5.3. Інноваційна політика

Необхідність інтеграції України у світовий високотехнологічний конкурентний простір зумовлює необхідність формування інноваційної моделі розвитку, в якій головне місце займають наукові надбання та їх технологічне застосування, що є джерелом сталого економічного зростання і основою для формування суспільства знань. Реалізація інноваційної моделі вимагає прискореного розвитку високотехнологічних виробництв, спроможних виробляти наукоємну продукцію, конкурентноздатну на світовому ринку, та принципового підвищення технологічного рівня всіх галузей економіки.

Розвинуті країни обрали екологічні показники як одну з головних вимог для якості технологій та продукції, що знаходяться в національному економічному просторі. Суспільство та влада таких країн стимулює розвиток наукових досліджень та розробок, спрямованих на нові екологічно прийнятні технології, і їх впровадження. З іншого боку, влада запроваджує нові “жорсткі” вимоги до існуючих або нових виробництв та їх продукції через систему стандартів та вимог. Сукупність таких дій примушує підприємця до пошуку і впровадження інновацій екологічного характеру, здійснення значних витрат на власні або замовлені науково-технічні дослідження.

Інноваційна активність українських підприємств є вкрай низькою. Тільки 12-14% підприємств здійснює інноваційну діяльність, переважно - екстенсивного характеру. Держава з свого боку не стимулює інноваційні процеси, і зокрема – процеси екологізації виробництва. За часів СРСР інноваційний процес був обов’язковою часткою державних планів і контролювався достатньо жорстко по кожному підприємству. Інноваційна політика в сучасній Україні носить здебільшого декларативний характер, не є чітко визначеною та послідовною.

В ринкових умовах інновації є “добровільною” справою власника підприємства. Тому інноваційна політика набуває більш складного характеру – з одного боку інновації стимулює ринок з усіма своїми складовими, з іншого боку інновації стимулюються суспільством через державну політику, спрямовану на забезпечення вимог сталого розвитку. В умовах України роль державної політики, особливо в питаннях екологічних вимог до виробництва, набуває першочергового значення.

Теперішній період в Україні характеризується новою інвестиційною ситуацією, визначними моментами якої є зміна джерел фінансування з переважним заміщенням держбюджетних асигнувань коштами колективних і приватних, вітчизняних і закордонних інвесторів та переважне інвестування рентабельних і “швидких” проектів, у тому числі проектів підприємств невеликої потужності.

Створення технологій, які направлені на збереження навколишнього середовища, здійснюється на основі реалізації спеціальних еколого-ресурсних програм та за власною ініціативою. Труднощі реального забезпечення таких програм - це фінансування і залучення масштабних інвестицій у цю наукомістку область, висувають як пріоритетну мету розробку єдиного програмно-цільового комплексу України, що повинний інтегрувати в себе всі існуючі і нові еколого-ресурсні програми різних відомств і передбачати найважливіші заходи по керуванню природно-ресурсним потенціалом країни. В умовах обмеженого бюджетного фінансування такий підхід дозволить організувати пайову взаємодію суб'єктів в рішенні важливих для них загальнодержавних і регіональних природно-ресурсних проблем, використовувати підтримку міжнародних фондів, тощо.

Найважливішою умовою, що забезпечує вихід на сталий розвиток, є формування еколого-інноваційних програм, які мають за мету перехід до нових технологічних процесів, що кардинально поліпшують екологічну ситуацію. Стрижнем таких програм повинні служити цільові інноваційні фонди (ЦІФ). Дані програми доцільно створювати в рамках народногосподарських комплексів. У сучасних умовах за характером впливу на навколишнє середовище, можна виділити, наприклад, такі:

- традиційні комплекси, такі, як паливно-енергетичний і мінерально-сировинний, діяльність яких приводить до особливо великих масштабів впливу на стан природного середовища;

- територіально-виробничі комплекси, пов’язані з режимами особливого природокористування на конкретних територіях з високою концентрацією виробництва і населення, що обумовлює високі вимоги до якості навколишнього середовища;

- міжгалузеві комплекси, пов'язані із виробництвом і споживанням продукції, яка впливає на глобальні екологічні процеси - потепління клімату, руйнування озонового шару планети.

