5.4 Право постійного та тимчасового природокористування

За ознакою терміну, на який природні ресурси (об'єкти, їх частини) надаються в користування, розрізняється право постійного та тимчасового природокористування.

Правом постійного природокористування визнається володіння і користування природного ділянкою без заздалегідь установленого строку.

Земельний кодекс України, інші акти земельного законодавства визначають умови надання в постійне користування земель та реалізації відповідного права, зокрема:

1)  в постійне користування передаються лише земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності;

2)  таке право може набуватися тільки юридичними особами;

3) право постійного землекористування надається лише підприємствам, установам та організаціям державної чи комунальної форм власності, а також, відповідно до змін, внесених до ч. 2 ст. 92 ЗК України Законом України від 12 травня 2004 p., — громадським організаціям інвалідів України, їх підприємствам (об'єднанням), устано­вам та організаціям. Громадяни та юридичні особи, які мали в постійному користуванні земельні ділянки до прийняття ЗК України 2001 р., але тепер не можуть мати їх на такому праві, відповідно до п. 6 розділу X Перехідних положень Кодексу повинні були переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них (спершу до 1 січня 2005 р., а відповідно до Закону України від 6 жовтня 2004 р. — до 1 січня 2008 р.). Відповідне положения, однак, було визнане неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 p. і втратило чинність з дня ухвалення цього рішення;

4)        у постійне користування можуть передаватися не тільки землі сільськогосподарського призначення, а й землі лісового, водного фондів, природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреапійного, історико-культурного призначення тощо;

5)         право постійного природокористування за статусом наближається до права власності, однак постійний землекористувач, на відміну від власника, не може на свій розсуд розпоряджатися наданою йому природного ділянкою: продати її, закласти, подарувати то­що. Жодні юридичні дії, пов'язані з природними об'єктами державної чи комунальної власності, що перебувають постійному користуванні, неможливі без участі власника або без його формальної згоди (від його імені - органів державної влади чи місцевого самоврядування);

6)   право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує відповідне право, та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК України, ст. 17 ЛК України); документом, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, так само як і право власності на землю, є державний акт (ст. 126 ЗК України), форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України;

7)   надання земельних ділянок юридичним особам у постійне кори­стування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок (ст. 123 ЗК України);

8)   земельні ділянки, надані у постійне користування, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування в порядку, що встановлюється статтями 149—151 ЗК України;

9) у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або нада­ються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням (ст. 24 ЗК України).

Стаття 123 ЗК України встановлює процедуру надання в постійне користування земельних ділянок. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради. До цього клопотання додаються документа, що обґрунтовують розмір, призна­чення та місце розташування земельної ділянки.

Відповідний орган державної влади або орган місцевого самовря­дування розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Після цього юридична особа, яка бажає отримати земельну ділянку в постійне користуван­ня, замовляє проект відведення відповідної ділянки. Умови і строки  розроблення таких проектів визначаються договором, укладеним замовником із виконавцем цих робіт. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органа­ми, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень приймають рішення про надання земельної ділянки.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.Відповідно до земельного і лісового законодавства (зокрема, ст. 57 ЗК України, ст. 17 ЛК України) земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування:

—спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам;

—іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Так само і землі водного фонду можуть надаватись у постійне ко­ристування лише спеціалізованим підприємствам чи підрозділам. Згідно зі статтею 59 ЗК України та ст. 85 ВК України постійне корис­тування землями водного фонду дозволяється водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та їх підтриманню в належному стані.

Тимчасовим визнається природокористування, термін якого заздалегідь обумовлений.

У тимчасове користування можуть передаватися земельні ділянки, ділянки надр, лісу, водні об'єкти, мисливські угіддя. У тимчасове ко­ристування можуть передаватисьякті ділянки, що перебувають у дер­жавши чи комунальній власності, так і ті, що знаходяться у приватній власності.

Законодавство поділяє тимчасове природокористування на довгострокове і короткострокове і встановлює граничні терміни для обох цих видів. Так, у короткострокове користування водні ресурси мо­жуть надаватися на строк до трьох років, у довгострокове — від трьох до двадцяти п'яти (ст. 50 ВК України). Лісові ресурси передаються в короткострокове користування терміном від одного до п'ятдесяти років (ст. 18 ЛК України). Для землі встановлені такі терміни тимчасового користування: до п'яти років — короткострокове і до п'ятдесяти років — довгострокове (ст. 93 ЗК України), для надр відповідно — від п'яти і до двадцяти років (ст. 15 Кодексу України про надра). Лише щодо мисливських угідь закон встановлює нижню межу строку тим­часового користування — не менше 15 років (ст. 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»). Це пов'язане з необхідністю забезпечити раціональне, ефективне використання мисливських угідь їх користувачами, створює перешкоди споживацькому підходу до використання мисливської фауни, стимулює користувачів мисливських угідь до здійснення заходів щодо відтворення тваринного світу, дбайливого ставлення до природних ресурсів.

Практично щодо всіх природних ресурсів законодавство надає можливість продовження строків тимчасового природокористування. Таке продовження, як правило, пов'язується з виробничою необхідністю і обмежується ще одним строком, відповідно, короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування. Не містить відповідних обмежень законодавство про надра. Стаття 15 Кодексу України про надра передбачає лише, що у разі необхідності строки тимчасового користування надрами можуть бути продовжені. Це означає, що таке подовження може бути здійснено неодноразово.

