4.1. Структурні одиниці сельбищної території

Призначені для розселення території звуться сельбищними.

До сельбищної території входять ділянки житлових будинків, громадських установ, будинків і споруд, у тому числі навчальних, проектних, науково-дослідних та інших інститутів без дослідних виробництв, внутрішньосельбищна вулично-дорожня і транспортна мережа, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари, інші об’єкти зеленого будівництва й місця загального користування.

Повноцінною одиницею соціальної організації життя населення є житловий район, до якого входять усі установи повсякденного і періодичного культурно-побутового обслуговування населення. Для житлових районів обирають найбільш здорові і сприятливі за своїми природними і санітарно-гігієнічними умовами території.

Житлові райони повинні бути зручними для розселення трудящих відповідних промислових підприємств, повинні бути добре з’єднані магістральними вулицями не тільки з промисловими районами, але й з усіма іншими частинами міста, в тому числі зі загальноміським і районними центрами, з залізничним і водним вокзалами, парками, іншими пунктами тяжіння населення; повинні мати зручну мережу пішохідних шляхів, по яких мешканці житлового району могли би проходити до місць прикладання праці, до всіх розміщених в даному районі місць масового відвідування.

Декілька житлових районів можуть об’єднуватися в планувальний район.

В даний час згідно з ДБН 360 –92**/8/ виділяють основні структурно-планувальні елементи міста – планувальні райони, зони.

При визначенні місткості основних структурних одиниць міста – планувальних районів у великих і значних містах – треба орієнтуватися на такі показники: кількість населення повинна становити від 100 до 300 тис. чол.; трудящих у містоутворюючому комплексі – від 30 до 100 тис. чол.; у містах, які характеризуються великим розчленуванням планувальної структури, особливо у містах добувної промисловості (які формуються на базі окремих територіально закріплених виробництв і розселення – шахт, колишніх шахтарських селищ та ін.), населення планувального району становить від 50 до 120 тис. чол.

У найзначніших містах з кількістю населення понад 1 млн. жителів при наявності потужних комплексів машинобудування і важкої індустрії, зосереджених у великих промислових виробничих зонах, треба формувати праце- і соціально збалансовані сельбищно-виробничі утворення – планувальні зони, кількість населення яких не повинна перевищувати 450 – 900 тис. чол.

Формування планувальних зон у найзначніших містах з населенням понад 1 млн. жителів треба здійснювати шляхом поєднання комплексних сельбищно-виробничих районів з високим ступенем працезбалансованості, сельбищних, промислових районів з формуванням багатофункціональних центрів прикладання праці та обслуговування.

У межах сельбищної території формуються основні структурні елементи:

житловий квартал (житловий комплекс) – первісний структурний елемент житлового середовища, обмежений магістральними або житловими вулицями, проїздами, природними межами тощо, площею до 50га з повним комплексом установ і підприємств обслуговування місцевого значення (збільшений квартал, мікрорайон) і до 20га з неповним комплексом.

(Примітки: 1. Квартали з неповним комплексом установ і підприємств обслуговування, як правило, формуються у малих містах, селищах, а також в умовах складного рельєфу, при реконструкції забудови, що склалася.

2. При садибній забудові площа кварталів з неповним комплексом установ і підприємств обслуговування місцевого значення може бути збільшена.)

житловий район - структурний елемент сельбищної території площею 80 – 400га, у межах якого формуються житлові квартали, розміщуються установи і підприємства з радіусом обслуговування не більше 1500м, а також об’єкти міського значення. Межами житлового району є магістральні вулиці і дороги загальноміського значення, природні і штучні межі. Житлові райони (відокремлені) можуть формуватися як самостійні структурні одиниці;

сельбищний район (житловий масив) - структурний елемент сельбищної території понад 400га, у межах якого формуються житлові райони. Межі його ті самі, що й для житлових районів. Ця структурна одиниця характерна для значних і найзначніших міст і формується як цілісний структурний організм з розміщенням установ обслуговування районного і міського користування.

Житлові райони, що входять до складу сельбищної зони (складові), повинні формуватися у взаємозв’язку з його плануванням і забудовою.

В СНиП 2.07.01-89 /31/ при проектуванні житлової забудови виділяються 2 основних рівня структурної організації сельбищної території: мікрорайон (квартал) площею, як правило, 10 – 60га, але не більше 80га; житловий район площею від 80 до 250га.

У межах планувальних районів розміщують кілька (відповідно до місцевих особливостей) житлових районів, границями яких служать, крім природних і штучних рубежів, магістральні вулиці міського значення (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Планувальна структура сельбищної зони в містах різної величини:

а – мале місто на 30 тис. жителів; б – середнє, на 100 тис. жителів; в – велике на 250 тис. жителів; 1 – центри мікрорайонів; 2 –житлових районів; 3 - сельбищних районів; 4 – центр міста.

Раніше житлові райони міста поділяли на мікрорайони, які були основною структурною одиницею житлового району. Ідея мікрорайону виникла в СРСР в 30-х роках, коли в ряді проектів радянських міст вперше були використані мікрорайони як основні первісні елементи планувальної структури міста. Виникнення мікрорайонів пояснюється тим, що зі зростом автомобільного руху автомобіль дуже швидко почав спричиняти турбування жителям, погіршив санітарно-гігієнічні умови міста (шум, забруднення повітряного басейну шкідливими викидами), викликав травматизм у вуличному русі. Магістральні вулиці перетворилися на автомобільні дороги і стали непривабливими для пішоходів.

