2.6. Короткий нарис історії екології. Українська екологічна школа

Історія розвитку екології як синтетичної наукової дисципліни порівняно нетривала. Одним із перших, хто на межі XVIII та XIX століть усвідомив необхідність цілісної оцінки природних комплексів, був німецький натураліст А. Гумбольдт. Його наукова спадщина величезна – понад 600 робіт, у тому числі чудові монографії з історії Південної Америки. Можливо, А. Гумбольдт одним із перших став на шлях вияву глибинних зв’язків між людством та природним середовищем. У своїй книзі «Картини природи», що вийшла в 1808 році, він писав: «Я скрізь помічаю той вплив, який постійно здійснює фізична природа на моральний стан та долю людства».

Ці праці послужили поштовхом до синтезу даних геології, геоботаніки, гідрології, ґрунтознавства, кліматології багатьма вченими. Протягом XIX та початку XX століття розвиток спеціальних аналітичних наук сприяв накопиченню фактичних

даних, без яких було б неможливим формування екології як сучасної синтетичної науки. Було встановлено, що живі організми у своєму існуванні та розвитку найтіснішим чином залежать від природного середовища. Аутекологія тварин та рослин у першій половині XX століття стала повноправною науковою дисципліною.

Засновником екології в її сучасному вигляді можна вважати німецького вченого Е. Геккеля, який визначив екологію як науку про загальну «економіку природи». Він же запропонував і сам термін «екологія». У становленні екології помітну роль зіграли праці К. Мьобіуса (1877) і, зокрема, запропоноване ним поняття біоценозу, або біоми, як сукупності організмів, що існують разом. Ф. Даль (1890) у свою чергу запропонував термін біотоп, що означав комплекс абіотичних факторів, які визначають життєдіяльність організмів. У наш час його частіше замінюють синонімом екотоп. К. Фрідерікс доповнив цей підхід ідеєю про «голоцен» як про цілісну одиницю, що включає в себе біоценоз та його екотоп.

Синтетичний погляд на природні комплекси поділяв Г.Ф. Морозов (1912), засновник учення про ліс як цілісну природну систему. Видатний учений В.В. Докучаев у першій половині XX століття створив учення про ґрунт як особливе біокосне природне тіло, яке є результатом взаємодії материнських гірських порід та живих організмів. Прогресивну роль в історії екології відіграло поняття екосистеми, яке було введене англійським ученим А. Тенслі (1948).

Особливе місце в історії екології посідають відкриття всесвітньо відомого вченого В.І. Вернадського (1930-1945), автора вчення про біосферу. Він довів наявність широкомасштабного впливу живих організмів на абіотичне середовище. У той період, коли наукова громадськість уже була підготовлена до цілісного бачення природи, він своєчасно запропонував учення про біосферу як про одну з оболонок Землі, що визначається присутністю живої речовини. В.І. Вернадський уйерше ввів у вивчення біосфери кількісний підхід, що дозволило об’єктивно оцінити обсяги біогеохімічного кругообігу речовин. Вчення В.І. Вернадського про ноосферу додатково узагальнило численні дані про нерозривність зв’язку людини з природним середовищем. Найбільшу роль у становленні сучасної екології відіграла публікація монографій американського вченого Ю. Одума в 1970-90 роках.

Середина та друга половина XX століття ознаменувалися проведенням широкого фронту екологічних досліджень, в яких помітну роль відіграють і екологи України. Першим науковим центром екологічних досліджень в Україні був створений у 1930 році сектор екології при Інституті зоології та ботаніки Харківського уні-

верситету. Дослідження в галузі екології, виконані в цьому центрі ВВ. Станчинським (1930-1940), мали пріоритет з багатьох питань і відзначалися оригінальністю. Він на 10 років раніше за В.М. Сукачова підійшов до ідеї біогеоценозу як функціональної єдності біоценозу та абіотичних факторів. Праця ВИ. Станчинсь-кого «До розуміння біоценозу» (1933) є класичною в галузі вивчення зв’язків між організмами в ценртичних системах.

Світове визнання отримали проведені у 1940-1980 роках дослідження українських учених І.Г. Підоплічка, ФА. Гриня, СМ. Стойка, П.С. Погребняка, Д.В. Воробйова та багатьох інших (принципи раціонального природокористування, типологія лісів на основі едафічних мереж, роботи в екології ландшафтів та ін.).

Набули широкого визнання дослідження штучних лісів України, виконані О.Л. Бельгардтом (1971); А.П. Травлєєв (1980-1985) є засновником учення про лісові підстилки та їх екологічне значення.

Праці академіка М.Г. Холодного в екології залізобактерій зробили значний внесок у розвиток концепції про біогеохімічні цикли. Він же першим знайшов фітогенні речовини в атмосфері та заклав фундамент нової науки – алелопатії.

Нині у головних наукових центрах України – в Києві, Львові, Дніпропетровську – ведуться активні розробки складних екологічних проблем. Широке визнання отримали роботи академіків МА. Голубця, K.M. Ситника, Ю.Р. Шеляг-Сосонка. У працях МА. Голубця та Ю.Р. Шеляг-Сосонка розвинуті методологічні та концептуальні основи сучасної екології. Особливо важливими для розвитку екології стали монографія «Актуальні питання екології» МА Голубця та монографія «Методологія геоботаніки» (автори Ю.Р. Шеляг-Сосонко, B.C. Крисаченко та Я.І. Мовчан). Оригінальні методи рекультивації териконів Донбасу розробив Є.М. Кондрагяж (1970-1980). Вони склали новий концептуальний етап у промисловій екології.

Екологи України, зокрема Д.М. Гродзинський, зробили вагомий внесок у розробку методів оцінки рівня радіоактивного забруднення великих територій та обґрунтування заходів зниження екологічних збитків від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Українським екологам завжди був притаманний інтерес до філософських проблем, що виникають при аналізі системи «людина – природне середовище».