6.1.2. Деградація земель

Деградація земель – природне або антропогенне спрощення ландшафту, погіршення стану, складу, корисних властивостей і функцій земель та інших органічно пов`язаних із землею природних компонентів.

«Деградація земель» означає зниження чи втрату біологічної і економічної продуктивності і складової структури орних земель, що зволожуються дощем, зрошуваних орних земель чи пасовищ, лісів і лісистих ділянок у посушливих, напівпосушливих і сухих субгіміднихр фйонах у результаті землекористування чи дій одного чи кількох процесів, у тому числі пов`язаних з діяльністю людини і структурами розселення (вітрова, водна ерозія ґрунтів; погіршення фізичних, хімічних і біологічних чи економічних властивостей ґрунтів).

Передумови для розвитку ерозійних процесів створює характер використання земель. Серед освоєних земель найбільш схильні до ерозії орні землі, що обумовлено глибокими, часто необоротними перетвореннями рослинного і ґрунтового покриву в процесі сільськогосподарського виробництва.

Найбільш інтенсивно ерозійні процеси виражені на правобережжі Дніпра. Тут ними охоплено від 30-70% сільськогосподарських угідь. Північна та східна частини Київської області характеризуються незначним розвитком ерозійних процесів, тут ними охоплено до 10% сільськогосподарських угідь. На вододільних плоских ділянках ці процеси практично не мають розвитку або проявляється дуже слабо. Ураженість сільськогосподарських угідь ерозією не перевищує 1%.

Ерозія як фактор деградації ґрунтового покриву і екологічної небезпеки оцінюється, перш за все, інтерсивністю змиву і обсягами переміщення ґрунтового субстрату. Середньорічний змив ґрунту з орних земель часто складає 10-15 т/га, а під просапними культурами подекуди досягає 20-30 т/га. Найбільший середньорічний розрахунковий змив ґрунту орних земельу Богуславському районі – 42,3 т/га, а в цілому для орних земель Київської області середньорічний змив становить 11,0 т/га.

Ерозійні процеси руйнують родючий горизонт ґрунтів, знижують вміст в ньому органічних речовин, зменшують вміст азоту, фосфору, калію, мікроелементів та ін. Наукові дослідження свідчать що внаслідок ерозії відбувається істотне зменшення вмісту гумусу в ґрунтах еродованих земель. В цілому за рік від ерозії втрачається близько 0,7 млн. т. гумусу.

Серед генетичних груп грунтів найбільш еродовані чорноземи, не дивлячись на значну їх протиерозійну стійкість. Це пояснюється інтенсивним їх використанням та давністю сільськогосподарського освоєння ( таблиця 6.2.)

Еродованість сільськогосподарських угідь Київської області у розрізі генетичних типів ґрунтів

Таблиця 6.2.

На пасовищах ерозійні процеси розвиваються менш інтенсивно. Однак внаслідок перевантаження пасовищ худоба виїдає траву під корінь та пошкоджує дерновий покрив, що спричиняє активацію цих процесів. Сіножаті розташовані переважно в знижених елементах рельєфу і тому еродовані в самій незначній мірі.

Значну небезпеку для земельних угідь представляють процеси лінійної ерозії та зв`язаного з неюяроутворення. Активація яружної ерозії обумовлена антропогенним освоєнням території, яке змінило ландшафт підвищених рівнині загальні умови яроутворення. За даними 200 року на території області нараховувались 5,3 тис. га ді.чих ярів і їх активних відвершків. Найбільш густа яружна мережа відмічається на побережжі Канівського водосховища. На ділянці від Києва до с. Нові Безрадичі густота яружної мережі складає 0,7 км/ км², від с. Трипілля до м. Ржищева – 0,5 км/ км² , тут на окремих ділянках густота яружної мережі досягає 3 км/ км², а щільність ярів 12-15 шт. Для басейну р.Рось характерне менше розчленування ярами, тут вони відмічаються на схилах річкових долин і окремих крутосхилових балок. Басейни Ірпеня та Унави характеризуються ще меншими значеннями густоти яружної мереж. Відмічені невеликі берегові яри по крутих берегах лівобережних приток Дніпра. На Поліссі процеси яружної ерозії розвиваються головним чином на лесових «островах» та на прирічкових місцевостях моренно-зандрових і зандрових рівнин.

В останні десятиліття характер прояву ерозійних процесів зазнав суттєвих змін у зв`язку з помітно збільшеним техногенним навантаженням на довкілля. Встановленна активація цих процесів при зрошенні, добуванні корисних копалин, неорганізованному скиданні на схили промислово-побутових стоків, різних видах будівництва, прокладанні підземних комунікацій, на побережжі Дніпровських водосховищ та при інших видах інженерно-господарської діяльності людини (техногенна ерозія). Ці види ерозії, порівняно слабо впливаючи на стан ґрунтового покриву в цілому, на окремих ділянках в ландшафтах нестійких до техногенного навантаження, можуть мати негативні екологічні наслідки.

