4.2 Поняття та зміст права власності на природні ресурси

Поняття власності на природні ресурси слід розглядати як економічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну земельну територію чи ділянку як належну роду, племені чи окремому індивіду. Тобто головною ознакою власності на природні ресурси в економічному аспекті є привласнення конкретної земельної території чи ділянки з усіма розташованими на них природними ресурсами відповідно первісним соціумом чи одним із членів суспільства. Отже, власність на природні ресурси як економічна категорія — це система суспільних економічних відносин щодо привласнення земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у цьому суспільстві способом виробництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил.

Як юридична категорія власність на природні ресурси є продуктом переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона становить результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо привласнення зе­мельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресурсами особа­ми, які юридично визнані власниками відповідних багатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресур­си. Отже, право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об'єктів визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси становить сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо. Правовими нормами, що утворюють зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються коло суб'єктів, які можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок набуття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів.

У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси становить сукупність правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження відповідними об'єктами навколишнього природного середовища. Правомочності щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами існують ли­ше в межах правовідносин власності на земельні ділянки, водойми, лісові угіддя тощо, які у свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, водного об'єкта, ділянки лісу тощо. Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в межах таких правовідносин суб'єкту права власності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування чи розпорядження зазначеним об'єктом природи.

Право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає і з Конституції (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на природні ресурси визначаються колом покладених законодавством на власників відповідних природних об'єктів обов'язків щодо раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища.

Конституцією України встановлено, що реалізація права власності на землю та інші природні ресурси здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Конституцією закріплений примат повноважень Верховної Ради України як законодавчого органу в правовому регулюванні екологічних відносин, перш за все відносин земельної власності. Конституційні положения щодо права власності на землю, води, ліси, надра та інші природні ресурси деталізуються в Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра та інших поресурсових законах, які є основними законодавчими ак­тами в системі екологічного законодавства нашої держави.

Законодавство України визнає більшість природних ресурсів у ме­жах території країни об'єктом права власності, однак встановлює для них різний власнісний статус. Більшість природних ресурсів, які перебувають в природному стані, є об'єктом виключного права власності держави (Українського народу) і не підлягають приватизації. До таких природних ресурсів належать води, корисні копалини тощо.

Водночас у межах проведення в нашій країні земельної реформи здійснюється приватизація землі, яка обумовила необхідність приватизації в обмежених обсягах і деяких інших тісно пов'язаних із землею природних ресурсів, зокрема лісів та вод. Так, при передачі у приватну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення разом з ними у приватну власність передаються і невеликі замкнені ділянки земель лісогосподарського призначення (до 5 га) та водного фонду (до 3 га). Однак на сучасному етапі розвитку суспільства право приватної власності на землю та інші природні ресурси не є абсолютним.