Проблема саморегуляції та стійкості геосистем
саморегуляція – це складова частина складного процесу відновлення порушеною структури геосистемы. Причому дієвість її тим більше, що менше порушена структура (Сочава, 1978)
Саморегуляція – властивість, що виявляється у різних геосистемах по- різного залежно від своїх на структурні особливості. Здебільшого, саморегуляція найбільш ефективна в оптимальних умовах тепла і вологи. Наприклад, у районах тайги вона виражена сильніше ніж у северо-таежных.
У спонтанних умовах саморегуляції спрямована головним чином забезпеченні рівноваги геосистемы, яке порушується різними відхиленнями які впливають чинників середовища середньої їх норм із ходу тимчасових циклів (періоди посухи; різкі трапляються разів у десятиліття похолодання; коливання рівня грунтових вод).
Саморегуляція в жодному разі не призупиняє еволюцію природного середовища. У спонтанних умовах вона лише згладжує її хід. У деяких випадках напрям еволюції безпосередньо визначається саморегуляцией, наприклад, коли механізм саморегуляції змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх (до эволюционирующей геосистеме) чинників .
Сті́йкість геосисте́м, на думку більшості вчених, — це здатність геосистем активно зберігати свою структуру і характер функціонування у просторі та часі за впливу змінних умов зовнішнього середовища.
Загальновизнаними є тлумачення Гродзинським М. Д. (1993)[1] форм стійкості природних систем, а саме інертності (здатності геосистем при дії на неї зовнішнього фактора зберігати свій стан в межах окресленої області протягом усього визначеного інтервалу часу), відновлюваності (здатності геосистеми повертатися до початкової області станів після виходу з неї) і пластичності (наявності в геосистемі декількох областей станів, знаходячись у яких вона має здатність до інертності та (або) відновлюваності, її здатність при дії зовнішнього фактора переходити з однієї такої області до іншої, зберігаючи за рахунок цього свої інваріантні ознаки впродовж визначеного інтервалу часу), враховуючи які, більшість сучасних вчених формулюють свої визначення поняття «стійкості»
- Методологічні основи ландшафтної екології.
- Теоритичні положення:
- Системно-синергетична парадигма як основа сучасної ландшафтної науки.
- 5 Основних властивостей цілісності:
- Синергетичні властивості систем: самоорганізація, не лінійність, диспативність.
- Поняття «геосистема» та «геоекосистема».
- Системоутворюючі зв’язки: речовинні, енергетичні, інформаційні; прямі та зворотні, негативні та позитивні; безпосередні та опосередковані.
- Ієрархія геосистем та морфологічна структура ландшафту
- Існуючі класифікації морфологічних одиниць.
- Загальне та регіональне розуміння терміну «ландшафт»
- Співвідношення індивідуальних та типологічних ландшафтних одиниць.
- Вертикальні та горизонтальні межі ландшафтних систем.
- Ландшафтне картографування.
- Ландшафтне профілювання
- Закономірності диференціації ландшафтної сфери
- Фізико географічне районування та ландшафтна структура регіонів. Принципи районування.
- Функціонування та динаміка геосистем.
- Біогеохімічний коло обіг. Біопродуктивність ландшафтів
- Геофізичні та геохімічні особливості ландшафту
- Проблема саморегуляції та стійкості геосистем
- Вчення про антропогенні ландшафти. Класифікація антропогенніх ландшафтів, їх характеристика.
- Водні антропогенні ландшафти.
- Промислові (гірничопромислові) ландшафти.
- Концепція Природно-господарських територіальних систем. Зародження вчення про пгтс.
- Екологічна оцінка ландшафту. Поняття «ландшафтно-екологічній потенціал»
- Поняття «Потенціал ландшафту» та « екологічний потенціал»
- Ландшафтне планування та моделювання.