16. О. В. Духнович та 30 і 34

Біографія

Олександр Духнович народився 24 квітня

1803 в селі Тополя, поблизу Снини.

Батьками його були уніатський священик

Василь Дмитрович Духнович і Марія

Іванівна,. За сімейним

переказом, який Олександру Духновичу в

дванадцятирічному віці розповів його дід,

їх рід мав російське походження

Крім нього в сім'ї був ще один син і чотири дочки. У шість років Олександр почав вчитися грамоті,

У дев'ять років Олександр Духнович

продовжив навчання в Ужгородській школі,

на мадярській мові Закінчивши навчання в Ужгороді в 1823 році, він ще два роки навчався в

гімназії в Кошицях. Звідти він був

переведений в Ужгородську семінарію, де

вивчав богослов'я до 1827 .

Після закінчення семінарії був висвячений

на священика і за пропозицією єпископа

Тарковича направлений до Пряшівської

консисторії , де вступив на службу в

єпархіальну канцелярію, під начальство

секретаря та єпархіального нотаріуса

Василя Поповича, який згодом став

Мукачівським єпископом. В 1830 , не

ужившись з єпископом Тарковичем, що мав

важкий характер, Духнович залишив службу

в Пряшеві й переїхав до Ужгорода, де

влаштувався домашнім учителем сина

піджупана Ужгородської столиці Стефана

Петрова. Але життя в будинку цього

великосвітського чиновника обтяжувало

Духновича, і через два роки він прийняв

рішення повернутися на службу в

канцелярію.. В 1838 О. Духновича

призначили нотаріусом Ужгородської

консисторії Мукачівської єпархії де він

отримав доступ до багатих бібліотек, в яких

містилося багато літератури російською

мовою. Захоплення читанням послужило

для нього стимулом до письменницької

діяльності. Духнович зайнявся вивченням

історії рідного краю, богослов'я,

драматургією, історією права, педагогікою,

став складати вірші. У 1843 році був

призначений каноніком в Пряшівський

собор , де і служив до своєї смерті. У 1848

році він був призначений благочинним у

Пряшеві [1] .

На старість у Духновича почала

розвиватися водянка , і він сім місяців

пролежав у ліжку. 18 (30) березня 1865

Олександр Духнович помер, причастившись

перед смертю з рук єпископа Йосипа

Гаганця .

Літературно-просвітницька

діяльність Духновича

Творити літературні тексти почав угорською

і латиною. Відколи зорієнтувався на Росію,

писав «язичієм» . Він перейнявся ідеями

освіти селян шляхом поширення російської

літературної мови, яку вважав загальним

надбанням всього російського народу, як в

Російській імперії , так і в «Карпатській

Русі». Літературна діяльність Духновича

почалася в період його керівництва

приходом в Біловежі. Там він почав вивчати

церковнослов'янську і російську мови,

збирати народні пісні. В 1847 він видав

свою першу книгу — карпаторуський буквар

під назвою «Книжица читалная для

начинающих».

Пам'ятник Духновичу у Мукачеві

Літературну діяльність розпочав у 1829 р.

Належав до так званих будителів.

Прогресивне значення їх культурно-

освітньої роботи дещо зменшується тим,

що, протестуючи проти мадяризації русинів,

вони ігнорували живу народну мову, писали

здебільшого язичієм. Лише в окремих

журналах найталановитіші з них, як О.

Духнович, О. Павлович, зверталися до

народної мови. Заснував 1850 р. у Пряшеві

«Литературное заведение» , навколо якого

об'єдналися тодішні літературні сили, видав

кілька альманахів та календарів, буквар

«Книжица читальная для

начинающих» ( 1847 ), підручник з географії,

«Историю Пряшевской епархии

Видавав російською мовою газету

«Церковная газета» Перша українська

газета на Закарпатті (друкувалася

язичієм) — «Світ» ( 1867 –1871 ), але до її

виходу в світ О. Духнович не дожив.

О. Духнович — автор багатьох віршованих

творів, двох У більшості поетичних

творів використовував характерний для

української поезії XIX ст. коломийковий

вірш. Народна мова (лемківський говір)

переважає також у його п'єсах.

В 1862 заснував у Пряшеві освітньо-

допомогове товариство «Общество св.

Йоанна Хрестителя» .

Іван Франко називав його «людиною, без

сумніву, доброї волі і не малих здібностей,

хоч і заплутаною у мовні та політичні

доктрини». Москвофільські погляди нині

відкинуті самою історією. Зате його гаряча

переконаність, що обабіч Карпат живуть

одні й ті самі люди, той самий народ —

підтвердилася.