Граничні розміри природних ділянок, що надаються у тимчасове користування, встановлено природоресурним законодавством. При цьому пункт 7 Перехідних положень ЗК України містить положения, важливе для утвердження принципу стабільності в регулюванні земельних відносин в Україні: громадяни та юридичні особи, які одержали у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим за­конодавством, зберігають права на ці ділянки.

Природні ресурси (об'єкти) можуть надаватися в тимчасове користування на правах оренди. Земельні ділянки передаються у тим­часове користування виключно на правах оренди. Це стосується і зе­мельних ділянок лісогосподарського призначення та водного фонду.

Так, відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування  спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведения лісового господарства.

А земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведения науково-дослідних робіт тощо громадянам та юридичним особам. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства дозволяється здійснювати за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами (ст. 59 ЗК України).

Орендні відносини щодо землі порівняно з відповідними відносинами щодо інших природних ресурсів більш детально регламентовані.

Особливості права оренди земельних ділянок регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про оренду землі» (від 6 жовтня 1998 р., в редакції Закону від 2 жовтня 2003, із наступними змінами), іншими актами законодавства України.

Статтею 93 ЗК України та ст. 1 Закону «Про оренду землі» оренда земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Отже, ознаками права оренди земельних ділянок є:

1) правовою підставою виникнення цього права є договір оренди землі, тобто угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користу­вання земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону «Про оренду землі»);

2)  договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону);

3)  договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації (ст. 18 Закону);

4)  орендодавцями за договором оренди землі виступають власники земельної ділянки або уповноважені ними особи: громадянин або юридична особа — щодо земель приватної власності, сільська, селищна, міська рада — щодо земель комунальної власності, районні, обласна ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим — щодо земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, органи державної влади — щодо земель державної власності (ст. 4 Закону);

5)   орендарями земельних ділянок можуть виступати: районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України; сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без і ромадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 5 Закону);

6)   орендована земельна ділянка або її частина може передаватись орендарем у суборенду, якщо це право не обмежене законом або дого­вором на підставі п. 1 «б» ст. 111 ЗК України. Такі обмеження на пере­дачу земельних ділянок у суборенду передбачені, зокрема, ст. 8 Зако­ну України «Про оренду землі»: а) не дозволяється зміна цільового иризначення землі; б) умовою суборенди є закріплення відповідного положения в договорі оренди або письмова згода орендодавця (якщо протягом місяця останній не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її части­на може бути передана в суборенду); в) строк суборенди не повинен перевищувати строку дії договору оренди; г) умови договору суборен­ди не повинні виходити за межі договору оренди; д) на ділянці, що передається в суборенду, не повинні бути розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально;

7)   передача земельної ділянки в оренду в певних випадках можлива із зміною її цільового призначення (ч. 3 ст. 124 ЗК України), крім земель сільськогосподарського призначення;

8)   законодавство передбачає можливість переходу права на оренду земельної ділянки після смерті громадянина-орендаря (до спадкоємців, а в разі їх відмові чи відсутності таких — до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендаря­ми), а також у разі засудження фізичної особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності (до одного із членів сім'ї за  його бажанням, а в разі їх відсутності або відмови — до осіб, які викори-стовували цю ділянку разом з орендарем за їх згодою) (ст. 7 Закону);

7)  орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на конкурсі (аукціоні) — якшо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу (аукціону) (ст. 9 Закону);

8)  оренда земель завжди передбачає плату за користування земель­ною ділянкою (орендну плату) (ст. 21 Закону «Про оренду землі»), така плата може справлятись у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах, або шляхом поєднання різних форм (ст. 22 Закону). Орендна плата за земельні ділянки дер­жавної і комунальної власності, які передані в оренду для сільськогосподарського використання, переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому законом або договором оренди. Орендна плата за земельні ділянки, шо перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін (ст. 23 Закону).

Об'єктом тимчасового природокористування на умовах оренди може бути не тільки земля, а й інші природні ресурси: водні об'єкти, ділянки лісу, мисливські угіддя. Підставою виникнення орендних правовідносин шодо цих природних ресурсів також є договір оренди, тобто угода, згідно з якою одна сторона (орендодавець) тимчасово на заздалегідь обумовлений строк передає іншій стороні (орендарю) конкретний природний об'єкт (його частину), а орендар зобов'язується добросовісно користуватись об'єктом оренди відповідно до умов договору, вчасно вносити орендну плату, а також виконувати інші умови договору. Орендний договір шодо природних ресурсів мо­же бути як короткостроковим, так і довгостроковим. Конкретний строк оренди природних ресурсів передбачається договором. Договір оренди водних, лісових ресурсів, мисливських угідь, на відміну від до­говору оренди землі:

—може стосуватися лише природних ресурсів місцевого значения;

—за загальним правилом не дозволяється зміна цільового призначення природного об'єкта, в орендному договорі чітко визначається цільове призначення, за яким має здійснюватися використання при­родного об'єкта, що передається в оренду (наприклад, водні об'єкти можуть передаватися в оренду для риборозведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, лікувальних, оздоровчих та деяких інших цілей);

—переуступка права ореди, крім землі, природних об'єктів чи їх (суборенда), як правило, забороняться..