2.3.3. Принципи природокористування

Домінуючим принципом природокористування до недавна залишався економічний принцип, згідно з яким: критерієм ефективності господарської діяльності є одержання максимально можливої вигоди при якнайменших затратах. До природи відносились як до завойованого ворога, якого намагалися обкладати якнайбільшою контрибуцією. Головною метою природокористування було негайне одержання якнайбільшого зиску. Як від цього постраждає природа, не бралося до уваги. Лише тоді, коли порушення нераціонального антропогенного господарювання динаміч­ної рівноваги геоекосистем почало обертатись величезними економічними збитками, в природокористуванні згодом все ширше став впроваджуватися еколого-економічний принцип: критерієм ефективності господарської діяльності є одержання максимально можливої вигоди при якнайменших впливах на природне середовище.

Впровадження у практику (в 60-х – на початку 80-х років XX ст.) еколого-економічного принципу природокористування дало певні позитивні наслідки – сприяло утвердженню в суспільній свідомості нового природоохоронного мислення, усвідомленню більшістю населення всієї гостроти сучасної соціоекологічної кризи, розробці та частковому впровадженню у виробництво маловідходних, ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій, замкнених циклів водопостачання, очисних споруд та пристроїв, розширенню мережі об’єктів державного природно-запо­відного фонду, зокрема створенню біосферних заповідників.

На сучасній стадії взаємодії суспільства і природи природокористування повинно ґрунтуватися на новому соціоекологічному принципі: критерієм ефективності господарської діяльності є одержання максимально можливої економічної вигоди при обов’язковому збереженні динамічної рівноваги геоекосистем, що досягається неперевищенням антропогенними навантаженнями гранично допустимих меж. Це означає перехід від пасивних галузевих природозахисних дій, спрямованих на боротьбу з негативними наслідками непродуманої діяльності, до наступальних випереджувальних – створення такої територіальної системи раціонального природокористування, яка б охоплювала і раціональ­не використання природних ресурсів, і охорону природи, і оптимізацію життєвого середовища людей, а значить, виключала б саму можливість виникнення конфліктних ситуацій між природою і суспільством.

Раціональне природокористування можна визначити як збалансовану взаємодію суспільства і природи, що забезпечує досяг­нення компромісу між соціально-економічними потребами суспіль­ства і здатністю природи задовольняти їх без суттєвої шкоди для свого нормального функціонування. Охорона природи є, у свою чергу, складовою частиною раціонального природокористування і без якої природокористування не може вважатися раціональним.

У загальному вигляді принципи раціонального природокористування можуть бути сформульовані таким чином:

– принцип «нульового рівня» споживання природних ресурсів: за нульовий рівень береться обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а на нас­тупний – зменшення рівня споживання, наприклад, на 2–7 %. У випадку перевищення з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки підприємства;

– принцип відповідності антропогенного навантаження при­родно-ресурсному потенціалу регіону: дотримання даного прин­ципу дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклу використання і відновлення. Таке порушення законів функціонування природних систем відбувається у двох випадках:

а) за перевищення рівня антропогенного навантаження, що виражається у надмірній концентрації виробництва (саме завдяки цьому загострюється надто екологічна ситуація);

б) за невідповідності спеціалізації виробництва специфіці природно-ресурсного потенціалу;

– принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання: у результаті господарської діяльності необхідно обов’язково враховувати історично сформовані взаємозв’язки між компонентами довкілля, оскільки зміна людиною одного або декількох призводить до пев­них перебудов в екосистемі, завдяки чому втрачається її опір, стійкість, саморегуляція;

– принцип збереження природообумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності: забруднення речовинами-ксенобіотиками (тобто чужими, невластивими природі) призводить до порушення природних процесів і, відповідно, до розвитку і поглиблення екологічних проблем різного рівня;

– принцип погодження виробничого та природного циклів: будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому ритмові. Для того, щоб екосистема зберігала рів­новагу, необхідно, щоб загальна швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою ланкою, оскільки будь-який антропо­генний вплив, який змушує якусь частину циклу працювати швид­ше, ніж працює екосистема, призведе до порушення стабільності самої екосистеми;

– принцип пріоритетності екологічної оптимальності на довгострокову перспективу відносно економічної ефективності поточного природокористування: у сфері природокористування усі негативні екологічні наслідки господарської діяльності незворотні.