3.1.Основні функціональні зони міської території

Концепція упорядкованого функціонального розвитку міської території як інструмент забезпечення раціональної планувальної організації міста вперше була сформульована в Афінській Хартії в 1933 р. і в роботі Ле Корбюзьє «Три форми розселення».

Одержавши загальне визнання, ця концепція перейшла в цілу низку нормативних документів з планування міст, у тому числі ДБН 360 – 92**/8/ . Відповідно до них, міська територія за функціональним призначенням та характером використання розділяється на:

- сельбищну;

- виробничу;

- ланшафтно-рекреацйну.

З іншого боку, у фізичній і економічній географії склалася своя функціональна типологія територій, що одержала відображення в земельних кодексах різних країн.

В останній редакції Земельного кодексу України територія за функціональною і відомчою (галузевою) ознаками підрозділяється на сім типів:

- землі сільськогосподарського призначення;

- землі населених пунктів;

- землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення;

- землі лісового фонду;

- землі водного фонду;

- землі запасу.

Практика проектування вимагала деталізації функціональної класифікації стосовно видів діяльності й забудови в населених пунктах.

Загальне функціональне зонування територій поселень в Україні здійснюється згідно з опрацьованими для кожного міста, селища міського типу чи села генеральними планами. Генеральний план міста – це документ, який визначає призначення міських територій для потреб житла, виробництва, відпочинку, розташування основних громадських комплексів, трасування вуличної і транспортної мережі, заходи з охорони довкілля та ефективного використання міських земель.

Загальні положення генеральних планів поселень доповнюються “Правилами використання та забудови території міст (зонінг)”, розробленими для міст України у 2000 р. Містобудівний зонінг дозволяє детальніше регулювати інвестиційні процеси у містах, узгоджуючи загальногромадські й конкретні інтереси інвесторів і забудовників.

Розробка проектів функціонального зонування території міста показала необхідність детального і твердого регламентування функціонального використання та забудови території і, отже, більш детальної класифікації (рис. 3.1) /1/.

Як випливає з цієї схеми, не існує можливості включення того чи іншого фрагмента міської території у визначений тип функціонального використання. Так, соціально-ділові функції можуть розміщуватися в межах і виробничої, і сельбищної, і ландшафтно-рекреаційної територій.

У свою чергу, функціональні території підрозділяються на функціонально-правові райони. Так, соціально-ділова включає адміністративно-діловий, комерційно-діловий, культурно-видовищний, соціально-культурний, виробничо-діловий, історико-комерційний райони. В основі такої класифікації лежить спроба переходу від чисто функціональних ознак використання території до типології територій, що характеризують критерії, які описують досить широкий спектр ознак земельної ділянки, а також фактори управління землекористуванням і забудовою.

1. Комунально-складська

11. Рекреаційна

Планувальна структура міста утворюється основними елементами міста, до яких належать:

• житлові будинки, об’єднані в житлові мікрорайони і квартали;

• будівлі адміністративно-громадських закладів і закладів і підприємств культурно-побутового обслуговування населення (КПОН);

• позаквартальні зелені насадження (парки, сади, бульвари, сквери) і спортивні споруди загального користування;

• вулиці і площі, набережні, мости і тунелі;

• промислові підприємства;

• пристрої зовнішнього транспорту: залізничного, водного, повітряного, автодорожнього;

• комунальні підприємства і споруди: засоби міського транспорту, міського водопроводу і каналізації, електростанції і теплоцентралі, газові заводи;

• кладовища і крематорії;

• водоймища природні і штучні;

• санітарно-захисні зони (СЗЗ).

Для створення найбільш зручних і сприятливих в санітарно-гігієнічному відношенні умов проживання населення провадиться функціональне зонування міської території, що визначає найбільш раціональне взаємне розміщення окремих елементів міста.