Інноваційні програми мають деяку невизначеність у забезпеченні фінансовими ресурсами. Відтак важливу роль повинні відіграти економічні стимули, проведення дійової податкової та кредитної політики з метою залучення власних коштів підприємств і зовнішніх інвестицій у здійснення тієї чи іншої програми, результатами яких зможуть скористатися всі або визначені учасники програм. У числі функцій ЦІФ, крім фінансування цільових програм, важливе місце посідає надання учасникам програм еколого-інноваційних послуг, наприклад - сертифікації техніки, технології і продукції.

Однак існуючі протиріччя у природоохоронному законодавстві і нормативних документах не сприяють створенню ефективного способу реалізації еколого-інноваційних програм. У Законі "Про охорону навколишнього природного середовища" безпосередньо не передбачено створення таких спеціалізованих ЦІФ. Важливо відзначити, що основні функції існуючих екологічних фондів і ЦІФ збігаються. Якщо екологічні фонди використовуються в основному для розв’язання поточних екологічних проблем, то спеціалізовані спрямовані на розв’язання довгострокових задач. До нової редакції зазначеного закону необхідно включити поряд з екологічними фондами визначення функцій і джерел коштів формування ЦІФ. Такі ЦІФ повинні мати ті ж умови, що й екологічні фонди, включаючи захищені цільові позиції в державному бюджеті.

Нині близько 80% основних фондів у промисловості зношені. На такій базі навіть відновлення параметрів виробництва, які були досягнуті 10-15 років тому, ставить під сумнів перспективи економічного зростання. По-перше, без відповідного технологічного переозброєння навряд чи можливо задовольнити зростаючий попит. По-друге, екологічні наслідки і зростаючі екологічні вимоги приведуть до зростання витрат. Тому значимість прискореного запровадження еколого-інноваційних програм важко переоцінити.

Розвиток ринків екологічної продукції, екологічно чистих технологій, устаткування і послуг пов'язаний з комплексом економічних і адміністративних впливів, які повинні бути спрямовані на підвищення конкурентоспроможності екологічних продуктів і на видалення неекологічних товарів з конкурентного середовища. Особливу роль тут відіграє відповідна жорсткість нормативів і контролю за викидами в навколишнє середовище. Серед технологій важлива роль у реалізації стратегії сталого розвитку належить використанню утилізаційних процесів. Що стосується природоохоронного устаткування, то має бути створене конкурентне середовище на ринку найбільш економічних видів устаткування при порівнянній екологічній результативності. Ринок екологічних послуг України, в цілому, знаходиться в зародковому стані.

Основним еколого-економічним інструментом, що впливає на прибуток підприємств, є наднормативні платежі за забруднення. У більшості випадків викиди підприємств визначаються балансовим методом, виходячи з величин технологічного утворення, усунення і надходження відходів у навколишнє середовище. Платежі стягуються на основі інформації про викиди, які підприємства-забруднювачі надають самі про себе. Можлива некоректність складання такого балансу і відсутність незалежного контролю за викидами породжують попит на консалтингові послуги для заниження наднормативних платежів. Запобігти цьому явищу можливо при прямому контролі за викидами з боку регіональних органів охорони природи.

Ряд діючих і створюваних комерційних структур та громадських організацій намагаються взяти на себе здійснення функцій контролю, експертизи і нормування, що може призвести до зниження рівня державного регулювання якості навколишнього середовища і монополізації ринку екологічних послуг такими структурами. Діяльність комерційних структур повинна бути строго профільована і ліцензована.

Облік екологічних вимог при приватизації народногосподарських об'єктів може стати серйозним фактором екологічного оздоровлення приватизованих підприємств і підприємств, які приватизуються, забезпечити залучення коштів інвесторів з цією метою. На основі екологічного аудиту перевага повинна надаватись тим інвесторам, які зобов'язуються забезпечити якнайшвидше екологічне оздоровлення підприємств із мінімальним залученням коштів державного і муніципальних бюджетів.