Розміщення житлової забудови в мікрорайонах, більших за площею, ніж звичайні житлові квартали (це був звичний планувальний прийом у дореволюційний час. Квартальна забудова використовувалася ще й в радянський період до другої світової війни, але розмір кварталів приймався в зоні багатоповерхової забудови 6 – 12га, і в зоні 2-х – 3-х поверхової забудови – 4 – 6га. Розмір території мікрорайону – 17 – 25га, житлового району – 25 – 40га), дозволило ізолювати житлові будинки від вуличного руху. Крім того, при тодішньому поділенні житлового району на окремі квартали цілком виконати високі санітарно-гігієнічні вимоги відносно інсоляції житлових приміщень, провітрювання внутрішньоквартальних територій, створення достатнього озеленення в кварталі було дуже складно. Також нелегко було дати гарне планувальне рішення кварталу при розміщенні його на косогорі, коли розташування будівель на рельєфі, що знижується, викликає значну різницю висотних відміток по кутах будівлі. Всі ці дуже важливі планувальні питання значно простіше вирішувалися в мікрорайонах, де можна шляхом вільного планування забезпечити різноманітне групування будівель і відкритих просторів.

В даний час структурні одиниці ще більші за розмірами, що надає більше простору для творчості архітекторам.

Заслуговує на увагу збільшення житлових груп для того, щоб житловий район, минаючи членування на мікрорайони, складався безпосередньо з таких укрупнених житлових груп. При цьому кожна проектується з розширеним блоком обслуговування.

Рис. 4.2. Схема дорожньої мережі житлових районів: а – житловий район, що членується на мікрорайони; б – житловий район у вигляді збільшеного мікрорайону; 1 – міська швидкісна автодорога, 2 – магістральна вулиця міського призначення, 3 – те ж районного призначення, 4 - житлова вулиця, 5 – мікрорайонні проїзди, 6 – пішохідні доріжки, 7 – територія центру житлового району, 8 – зелені насадження.

Рис. 4.3. Схеми структури житлового району: а - на 50-60 тис. чол. з розподілом на мікрорайони; б – на 25-30 тис. чол. у вигляді збільшеного мікрорайону; 1 – магістральні вулиці міського призначення, 2 - магістральні вулиці районного призначення, 3 – житлові вулиці, 4 – межа мікрорайонів, 5 – група домів, 6 – центр житлового району, 7 – центр мікрорайону.

Композиція житлових комплексів, об’єднаних у район, повинна будуватися за принципом окремих закінчених утворень. З'єднання будинків у групи укрупнює масштаб забудови, одиницею якої стає не окремий будинок, а група будинків. Завдання проектувальника - уникнути поділу забудови на ізольовані одна від іншої частини. Домогтися її цілісності можна ритмічним розташуванням житлових будинків і їхніх груп, виділенням магістралей прийомами забудови, об'єднанням житлових груп навколо внутрішніх вільних просторів та іншими композиційними засобами (рис. 4.4).

Рис. 4.4. Вільне розташування житлових груп серед зелених насаджень. Проект забудови району Венузіо в м. Матера (Італія).

В формуванні структури сельбищної території в цілому, житлових районів і мікрорайонів надзвичайно велике значення має система культурно-побутового обслуговування населення (КПОН). Установи культурно-побутового обслуговування мають різну періодичність користування. Відповідно до цього вони можуть бути поділені на групи – ступені з призначенням для установ кожного такого ступеню певних відстаней пішохідного підходу або під’їзду (радіусів обслуговування), що забезпечують зручне користування ними.

Розрізняють 4 ступеня культурно-побутового обслуговування населення:

1-ий ступінь складається з установ і підприємств, якими населення користується щоденно. До них належать: дитячі ясла і садки, школи, продовольчі і першої необхідності промтоварні магазини, їдальні, кафе, аптеки, ательє побутового обслуговування (ремонтні майстерні, приймальні пункти). Це – установи мікрорайону, радіус обслуговування їх приймається в межах 350 – 500м. Повсякденне обслуговування населення всередині мікрорайону здійснюють також установи груп житлових будинків з радіусом обслуговування до 200м.

2-ий ступінь – установи, що відвідуються населенням періодично - Будинки культури, клуби, кінотеатри, бібліотеки, торговельні центри, ресторани, установи зв’язку (пошта, телеграф), поліклініки, пологові будинки і районні лікарні, спортивні центри (спортивні зали, плавальні басейни, спортивні тренувальні майданчики). Це – установи житлового району, радіус обслуговування їх становить 1000 – 1200м, що дозволяє дійти до них пішки за 15 – 20 хвилин, не користуючись послугами транспорту.

3-ій ступінь – установи і заклади, які відвідуються населенням значно рідше, ніж установи перших двох ступенів – епізодично. Сюди входять: адміністративні і господарські заклади, Палаци культури, музеї, виставки, театри, цирки, концертні зали, великі кінотеатри, міські спортивні центри (стадіони, плавальні басейни, водні станції), міські торговельні центри, спеціалізовані лікарні і медичні центри, наукові і навчальні центри. Всі ці заклади мають загальноміське, обласне, а іноді і республіканське значення. Під’їзд до них здійснюється засобами масового транспорту.

4-ий ступінь – заклади і установи масового короткочасного і тривалого відпочинку і лікувальні, що розташовані в приміських зонах. Сюди відносяться: водні станції і пляжі, ресторани, кафе, готелі, мотелі, риболовні, лижні і туристичні бази, будинки відпочинку, санаторії, заміські дитячі установи та ін.

Система культурно-побутового обслуговування значною мірою впливає на чисельність населення і площу основних структурних елементів сельбищної території.