7.2 Екосистемно-ландшафтний підхід як основа природокористування

У лісовій типології, ландшафтознавстві, агролісомеліорації, екології, геохімії ландшафтів та інших природничих науках запропоновано багато різних варіантів класифікації територій, таксонів (геосистем, екосистем, екотопів), а також варіантів класифікації впливів на них діяльності людини. Усі вони певною мірою мають системну основу, яка відрізняється цільовими напрямками та акцентами на окремі структурні компоненти ландшафтів. Так класифікації екосистем акцентують увагу на біотичному компоненті та його зв’язках з середовищем.

Мірою сталого розвитку певної території є ступінь різноманіття її складових – ландшафтів, флори і фауни. Збереження біорізноманіття нерозривно пов’язано зі збереженням середовища – ландшафтів. Тому ландшафти розглядаються як екосистеми.

Під ландшафтною екосистемою розуміють сукупність на однорідній за геологічними, геоморфологічними, грунтово-гідрологічними, кліматичними показниками ділянці земної поверхні біогеоценозних екосистем, поєднаних між собою генетичними, історичними, геохімічними та біотичними зв’язками й охоплені певним типом господарського використання (М.А. Голубець, 2000). У структурі ландшафтних екосистем можуть бути, наприклад, на Поділлі, корінні грабово-дубові ліси, похідні на їх місці грабняки і ліщинники, чисті дубняки, промислові підприємства, будівлі, річки та озера, населені пункти, рільні землі, луки, шляхи сполучення. Найменшою ландшафтною екосистемою слід рахувати таку територіальну одиницю, в складі якої виділяється не менше двох споріднених між собою біогеоценозів, найбільшою – природний територіальний комплекс.

Важливою ознакою ландшафтних екосистем є внутрішні біогеоценозні зв’язки і міжбіогеоценозний речовинний, енергетичний та інформаційний обмін, які визначають їх межі та стійкість. Так, зовнішня межа ландшафтних екосистем визначається зовнішніми межами біогеоценозних екосистем.

Стійкість екосистеми – це її здатність за допомогою внутрішніх механізмів саморегуляції протистояти зовнішнім збурювальним впливам, адаптуватися до них без істотних змін або швидко повертатися до нормального (стійкого) стану. Стійкість екосистеми можна визначати за її відношенням до будь-якого одного чи кількох конкретних факторів, наприклад засухи, вітру, загазованості повітря, грибкових захворювань тощо. У Степу визначальним екологічним чинником є вода, тому засухи часто викликають всихання лісових насаджень.

Вивчення негативних наслідків засух та суховіїв у Степу та прогноз їх стійкості, здатності до відновлення потребують системного підходу у межах відповідних ландшафтів. Екосистемний підхід, який є розвитком лісоекологічної типології, кожен таксон якої пов’язаний з положенням екотопу в ландшафті, позволяє вирішити питання еколого-економічної оцінки природних ресурсів.

Доцільно сказати про суть нового бачення лісоекологічної типології, запропонованого О.С. Мігуновою (1993). Вона полягає у поєднанні між собою моделей лісотипологічної класифікації – кліматичної та едафічної сітки. Така інтегральна класифікація всіх основних природних факторів систематизує зональне (кліматична сітка) та внутрішньозональне (едафічна сітка) різноманіття. Усі складові цієї класифікації обґрунтовано через кількісну оцінку взаємозв’язків рослинності з лімітуєчими екологічним факторами.

Таким чином, єдина ландшафтно-екосистемна база є основою для оцінки антропогенного впливу на стан довкілля та розробки природоохоронних заходів, а також ведення лісового господарства у Степу.