Екологічне регулювання приватизаційного процесу необхідно поєднати з розвитком системи екологічного страхування. Можна запропонувати механізм повернення новим власникам підприємства частини вкладених ними коштів на викуп підприємства за умови використання їх винятково на фінансування природоохоронних потреб. Можливо створення приватизаційного екологічного фонду, до якого зараховуються кошти, які повертаються інвесторам з метою забезпечення екологічної безпеки, відрахування на амортизацію природоохоронних об'єктів і прибуток, який реінвестується підприємствами на природоохоронні потреби. Для регіону мають бути встановлені узгоджені ліміти використання доходів від приватизації на потреби екологічної санації .

Серед інноваційних заходів екологічного оздоровлення, які включаються до умов конкурсу або в план приватизації підприємства, і у формуванні фінансових зобов'язань, котрі повинні взяти на себе нові власники підприємства, мають бути:

- будівництво і реконструкція газо- і пиловловлюючих та очисних споруд;

- ліквідація неорганізованих джерел викидів, природоохоронна облаштованість складів пально-мастильних матеріалів, хімікатів та місць розміщення відходів;

- зміни основної технології, котрі істотно знижують рівень екологічної небезпеки;

- участь у розвитку регіональних природоохоронних об'єктів (муніципальних очисних споруджень, смітників, полігонів тощо);

- винос об’єктів-забруднювачів з водоохоронних зон і прибережних смуг.

Для стимулювання та реалізації інновацій екологічного спрямування створюється спецфонд на відповідному субрахунку підприємства. На фонд повинні поширюватися всі пільги, передбачені чинним законодавством для екологічних фондів. Доходи підприємства, спрямовані до фонду, звільняються від оподатковування. Природоохоронне устаткування, матеріали і реагенти, а також екологічні послуги, які оплачуються із коштів фонду відповідно до затвердженого кошторису, оплачуються з 50 %-ною знижкою по ПДВ в складі цін зазначених товарів і послуг. Невикористані в поточному році кошти фонду в повному обсязі переходять на наступний рік у межах терміну дії фонду.

Держава має виробити стандартизовані вимоги до розробки інвестиційних проектів. Макет інвестиційного проекту (програми) повинний включати показники еколого-економічного характеру (збитку та результатів впровадження). Реалізація інвестиційних чи проектів програм з екологічними параметрами має забезпечити як економічний, так і соціальний ефект: покращання умов життя і здоров'я громадян, скорочення рівня захворюваності, зниження природного і техногенного ризику, підтримка екологічної рівноваги, збереження культурної та історичної цінності природних і антропогенних ландшафтів і ін. Економічним результатом здійснення інвестиційних проектів екологічної спрямованості може виступати, наприклад, різниця між потенційно можливими витратами матеріальних і фінансових ресурсів на проведення аварійно-рятувальних робіт при порушенні навколишнього середовища у разі здійснення проекту і у випадку його відсутності.

Нові підходи, що витікають з необхідності переходу до сталого розвитку визначають відповідні вимоги до трансформації та розвитку територіальних виробничих систем, які в ідеалі повинні стати виробничо-природними. В кінцевому рахунку виробництва регіону повинні бути маловідходними. Цього можна досягти такою організацією регіональної виробничої системи, де відходи одного виробництва були б сировиною для другого. Такій підхід має перевагу перед чисто захисними методами зниження техногенного навантаження, оскільки екологічні проблеми вирішуються більш економічно обумовленим засобом.

Реалізація ідеї трансформацій регіональних маловідходних виробничих систем при переході до сталого розвитку вимагає розвитку робіт з науково-технічного обґрунтування та супроводу і створення певних організаційних структур в окремих регіонах і промислових центрах. Процес поетапного створення регіональних безвідходних виробничих систем повинен бути підкріплений різними формами організації і інституційними перетвореннями (створення регіональних фінансово-промислових груп, міжгалузевих концернів і таке інше).