За функціональним використанням міські території поділяються на:

А) сельбищну зону, в якій розміщуються житлові мікрорайони і квартали; ділянки адміністративно-громадських установ і закладів культурно-побутового обслуговування населення; позаквартальні зелені насадження і спортивні споруди загального користування; вулиці і площі; окремі промислові підприємства нешкідливого виробничого профілю; склади; засоби зовнішнього транспорту; незручні для забудови і ще не використані ділянки;

Б) промислові зони, в яких розміщуються промислові підприємства з обслуговуючими культурно-побутовими закладами, вулицями, площами і дорогами, зеленими насадженнями;

В) транспортні зони, що займаються пристроями зовнішнього транспорту;

Г) комунально-складські зони;

Д) санітарно-захисні зони, що відокремлюють промислові підприємства і транспортні пристрої від житла.

Сельбищна, виробнича, транспортна, складська зони з супутніми їм санітарно-захисними зонами складають забудовану територію міста. Поза забудованою територією, але в межах міста розміщуються міські лісопарки, міські комунальні підприємства і пристрої (розсадники, водозабірні і очисні споруди міського водопроводу, очисні споруди міської каналізації, утилізаційні заводи, резервні території, що використовуються іноді з сільськогосподарськими цілями, кладовища і крематорії, тощо), які за експлуатаційними і санітарно-гігієнічними умовами не можуть бути розміщені в забудованій частині міста.

Основним ядром, навкруги якого утворюється план міста, є загальноміський центр. Він розміщується, по можливості, більш центрально відносно до всієї забудованої території міста, поблизу від перехресть основних магістральних вулиць, що з’єднують центр з іншими важливішими пунктами тяжіння населення (районними центрами, великими промисловими підприємствами, важливішими адміністративно-громадськими закладами, вищими навчальними закладами, залізничними і водними вокзалами, стадіонами, парками). Основні магістральні вулиці, в зоні перехресть яких розміщується загальноміський центр, є головними композиційними осями плану міста. В великих містах, що поділяються на райони з розташованими в них районними центрами, виникають додаткові магістральні вулиці, що з’єднують районні центри зі загальноміським центром, промисловими підприємствами, районними парками, стадіонами, вокзалами.

Велику роль в формуванні планувальної структури міста відіграють масиви зелених насаджень і водні простори. При розміщенні міста на обох берегах річка часто стає однією з основних композиційних осей плану міста. При великій ширині річки місто розташовується, як правило, на високому її березі. Чим ширше річка і чим менше місто, тим доцільніше розвивати його на одному березі річки, щоб уникнути спорудження дорогих міських мостів і ускладнення інженерного обладнання міста (водопроводу, каналізації, мереж теплофікації, газифікації та ін.). Планування міст, розташованих на березі моря або озера, також відображає тяжіння міста до води. Майже в усіх містах, розташованих на берегах водойм, загальноміський центр зміщується від геометричного центру міської території в бік водойма, а іноді розміщується безпосередньо на його березі.

Крім зазначених в ДБН 360-92**, в містах виділяють: санітарно-захисну зону – зелену територію для захисту сельбищної зони від шкідливої дії промисловості та транспорту; зону загальноміського центру – для розміщення установ загальноміського значення; зону науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро в містах наукового профілю; курортну зону – для розміщення курортів, домів відпочинку, санаторіїв у містах-курортах; приміську зону – розташовану за міською межею.

Архітектурно-планувальну організацію сельбищної території треба здійснювати відповідно до розміру і структури поселень, зв'язуючи з іншими видами територій – виробничою та ланшафтно-рекреаційною.

Територія сельбищної зони повинна розташовуватися на ділянках з ухилом до 10% з напрямком схилів на південний схід, південь, південний захід, бажано біля зелених насаджень та водного простору.

Рис. 3.2 - Схема планувальної структури великого міста: 1 – загальноміський центр; 2 – підцентр; 3 – сельбищна територія; 4 – виробнича територія; 5 – ландшафтно-рекреаційна територія.

Промислова зона залежно від ступеня шкідливості окремих підприємств може розміщуватися в сельбищній зоні (якщо підприємства не шкідливі), близько до неї, або винесені далеко від сельбищної зони та навіть за межу міста (якщо підприємства мають велику шкідливість).

Промислова зона повинна розміщуватися з підвітряного боку відносно сельбищної території, мати добрий зв'язок із залізницею, яка забезпечує підвезення сировини та вивезення готової продукції, та з сельбищною зоною, звідки працюючі їдуть на роботу.

