73. Рушійні сили та суб’єкти соціального прогресу

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, по­треби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язу­ються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціаль­ним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяль­ністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має гли­бокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це най­суттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи? Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, по­мислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особи­стостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама со­бою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, ви­значає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у со­ціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органіч­но "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, ду­ховні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме мате­ріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою озна­кою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні

74. Дух, душа, духовність

Особливе місце в онтології займає буття духовного та його різноманітних, відомих і ще поки що невідомих властивостей, структурних рівнів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків й впливів на буття людини.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне поняття вживані в різних значеннях і смислах у магії, міфології, релігії, філософії, науці, мистецтві, політиці.

Про магічні практики характерників уже йшлося у темі, присвяченій світогляду та світоглядній орієнтації людини у світі.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном дух визначає душі людей, що мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття дух по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Ґ. В. Ф. Геґель у роботі «Філософія духу» зауважує, що «пізнання духу є найконкретнішим і тому найвищим і найскладнішим». Він ґрунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу відносить: мистецтво, релігію і філософію.

Розвиваючи думку Ґ. В. Ф. Геґеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття.

Сучасне визначення духу пропонує вітчизняний філософ С. Б. Кримський. Він розуміє дух як «потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності»¹. Він вважає, що до атрибутів духу належать: активність як самотворча діяльність, нескінченність, тобто здатність до трансценденцм, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів, свобода як самодіяльність, абсолютність як самоцінність і самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу.¹

Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв - конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, індивідуальної свідомості.

Дух - це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини, її душі. Душа (або «психея») виявляється в особливих властивостях тіла людини, її здатностях реагувати на зовнішні та внутрішні стани організму, функціях нервової системи. Так, зокрема, україно-російський філософ П. Д. Юркевич серед станів душі розрізняє: духовний, душевний, задушевний. Він вважав, що «серце є осередком душевного і духовного життя людини». У західноєвропейській філософсько-психологічній традиції розглядають свідомий, несвідомий, підсвідомий, надсвідомий стани психіки. Душу часто ототожнюють з психікою людини або її свідомістю. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення в свідомості всього, що оточує людину. Свідомість - це ідеальна сутність психіки, душі, здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи й поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (притаманну окремій людині, індивіду); групову та суспільну свідомість.

Осмислення буття кожного структурного елемента свдомості уможливлює виявляння тих його сторін, на які не часто звертають увагу, що сприяє оцінюванню змістовності свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладальну, управлінську.

Духовність— об'єднуючі початки суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані в художніх образах мистецтва. Проекція духовності в індивідуальну свідомість називається совістю. Зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді(умовляння), освіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи

(пропаганда і агітація). У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією. В умовах

ідеологічного вакууму завжди спостерігається криза духовності як криза довіри і роз'єднаність. Це явище під ім'ям аномії описав соціолог Дюркгейм. Традиційно духовність ототожнюється з релігійністю традиційного толку, проте в сучасній соціології і соціальній філософії"світський" варіант духовності іменується соціальним капіталом.