Таким чином, проблема ерозії ґрунтів у Київській області, як і в цілому в Україні, не тільки не вирішена, але і дещо загострилася і особливо це відчутно в умовах економічної кризи і реформування земельних відносин.

Проведенні дослідження, а також великий дослід боротьби з ерозією грунтів свідчать про те, що окремі ґрунтозахисні заходи і навіть сукупне застосування не в змозі попередити чи значно знизити ерозійні процеси. В цих умовах, коли масштаби ерозійноїдеградації ґрунтів і спричинена нею шкода настільки значна як в економічному, так і в кологічному відношеннях, потрібні істотні зміни в господарській діяльності людини та природокористуванні. Ці зміни пов`язані насамперед з оптимізацією співвідношення природних екосистем та агроекосистем, реконструкцією агроландшафтів на екологічній основі, протиерозійною організацією території на рівні окремих сівозмінних масивів, полів і робочих ділянок.

На цей час екологічно оптимізованої структури замельних угідь для України взагалі і для Київської області зокрема не розроблено. Погляди на цю проблему об`єднає лише одне – визнання необхідності зменшення сільськогосподарської освоєності і перш за все розораності земельного фонду, але в кількісному відношенні різні автори пропонуєть своє, досить відмінне одне від другого її бачення, яке до того ж не зовсім враховує структуру грунтового покриву країни і передусім в регіональному аспекті. Відомо, що екологічна стійкість агроландшафту беспосередньо залежить від того, скільки в ньому збережено природних фітоценозів. Тобто поліпшення екологічної ситуації вбачається в зниженні питомої ваги орних земель, відповідно, збільшенні площі кормових угідь, лісових насаджень, тобто екологостабілізуючих угідь, екосистеми яких функціонують за природними аналогами при мінімізованому антропогенному впливі. Йдеться, таким чином, про широку ренатуралізацію довкілля, що повинно забезпечити в першому наближенні екологічну оптимізацію природокористування.

Одним із основним, якщо не головних, заходів ренатуралізації довкілля на сучасному етапі є консервація деградованих, в тому числі, еродованих малопродуктивних орних земель. Суть її полягає у створенні умов для відновлення родючості деградованих ґрунтів та захисту їх від негативних процесів. Виділяють консервацію-реабілітацію і консервацію-трансформацію. У першому випадку орні землі після певного періоду вилучення з інтенсивного використання і «відпочинку» при відновленні модальних значень показників ґрунтів повертаються до попереднього використання. При консервації-трансформації деградовані та малородючі ґрунти необоротно вилучаються з ріллі. Зважаючи на те, що соціально-економічні проблеми можуть поставити питання про повернення земель до попереднього використання за умов усунення кризових явищ, необхідно мати на увазі правомірність цих двох напрямків консервації земель.

Практично безальтернативна ідея вилучення деградованих ґрунтів із сфери активного землеробства і відведення їх на консервацію можлива лише шляхом створення на них суцільного багаторічного рослинного покриву, що приводить до задерновування ґрунту і поступової його регенерації в умовах біологічного кругообігу. Ця ідея є досить привабливою та простою, хоча після консервації земель не менш актуальним є питання надійного протиерозійного їх захисту. При дво- та трирічному вирощуванні багаторічних трав відновлюється структура ґрунту, в ньому накопичується органічна речовина, що рівноцінна застосуванню 20 т гною на 1 га.

В Інституті землеустрою УААН розроблно підходи щодо визначення земель з деградованими та малородючими ґрунтами. Площа таких земль у Київській області складає 150,0 тис. га (10,7% від всієї площі ріллі). У першу чергу консервації підлягають орні орні землі, ґрунти яких знаходяться у кризовому та катастрофічному стані, таких земель 81,4 тис. га, у тому числі 57,7 тис. га з них відводиться під реабілітацію і 23,7 тис. га під трансформацію.

Площа еродованих ґрунтів орних земель, які першочергово виводяться на консервацію, становить 16,1 тис. га, з них під реабілітацію відводиться 14,3 тис. га і 1,8 тис. га під трансформацію. Консервацію еродованих грунтів передбачається виконати дифференційовано по видах сільськогосподарських угідь. Залуженню підлягають орні землі з ухилами понад 5 градусів, з компактними масивами середньо і сильнозмитих грунтів, а також їх комплекси зі слабозмитими. Рекомендується використовувати їх під лукопасовищні угіддя з нормованим випасанням худоби. Також підлягають залуженню орні угіддя з середньозмитими ґрунтами на складних схилах крутістю 3-5 градуси, а малопродуктивні круті схили (>7 градусів) заліснюються.