Комунально-складська зона повинна розміщуватися, як і промислова, з підвітрянного боку по відношенню до сельбищної зони. Склади повинні мати зв'язок із залізницею та транспортний зв'язок з сельбищною зоною.

Зона зовнішнього транспорту. Для обслуговування пасажирських та вантажних перевезень треба передбачати розвиток споруд та пристроїв різних видів міжселищного (дальнього міжміського та приміського) транспорту.

Зону загальноміського центру слід розташовувати близько до геометричного центру міста з тим, щоб забезпечити однаковий доступ з усіх районів міста. Як правило, це території на підвищених відмітках рельєфу. Загальноміський центр – це ядро, навколо якого групується місто.

Зелені насадження (парки, сади) та міські спортивні установи слід розміщувати в сельбищній зоні, поблизу мікрорайонів, уздовж водоймищ, річок.

Функціональне зонування міста залежить від його розміру, функціональної характеристики та природних умов.

Виходячи зі створення найкращих умов праці, побуту й відпочинку населення, планувальна структура міста означає розміщення на його території зон для виробництва, житла, громадських центрів і відпочинку, зв'язку між ними і структурною організацією кожної із зон. Питання нормування планувальної структури міста можна підрозділити на загальні - стосовно до міста в цілому, і локальні - стосовно до структури кожної зони .

Загальне завдання формування планувальної структури становить погоджене розміщення основних функціональних частин міста – місць праці, проживання та відпочинку відносно один одного. Серед аспектів цього завдання виділяються:

- раціональне розміщення промисловості й місць розселення;

- зручне для жителів просторове сполучення сельбищних місць і місць масового відпочинку;

- формування системи громадських центрів, їх функціональних і структурних одиниць;

- створення системи магістральних зв'язків між зонами міста; взаємна погодженість загальної структурної побудови міста з архітектурно-просторовою його композицією на основі розкриття й використання природних особливостей ландшафту.

До локальних завдань формування планувальної структури відноситься організація: у сельбищній зоні – системи житлових районів і мікрорайонів (житлових комплексів); у виробничій – промислових районів, науково-технічних комплексів, полігонів; у зоні відпочинку – районів і комплексів короткочасного й тривалого відпочинку тощо.

Загальні й локальні проблеми планувальної структури тісно пов'язані один з одним, тому що виділення житлових районів і мікрорайонів, планувальна організація виробничої зони та інших локальних завдань вирішуються на основі загальної структурної побудови міста. У свою чергу, від їхнього вирішення залежить накреслення системи магістралей, формування громадських центрів і архітектурної композиції міста.

Траси магістралей повинні відповідати головним, найбільш масовим напрямкам потоків пересування населення. Основними центрами тяжіння в місті звичайно є загальноміські й районні громадські та торгові центри, великі промислові підприємства, адміністративні й господарські установи, місця масового відпочинку, вищі навчальні заклади, великі стадіони, театри, вокзали, порти, аеропорти. Своїм розташуванням у місті ці центри тяжіння визначають систему вулиць і площ, утворюють основу, ''кістяк'' планувальної організації міста.

Процес формування плану міста залежить від багатьох факторів: наявність природних водойм (море, озеро, річка); рельєфних умов місцевості (складний пересічений рельєф, наявність ярів); розвитку добувної промисловості на базі місцевих корисних копалин; наявність цілющих мінеральних джерел тощо. В результаті впливу будь-якого одного або декількох з цих факторів план міста може приймати ту чи іншу форму.

В планувальній практиці розрізняють такі форми плану міста:

• компактну;

• розчленовану, що виникає при наявності річки або залізниці;

• розосереджену з майже рівновеликими житловими масивами, властиву районам добувної промисловості;

• розосереджену з виділенням переважаючого за своєю величиною основного житлового масиву;

• розчленовано-лінійну при розташуванні міста на березі великої річки;

• лінійну, що виникає внаслідок лінійно-паралельного зонування промисловості і житла і характеру розвитку міста. (рис.3.3.)

