі генерального плану і є самостійним елементом містобудівної документації. Порядок складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту затверджений спільним наказом Мінбудархітектури і Держкомзему від 24 вересня 1993 року. Встановлено, що план земельно-господарського устрою повинен містити повну інформацію про розподіл земель населеного пункту за цільовим призначенням, формами власності, економічним стимулюванням щодо раціонального використання та охорони земель, про напрямки природоохоронної діяльності, організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдосконалення структури територій, освоєння земель, покращення їх якості, особливості використання земель у санітарно-захисних зонах шкідливих і небезпечних промислових та комунальних підприємств, зонах та округах санітарної охорони джерел водопостачання, у водоохоронних зонах водних об'єктів та захисних зонах об'єктів природно-заповідного фонду.

Особливим напрямком правової охорони навколишнього середовища в населених пунктах є забезпечення у них санітарного режиму. Санітарна охорона навколишнього середовища — це діяльність органів санітарно-епідеміологічного нагляду за охороною життя і здоров'я громадян від несприятливого впливу навколишнього середовища.

Метою цієї охорони є забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, що включає створення оптимальних умов життєдіяльності, які забезпечують низький рівень захворювань, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення, а також усунення умов для виникнення та розповсюдження інфекційних захворювань.

Загальною правовою основою політики України з охорони здоров'я є положення Конституції України, яка закріплює право кожного громадянина на охорону здоров'я та обов'язки держави по забезпеченню санітарно-епідеміологічного благополуччя населення. Більш конкретні правові заходи по забезпеченню санітарно-епідеміологічного благополуччя населення закріплені в Законі України від 24 лютого 1994 року «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення».

Щодо населених пунктів цей Закон виходить із необхідності здійснення в них найбільш сприятливих умов для життя та здоров'я населення. Зокрема, органи державної виконавчої влади, міського та регіонального самоврядування зобов'язані забезпечити мешканців міст та інших населених пунктів питною водою, кількість та якість якої повинна відповідати вимогам санітарних норм та державним стандартам (ст. 18 Закону).

З метою запобігання погіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання та забезпечення охорони водопровідних споруд встановлюються зони санітарної охорони. Зони санітарної охорони мають три пояси, які відрізняються один від одного правовим режимом.

Чинним законодавством України регулюються питання боротьби з шумом у населених пунктах. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 23) зобов'язує підприємства, установи, організації здійснювати: створення і запровадження малошумних машин і механізмів на основі технічного нормування; поліпшення конструкцій транспортних засобів та умов їх експлуатації, а також утримування в належному стані залізничних і трамвайних колій, автодоріг, вуличних покриттів; розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелом шуму при плануванні і будівництві населених пунктів відповідно до встановлених санітарно-технічних вимог та карт шуму тощо. У свою чергу громадяни зобов'язані дотримувати вимог, встановлених з метою боротьби з побутовим шумом у квартирах, а також у дворах житлових будинків, на вулицях, у місцях відпочинку та інших громадських місцях. За невиконання вимог до охорони від шуму та інших фізичних дій органи санітарного нагляду мають право зупинити або заборонити діяльність підприємств, організацій або їх окремих структурних підрозділів.

З метою охорони атмосферного повітря в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на стан атмосферного повітря, запроваджуються санітарні захисні зони. Якщо внаслідок порушення встановлених розмірів і режиму санітарно-захисних зон виникає необхідність у відселенні людей, виводу з цих зон об'єктів соціального значення або здійснення інших заходів, підприємства, установи, організації, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування повинні вирішити питання про фінансування необхідних робіт і заходів, строки їх реалізації.

Зелена рослинність у населених пунктах є самостійним об'єктом правової охорони. Вона має велике екологічне, оздоровче, естетичне, рекреаційне значення в місцях проживання людей. Уся зелена рослинність у межах населених пунктів поділяється на дві групи: на лісову і нелісову.

До лісів населених пунктів належить рослинність, яка росте в населених пунктах на землях лісового фонду. Згідно зі ст. 36 Лісового кодексу України ліси населених пунктів належать до першої групи лісів, які виконують переважно природоохоронні функції. За своїм цільовим призначенням ліси населених пунктів виконують дві основні функції: санітарно-гігієнічну та оздоровчу. Перша функція полягає в забезпеченні чистоти повітря населеного пункту, друга — у використанні населеням лісів для зміцнення здоров'я, відпочинку, туризму, спорту.

До нелісової рослинності в населених пунктах (ст. 4 Лісового кодексу України) належать усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Зелені насадження мають оздоровче, естетичне та рекреаційне значення. Тому озеленення міст та інших населених пунктів є обов'язковим заходом у процесі їх забудови.

За своїм цільовим призначенням зелені насадження (нелісова рослинність) поділяються на чотири види: захисні, озеленювані, декоративні та плодові.

За функціональними ознаками зелені насадження населених пунктів поділяються на три групи: загального користування — міські та районні парки і сквери, бульвари, набережні, лісопарки; обмеженого користування — насадження на територіях громадських та житлових будівель, шкіл, дитячих закладів, спортивних споруд, промислових та інших підприємств; спеціального призначення — насадження вздовж вулиць, ліній електропередач високої напруги, в санітарно-захисних та охоронних зонах, на територіях ботанічних та зоологічних садів.

Порядок охорони зелених насаджень у містах та інших населених пунктах регулюється Правилами утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів.