.4. Інші екологічні права громадян

На відміну від права на безпечне для життя та здоров'я довкілля інші екологічні права мають характер похідних від нього та реалізуються з метою його забезпечення. Так, право громадян на участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи (п. «є» ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища») передбачає різні форми його реалізації, що належать до участі громадян у проведенні громадської екологічної експертизи. Ця експертиза може здійснюватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, за ініціативою громадських організацій чи інших громадських формувань (ст. 16 Закону України «Про екологічну експертизу»). Правові засади залучення громадян до обговорення матеріалів планування, будівництва та/або реконструкції різних об'єктів, у тому числі об'єктів підвищеної небезпеки, визначені й законами України «Про планування та забудову територій», «Про об'єкти підвищеної небезпеки».

Згідно зі ст. 11 Закону «Про екологічну експертизу» участь громадськості в процесі екологічної експертизи здійснюється у формах: виступів у засобах масової інформації; подання письмових зауважень, иропозицій і рекомендаций; включения представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведению екологічної екс­пертизи.

Це означає, що: 1) громадяни можуть самостійно проводити екологічну експертизу (саме через це така форма екологічної експертизи називається громадською); 2) з метою врахування громадської думки суб'єкти екологічної експертизи зобов'язані організовувати публічні слухання або відкриті засідання (організація громадських слухань щодо запланованих проектів, які підлягають державній екологічній скспертизі); 3) представники громадськості можуть бути включенідо складу експертних комісій при проведенні державної екологічної експертизи.

Громадська екологічна експертиза об'єктів може проводитись пе­ред державною експертизою, одночасно з нею, після її проведения, тобто у будь-який час, коли виникає інтерес у громадськості для визначення оцінки впливу об'єкта на навколишнє природне середо­вище.

3 метою інформування населення та узгодження дій з іншими об'єднаннями громадян суб'єкти громадської екологічної експертизи оголошують через засоби масової інформації заяву про проведения і ромадської екологічної експертизи, в якій зазначаються відомості про склад громадського еколого-експертного формування, перелік спеціалістів, залучених до участі в експертизі, об'єкт екологічної екс­пертизи, строки її проведення. 3 метою врахування вимог Орхуської конвенції щодо всебічного сприяння участі громадськості в прийнятті рішень доцільно захищати в судовому порядку відмови засобів масової інформації від опублікування заяви про проведения громадської екологічної експертизи, якщо така відмова недостатньо обгрунтована.

Заява про проведення громадської екологічної експертизи подається також до відповідної ради, органів державної виконавчої влади та державної екологічної експертизи (ст. 41 Закону «Про екологічну експертизу») та виступає гарантією того, що громадським експертам буде надано повне сприяння у проведенні експертизи, ніхто не втрутиться у процес їх перевірки будь-яких об'єктів тощо (статті 28—30 Закону «Про екологічну експертизу»). Тому відповідна рада, орган державної виконавчої влади та державної екологічної ек­спертизи повинні формально прийняти таку заяву, погодитися на проведення громадської екологічної експертизи, сприяти у її проведенні. Залишення заяви про проведення громадської екологічної ек­спертизи без розгляду, незадоволення заявних вимог, відмова у прове­денні громадської екологічної експертизи може бути оскаржено до суду, до органів прокуратури. Оскарженню підлягають і інші протиправні дії: незаконне втручання будь-кого у проведення екологічної експертизи; надання свідомо неправдивих відомостей про екологічні наслідки діяльності об'єктів екологічної експертизи; порушення по­рядку проведения екологічної експертизи (статті 33—46, 50 Закону «Про екологічну експертизу»).

Частина друга ст. 42 Закону «Про екологічну експертизу» передбачає, що висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися при проведенні державної екологічної експертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об'єкта експертизи. Проте з урахуванням вимог Орхуської конвенції, а також статті 11 Закону «Про екологічну експертизу» висновки громадської екологічної експертизи як відповідна форма громадської думки щодо об'єкта експертизи обов'язково мають бути враховані при прийнятті остаточного рішення щодо такого об'єкта.

При цьому доцільно враховувати, що Орхуська конвенція передбачає участь громадськості й на більш ранніх стадіях екологічної екс­пертизи, а саме: на стадії оцінки впливу об'єкта, що підлягає реалізації, на стан навколишнього природного середовища. Така оцінка впливу викладається у заяві про екологічні наслідки діяльності відповідно до вимог, встановлених статтями 35 та 36 Закону «Про екологічну екс­пертизу». Запровадження такої процедури базується насамперед на принципі гласності екологічної експертизи (ст. 10 Закону «Про екологічну експертизу») та принципі гарантування безпечного для життя та здоров'я навколишнього природного середовища (ст. 6 цього Зако­ну). Недодержання цих вимог також може бути оскаржено громадськістю до вищих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи безпосередньо до суду.

Відповідно до вимог ст. 13 Закону «Про екологічну експертизу» представники громадськості, а саме фахівці у відповідних сферах знань, можуть залучатися до проведения державної екологічної екс­пертизи. При цьому на них поширюються вимоги розділу IV цього Закону.

Право громадян на об'єднання в громадські природоохоронні формування. Це право виступає гарантією багатьох інших екологічних прав: права на участь у проведенні громадської екологічної експертизи; права на участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів; права на участь в обговоренні будь-яких проектів, рішень, державних програм тощо.

Громадські природоохоронні формування відповідно до своїх статутів, положень можуть брати участь в екологічному вихованні та екологічній освіті, в екологічному інформуванні, у здійсненні громадського контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, виступати позивачами у справах щодо захисту екологічних прав їх членів.

Принципи реалізації цього права базуються на положениях Конституції та Закону України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», а саме: на добровільності громадян об'єднуватись у такі формування; на рівноправності їх членів; на єдності екологічних інтересів членів такого формування; на свободі вибору напрямів екологічної діяльності; на спільності реалізації та захисту екологічних прав громадян.

Реалізується це право шляхом волевиявлення певного кола громадян на об'єднання в екологічне формування. Здійснюється це на загальних зборах, на яких схвалюються мета, завдання такого об'єднання, що в свою чергу фіксується в статуті чи положенні про нього.

Легалізація екологічних об'єднань громадян здійснюється шляхом повідомлення через засоби масової інформації про заснування та державної їх реєстрації. При цьому на органи держави покладається обов'язок сприяти громадянам у легалізації та реєстрації їх об'єднань, а також у реалізації напрямів екологічної діяльності. Відмова у реєстрації таких об'єднань без поважних на те причин підлягає оскар­женню в судові органи.

В Україні існує кілька загальнонаціональних громадських приро­доохоронних організацій, які впливають на реалізацію державної екологічної політики. Серед них Українське товариство охорони природи (УТОП), Українська екологічна асоціація «Зелений світ», політична Партія зелених України та інші.

Право громадян на здійснення загального та спеціального використання природних ресурсів. За своїм змістом це право складається з двох відносно самостійних можливостей громадян: право загального використання природних ресурсів та право спеціального використання природних ресурсів. Правовими формами таких можливостей виступають право землекористування; право водокористування; право лісокористування; право надрокористування тощо.

Правовими ознаками права загального використання природних ресурсів є:

—загальнодоступність усіх природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб людини — оздоровчих, рекреаційних, естетичних, культурно-освітніх, виховних, матеріальнихта інших;

—відсутність спеціальних дозволів на таке користування та його безоплатність;

—відсутність необхідності закріплення природних ресурсів чи їх частин за конкретними особами.

Так, на засадах права загального використання природних ресурсів людина дихає свіжим повітрям; купається, здійснює любительське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, відпочиває на берегах водойм, задовольняє питні потреби; вільно перебуває в лісах, збирає для власних потреб лікарські рослини, гриби, ягоди, горіхи, іншу лісову рослинність там, де це не заборонено; на земельних ділянках, що знаходяться на праві власності чи праві користуван­ня, використовує загальнопоширені корисні копалини (пісок, глину, гравій); переміщається дорогами загального користування, відпочиває у парках, скверах тощо. Такі можливості передбачені насамперед ст. 13 Конституції України та нормами природоресурсного права: Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом України про надра, законами України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про курорти» та іншими.

Гарантіями захисту цих прав є заборони щодо недопущения їх порушення шляхом влаштування перешкод у доступі до водойм загаль­ного користування, забудові шляхів загального користування, зміни цільового призначення парків, скверів, інших об'єктів рекреаційного призначення тощо. 3 часів римського права відомі земельні сервітути, які й у сучасний період застосовуються в цивільному праві і означають право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для забезпечення проходу і проїзду через сусідню земельну ділянку до власної, або з метою доступу до природних ресурсів загального кори­стування. У деяких країнах заборонено паління цигарок у місцях загального користування, оскільки цигарковий дим шкідливіший для тих, хто не палить, ніж для любителів куріння. Інколи на практиці для захисту права загального використання природних ресурсів може бути застосований так званий негаторний позов, який доцільно розглядати як засіб усунення перешкод, що перешкоджають громадянам — власникам цього права користуватися ним для задоволення своїх численних потреб у галузі екології. При цьому важливо в судовому процесі обгрунтовувати захист цього права саме з позиції необхідності його реалізації на засадах загальнодоступності природних ресурсів кожному громадянину, безпосереднього його зв'язку з правом на безпечне довкілля.

Право спеціального використання природних ресурсів характеризується:

—наявністю спеціальної правосуб'єктності, тобто: досягнення віку, згідно з яким за законодавством досягається повноліття (18 років, хоч у окремих випадках може бути й 16 років — для члена селянського (фермерського) господарства); реєстрація особи як суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності тощо;

—платністю використання природних ресурсів (у випадках, визначених законодавством — безплатність);

—відособленістю використання природного ресурсу (виділення його в натурі (на місцевості), закріплення за конкретною особою);

—обов'язковістю одержання спеціальних дозволів (ліцензій, лісорубних квитків (ордерів), лісових квитків, відстрілочних карток, державних актів на право власності чи право користування тощо);

—державною реєстрацією таких дозволів;

—метою права спеціального використання природних ресурсів є здійснення господарської та іншої діяльності.

Право спеціального використання природних ресурсів здійснюється у двох формах: на праві власності та на праві користування природними ресурсами. Відповідно до цього залежить режим вико­ристання тих чи інших природних ресурсів.

За своїм змістом право спеціального використання природних ресурсів — це сукупність прав та обов'язків природокористувачів, які визначені відповідно у земельному, водному, лісовому, надровому, фауністичному, атмосфероохоронному та іншому законодавстві.

Порушеннями права спеціального використання природних ресурсів можуть бути різні протиправні дії чи бездіяльність:

—порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення питань про передачу та надання земельних ділянок;

— самовільне зайняття земельних ділянок, що перебувають на праві власності чи праві користування громадян;

—псування сільськогосподарських та інших земель громадян, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами;

—знищення межових знаків (ст. 211 Земельного кодексу України);

—самовільне захоплення водних об'єктів, що перебувають у користуванні громадян;

—забруднення та засмічення таких вод;

—пошкодження водогосподарських та інших споруд і пристроїв, що належать громадянам, порушення режиму їх експлуатації та встановлених режимів їх роботи (ст. 110 Водного кодексу України);

—знищення або пошкодження лісу, що перебуває у користуванні громадян внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем, або знищення або пошкодження лісу внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення такого лicy, осушения та інші види шкідливого впливу (ст. 105 Лісового кодексу України);

—порушення порядку надання об'єктів тваринного світу в корис­тування та інше.

Правовими методами захисту такого права виступають:

—визнання за суб'єктом його права, наприклад, приватизації зе­мельної ділянки;

—відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дій, які порушують право;

—присудження до виконання обов'язку відшкодувати шкоду в натурі;

—припинення або зміна правовідношення;

—стягнення завданих збитків з осіб, які порушили право;

—визнання незаконним акта державного органу управління або органу місцевого самоврядування, коли таким актом порушено право.

Право громадян на участь в обговоренні проектів екологічно значи­мих рішень. Правовими формами цього екологічного права є:

—участь в обговоренні та внесения пропозицій до проектів нормативно-правових актів;

—участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;

—внесения пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування,  юридичних осіб,  що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань (п. «б» ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Механізм реалізації такого права визначений Законом України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», згідно з яким обов'язок виносити питания екологічного характеру на рефе­рендум покладено на ради відповідних рівнів. Громадськість також може ініціювати обговорення екологічно важливих рішень. Але в Україні явише не є поширеним.

Орхуська конвенція вимагає вдосконалити процедури участі гро­мадян у прийнятті екологічних рішень. Зокрема, передбачається залучення громадськості до дозвільної діяльності компетентних органів у галузі охорони довкілля, до формування екологічних планів і програм, а також захист такого права у суді.

Право на одержання екологічної освіти. Вирішення багатьох екологічних проблем неможливе без розуміння особливостей процесів, які відбуваються у сфері взаємовідносин суспільства і природи. Тому в сучасних умовах одним із напрямів державної скологічної політики є посилення екологічної, в тому числі правової, освіти, культури і на­уки, яке передбачає розширення мережі спеціальних закладів освіти, спроможних організувати одне з екологічних прав громадян. Це пра­во є складовою конституційного права на освіту (ст. 53 Конституції України) та закріплене у Законі «Про охорону навколишнього при­родного середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спеціальних законах освітянської сфери: «Про освіту», «Продошкільне виховання», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та інших.

Право на екологічну освіту може бути реалізоване на формально­му (в дошкільних виховних закладах, у школах, ліцеях, коледжах, інститутах, університетах, академіях тощо), неформальному (шляхом самоосвіти, через засоби масової інформації, бібліотеки, клуби, гуртки тошо) та контрактному рівнях.

Право громадян на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охо­рони навколишнього природного середовища. Це право реалізується у ба­гатьох формах, визначених законодавством. Так, відповідно до ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів державних екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведения публічних слухань стосовно екологічних програм.

Відповідно до Указу Президента України від 6 серпня 1998 р. «Про День довкілля» громадяни можуть брати участь в озелененні населених пунктів, очищенні територій від сміття, проводити роботи з відновлення, відтворення природних ресурсів у випадках аварій, ка­тастроф, здійснювати інші природоохоронні заходи.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля. Це активне право особи реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров'ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище (ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Інколи в літературі таке право називають процесуальним правом. Підставою виникнення цього права є склад екологічного правопорушення, тобто: протиправність дії (бездіяльність); заподіяння шкоди такими діями (бездіяльністю) здоров'ю та/або майну громадян; причинний зв'язок між протиправними діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою; суб'єктивні ознаки правопо­рушення — вина у формі умислу чи необережності. Для осіб, які володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, вина може й не встановлюватися, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 69 Закону).

Про відшкодування шкоди здоров'ю громадян, заподіяної негативним впливом на навколишнє природне середовище, в юридичному значенні прийнято говорити з деякою мірою умовності. Більшість законів, які закріплюють таке право, містять норми бланкетного ха­рактеру. Тому з урахуванням прогалин у цій сфері законодавства, особливостей екологічної шкоди, що заподіюється здоров'ю людини (масштабності, латентності, невідтворюваності, віддаленості прояву тощо), в літературі визначається доцільним прийняття спеціального закону про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян несприятливим впливом навколишнього природного середовища.

Відповідно до чинного законодавства шкода здоров'ю людини, яка спричинена несприятливим впливом навколишнього природно­го середовища, може бути відшкодована (компенсована) різними способами, в тому числі:

—оформленням листа тимчасової непрацездатності працівника у випадках захворювання, спричиненого забрудненням навколишньо­го середовища, в тому числі виробничого середовища;

—оформленням інвалідності з причин, пов'язаних з впливом на здоров'я людини несприятливого навколишнього природного сере­довища;

—наданням громадянам, які постраждали від несприятливого впливу забрудненого довкілля, заходів соціально-економічного захисту, пільг та компенсацій;

—страхуванням ризику заподіяння шкоди здоров'ю або майну громадян від забруднення навколишнього середовища;

—відшкодуванням шкоди здоров'ю та майну громадян за рішенням суду.

Суб'єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров'ю і май­ну громадян екологічними порушеннями можуть бути як юридичні особи і громадяни-підприємці, так і державні органи та їх посадові особи за протиправні дії чи бездіяльність, у тому числі в результаті прийняття рішень, що не відповідають вимогам закону та порушують скологічні права громадян. Такі положення випливають зі змісту ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», який закріпив нове право громадян — оскаржувати в судовому порядку рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав гро­мадян у порядку, передбаченому законом.

Шкода, заподіяна протиправною дією чи бездіяльністю органів держави та їх посадових осіб, у тому числі внаслідок прийняття рішення, що не відповідає вимогам закону, відшкодовується за рахунок державного або місцевого бюджетів.