Рис. 3.3. Різні форми плану міста

а – компактна; б – розчленована при наявності річки; в – розчленована при наявності залізниці; г – розосереджена з майже рівновеликими житловими масивами; д – розосереджена з виділенням переважаючого за своєю величиною основного житлового масиву; е – розчленовано-лінійна при розміщенні міста на березі великої річки; ж – лінійна

При розчленовано-лінійній системі, що пов’язана з розміщенням міста на березі великої річки (Волгоград, Ростов-на Дону), місто, як правило, не відходить далеко від річки в поперечному до неї напрямку і витягується вздовж річки на значні відстані (до 60 – 70км). В цих випадках домінуючого значення набувають поздовжні зв’язки, що потребують внаслідок великої протяжності використання швидкісного транспорту. Роль загальноміського центру, що виникає в перший період розвитку міста дещо послаблюється внаслідок збільшення значення районних центрі, що виникають на подальших етапах розвитку міста.

При лінійному плануванні основною композиційною віссю плану міста є поздовжня лінія швидкісного транспорту, що проходить вздовж території всього міста. В такому випадку лінія швидкісного транспорту обслуговує як культурно-побутові пересування населення, так і трудові, бо досягти замкненого трудового балансу для кожного окремого промислово-житлового комплексу, як правило, не вдається. (Трудовий баланс є замкненим, якщо все працездатне населення району може бути забезпечене роботою в своєму районі.) Зручність лінійного планування міста полягає в тому, що воно може розвиватися без докорінної реконструкції вже сформованих районів. Істотний недолік міста-лінії – фактичне розчленування його на декілька населених місць, що значною мірою відокремлені одне від одного. До того ж, залежно від загальної конфігурації і розмірів пасажирських потоків поздовжня лінія дорогого швидкісного транспорту може стати економічно недоцільною, а відмова від підвищених швидкостей руху призведе до зниження комфортності громадського транспорту.

У практиці містобудування можна виділити дві форми просторового розвитку планувальної структури міста:

- територіальне зростання міста за рахунок освоєння прилягаючих до нього вільних територій;

- інтенсифікація використання території міста за рахунок ущільнення забудови, освоєння незручних для забудови територій, використання підземного простору.

Територіальне зростання міста за рахунок освоєння прилеглих вільних територій визначається роллю міста в системі розселення, його внутрішньою планувальною організацією і наявністю придатних для освоєння площадок. Напрямки, що характеризуються найбільш інтенсивними і регулярними зв'язками, визначають переважні напрямки територіального зросту міста. При цьому важливе збереження впорядкованих взаємозв'язків між основними зонами міста - виробничою і сельбищною. Для розширення міста резервуються спеціальні території, їхні розміри і місце розташування в загальній планувальній структурі міста визначають, виходячи з прогнозів розширення містоутворюючої бази, врахування природно-кліматичних факторів, економіко-географічного положення міста, його адміністративно-культурного й наукового значення.

Ще один напрямок стає пріоритетним. Це реконструкція, якій почали віддавати перевагу. Вона дозволяє скорочувати обсяги будівництва на вільних територіях і більш раціонально використовувати природні земельні ресурси.

Містобудівники пропонують використовувати третій вимір - широко освоювати підземний простір. Вважається, що розміщення під землею споруд не порушує вигляд старої забудови—це перспективний напрямок, здатний пом'якшити проблему (наприклад, підземні торгово-пішохідні вулиці у м. Норсбрук (США), у м. Единбург (Англія), підземні торгово-рекреаційні комплекси на Манежній площі у Москві (рис. 3.4) та на Майдані Незалежності у Києві) /1/ .

Рис. 3.4. Підземний торгівельно-рекреаційний комплекс на Манежній площі у Москві: а – переріз; б –план; 1 – вхід до вестибюля станції; 2 – вхід до станції з площі

З огляду на динамічний характер містобудівних систем слід прагнути до створення гнучких планувальних структур, забезпечуючи при цьому постійний розвиток міста при мінімальних реконструктивних заходах і збереженні функціонування транспортної структури, громадського обслуговування й ін.

Гнучкість планувальної структури досягається використанням різних просторових форм – рівнобіжним розміщенням основних функціональних зон, що повторюються, чергуванням їх і створенням на кожному етапі розвитку міста закінчених сельбищно-промислових комплексів.