З огляду на екологічну доцільність виконано оптимізацію структури ґрунтового покриву лукопасовищних угідь. На тих же засадах, що були використані для орних земель, проведено перерозподіл ґрунтів легкого механічного складу, які виводляться під ліс. Це стосується, в першу чергу, пасовищ, бо випасання худоби на таких ґрунтах часто веде до деградації рослинного покриву, а то і повного знищення дернини. Незахищена рослинністю грунтова поверхня стає осередком дефляції.

Разом з тим, у складі сіножатей знаходяться грунти, які краще використовувати під пасовищами. Це, перш за все, грунти автоморфного ряду, такі як грунти на глинах та ін. Продуктивність їх невисока, до того ж їх обробіток і сінокосіння супроводжується підвищеним зносом і поомками сільськогосподарської техніки. Більш доцільно використовувати під пасовищами і сильнозмиті грунти, де виключається використання техніки.

В цілому в Київській області сільськогосподарська освоєнність має скласти 56,5%, розоренність 44,6%. В той же час збільшиться питома вага територій з постійним рослинним покривом: сіножатей – з 4,0% до 5,7% , пасовищ – з 4,4 % до 4,7%, лісів – з 23,2 до 24,7%. Збільшиться площа боліт з 1,8% до 1,9% за рахунок грунтів, які відводяться під регенерацію.

Збагачення агродандшафту природними екосистемами сприятиме збільшенню його біорізноманіття, підвищенню стійкості, опору ерозійним процесам та дозволить покращити екологічну ситуацію. Разом з тим скорочення площі ріллі у зв`язку з переведенням деградованих і малопродуктивних земель в інші види угідь породжує проблеми, зумовлені помилками на перших етапах проведення земельної реформи. Правильним було б виконати цю роботу при здійсненні роздержавлення та паювання земель, тепер же виникає необхідність внесення змін у проекти паювання щодо вартості грошової оцінки сільськогосподарських угідь, а також у сертифікати на право на земельну частку (пай).

Однією з найбільш складних проблем з усього комплексу регулювання ерозійних процесів є боротьба з ярами, яка потребує значних затрат і довготривалих наукових досліджень. Слід відмовитись від невірного формального уявлення про те, що при значному відсотку площ водозборів зайнятих лісом, необхідність у проти яружних засобах відпадає. Встановлювати доцільність застосування тих чи інших заходів потрібно виходячи не з відсотків лісистості, а з фактичного розповсюдження ярів та їхніх генетичних особливостей. У межах Київської області яри найбільш часто розвиваються в породах лесової формації і значно рідше в інших відкладах. При цьому, в залежності від складу і фізико-механічних властивостей лесових та підстилаючих порід формуються різні генетичні типи яружних верхів`їв. Виділені такі генетичні типи яружних верхів`їв: просадово-ерозійні, просадово-суфозійно-ерозійні, тектоніко-ерозійні, ерозійні та ерозійно-обвальні.

Для закріплення ярів з просадово-ерозійним і просадово-суфозійно-ерозійним генетичними типами верхів`я рекомендується застосовувати протиерозійні гідротехнічні споруди відповідного типу, з тим щоб відвести поверхневі води і не допуститиїх фільтрації в просадово-суфозійну товщу. При закріпленні ярів з ерозійним генетичним типом верхів`я застосовуються як лісомеліоративні (переважно), так і гідротехнічні заходи.

Боротьба з техногенною ерозією супроводжується значними труднощами технологічного, організаційного і методологічного порядку. І вона не буде успішною до тих пір, поки не утвердиться захисно-біосферна концепція природокористування , а в землеробстві – концепція адаптивного землекористування. При розробці протиерозійних заходів на землях несільськогосподарського призначення найбільш доцільне застосування ландшафтного підходу, який ґрунтується на всебічному врахуванні всіх основних факторів ерозії та необхідності комплексного впливу як на окремі елементи, так і на ландшафт в цілому. Крім того, ці заходи повинні бути пов`язаними з протиерозійними заходами, що здійснюються на землях сільськогосподарського призначення. Враховуючи обмеженість земельних ресурсів, придатних для землеробства, здійснення значних програм протиерозійних заходів на ерозійнонебезпечних сільськогосподарських землях і в той же час невпинне розширення земель несільськогосподарського призначення, можна прогнозувати, що з часом фронт ерозії буде зміщуватися з сільськогосподарських земель на техногенні. Попередження ерозійних процесів та боротьба з ними в цих умовах не будуть менш актуальними ніж в даний час на землях сільськогосподарського призначення.