75. Цінності як ядро духовного світу людини.

Людина як компонент цілісної системи - суспільства - в процесі своєї діяльності розкриває власні сутнісні сили, сприяє розвиткові суспільства. При цьому вона вступає у взаємні ціннісні відносини з окремими людьми і з суспільством в цілому. В суспільному оточенні вона виступає одночасно як діяльний суб'єкт і об'єкт оцінки. Зауважимо, що носієм і суб'єктом ціннісного відношення може бути тільки людина. Тому таке (ціннісне) відношення до дійсності передбачає наявність, присутність людини. Вона оцінює інших людей і сама ними оцінюється.

На основі, в процесі і в результаті відображення людина відбирає у свідомості зміст пізнаного і оцінює його з позицій потреб, інтересів, цілей, норм, ідеалів і т. п. Оцінка є опосередковуючою ланкою між пізнанням і практикою (пізнання — оцінка — практика). З урахуванням того, що одні цінності мають для людини більше, інші - менше значення, утворюється ієрархія цінностей. Йдеться про таку їх систему, в якій вони розташовані залежно від міри їх значення. В цьому розумінні можна говорити про вищі й нижчі цінності. Кожній людині треба навчитися правильно визначати для себе систему, ієрархію цінностей, щоб керуватися нею в своєму житті, діяльності, прагненнях, орієнтаціях. Вибір залежить і від загальнолюдських уявлень про цінності, що склалися історично, і від особливостей цивілізації, культурного середовища, до якого належить людина, і від її власних інтересів, нахилів, уподобань тощо.

Найпершою і найвищою цінністю для людини є сама людина, її життя. Нам поки що достовірно відомі життя, розумні істоти, цивілізація лише на нашій планеті Земля. Пошуки позаземних цивілізацій ще не мали успіху. Не будемо передбачати кінцеві результати цих пошуків. Є навіть і таке припущення, що людська цивілізація на Землі — явище унікальне в нашому Всесвіті. Тому життя взагалі, а не тільки людське, треба дбайливо оберігати як вищу цінність.

Поняття абсолютної цінності поширюється на всіх людей — незалежно від віку, статі, раси й національності, освіти, професії, роду діяльності тощо. Кожна людина самоцінна й цікава сама по собі, заслуговує на увагу тільки тому, що вона є. В процесі життєдіяльності людина має усвідомлювати свою цінність і старанно її оберігати. Вона повинна бути здатною, виходячи з ієрархії цінностей, визначити найвищу мету свого життя так, щоб вона відповідала як суспільним потребам, так і власним духовним нахилам і прагненням; іти до цієї мети неухильно, але як кажуть, не «зациклюватися» на чомусь одному, мати широке коло інтересів.

Ціннісне відношення до дійсності (зумовлене, в свою чергу, потребами й інтересами) є безумовним і найбезпосереднішим фактором, що детермінує активність людини. Значення цього фактора знаходить свій вираз залежно від міри активності, заінтересованості, від переконаності, установок, орієнтацій та інших суб'єктивних факторів людини. Воно чітко себе проявляє в різних формах діяльності - в економіці, політиці, ідеології та ін. Адже кожна сфера діяльності є своєрідною системою цінностей. Активність людей завжди спрямована на використання, збереження і розвиток цінностей або того, що ними може стати. В цьому — сутність ціннісного відношення до дійсності

76. Гуманізм філософії.

Гуманíзм— визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму

людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на

утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія– це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу(від фр.

renaissance -відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження

античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.