12.1. Інфраструктура міст

Місто – це антропогенна екосистема, що являє собою концентроване розміщення промислових і побутових споруд, та населення, яке знаходиться на його території. На відміну від сільських населених пунктів жителі міст зайняті трудовою діяльністю переважно у сфері промисловості, управління або культури. Для міст характерна чисельність населення не менше 5-10 тисяч і багатоповерхова забудова. Міста відрізняються високою густотою заселення. У Лондоні, Нью-Йорку і Токіо вона дорівнює 10-12 тис. чол. на 1 км². Ємність міського середовища залежить від інфраструктури міста і розвитку транспортних мереж.

Процес розвитку населених пунктів типу міста називають урбанізацією. Способи виникнення міст в історії людства були різними. Міста виникали як сумісні поселення ремісників, що полегшувало їхню виробничу діяльність, як центри торгівлі, як воєнні укріплення (фортеці), що забезпечувало захист сконцентрованого в них населення від нападу ворога. Вплив міст на природне середовище поширюється за їх межі. Вони оточені більш чи менш протяжними зонами двох типів: сільськогосподарськими з виробництвом, що визначається потребами даного міста, та рекреаційними, які використовуються жителями міста для відпочинку.

Темпи урбанізації наприкінці XX століття дуже високі. У 1960 році в містах світу проживало 735 млн. людей, а в 1985 році – уже 2 млрд. Якщо в 1975 році у світі було 8 міст з населенням більше 10 млн. людей, із них 5-у розвинених країнах, то у 2000 році – 25, із них 20 у країнах, що розвиваються. У колишньому СРСР з 1913 до 1987 року міське населення зросло в 6,5 разів, тоді як чисельність населення країни збільшилася лише в 1,8 рази.

Урбанізація стала результатом промислової революції і одночасно стимулом та основою швидкого прогресу промислового

виробництва внаслідок концентрації виробництва та кадрів. Але урбанізація як соціальний процес має й негативні сторони:

а) скорочується сільське населення;

б) міста перевантажуються переробними виробництвами, у тому числі й сільськогосподарської продукції;

в) погіршуються умови життя населення не тільки в межах міста, але й у селі.

Проявився процес урбанізації і в Україні. До 1918 року країна була аграрною і в містах проживало тільки 18% населення. У 1940 році міське населення України становило 14 млн. чоловік (у 1950 – 12,8 млн. чол., тимчасове зниження як результат війни з фашистською Німеччиною), у 1970 – 25,7 млн., у 1990 – 35,1 млн.

Тільки за останні ЗО років частка міського населення в Україні зросла в 1,5 рази та складала у 1991 році 67,8% загальної чисельності населення. В Україні є 5 міст з населенням більше мільйона чоловік: Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк і Харків.

В економічно розвинених країнах урбанізація в основному завершилася, у країнах, що розвиваються, вона тільки починається. До 1980 року в країнах, що розвиваються, було 118 міст з населенням більше 1 млн. чоловік, а в розвинених – 117. До 2000 року в містах, за прогнозами, буде проживати не менше 50% усього населення планети.

Для сучасного етапу розвитку цивілізації характерне стихійне зростання міст, незважаючи на відсутність вирішення інших територіальних проблем, наприклад, у ФРН площа міст становить 2,4% території країни, а площа заказників та заповідників – 1,2%.

XX століття позначається процесом злиття міст і утворенням мегаполісів. Прикладом може бути Бос-Ваш – злиті міста, розташовані на Атлантичному узбережжі Америки суцільною смугою довжиною 800 км і завширшки 100-150 км. На цій території (1,5% від загальної площі Америки) живе 19% усього населення країни.

Сучасне місто для своїх жителів створює багато переваг економічного, соціального і суб’єктивного характеру. На підприємствах заробітки кращі, ніж у сільському господарстві, у місті пом’якшуються особисті конфлікти – легше змінити місце роботи, переїхати з одного району в інший, що неможливо в селі. Але в будь-якій країні «утримання» жителя міста коштує дорожче, ніж селянина.

З погляду екології міста гетеротрофні. Харчування населення повністю забезпечується агроекосистемами і сільським господарством. Для забезпечення харчуванням сучасного міста з населенням 1 млн. жителів і площею 280 км² необхідно 8000 км² сільськогосподарської території.

Міста, розташовані на території країни, не тільки займають сільськогосподарські землі, але суттєво порушують природні біогеохімічні цикли, тому що речовини, необхідні для міських підприємств і будівництва, видобуваються в одному місці, а концентруються в іншому внаслідок транспортування їх у-великі та малі міста.

У результаті місто з населенням 0,5 млн. чоловік займає приблизно 100 км² території. У неї входять власне житлові споруди, транспортні системи, виробничі об’єкти, парки й ін.

Природною потребою людей є повітря, зокрема кисень, необхідний для дихання і підтримання процесів горіння. Місто з населенням у 0,5 млн. чоловік споживає за рік 1,5 млн. т кисню. Кисень виробляється тільки зеленими рослинами, а оскільки виробників кисню в зоні міста недостатньо, виявляється, що для покриття потреб міста в кисні необхідна площа, вкрита зеленою рослинністю (ліс, луг, посіви) приблизно у 20 разів більше площі самого міста.

Одночасно таке місто витрачає до 250 млн. м³ води на рік. Основна частина цієї води повертається в природне середовище у вигляді міських стоків, але вже істотно забруднених промисловими і побутовими відходами.

Як гетеротрофна екосистема, місто потребує постачання харчових продуктів. У фізичній вазі один житель міста споживає до 2 кг їжі на день. Це вимагає завезення в міста великої кількості як готових продуктів, так і сировини (зерна, м’яса, молока), що переробляється для одержання потрібних продуктів (хліба, ковбас, сметани, кефіру і т.п.) у самому місті.

Необхідність переробити таку кількість продуктів, а також задовольнити інші потреби населення є причиною великого споживання енергії містами.

12.2. МІСЬКІ СПОРУДИ. БУДІВЕЛЬНІ МАТЕРІАЛИ І ВОДОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

У містах переважають споруди трьох типів: виробничі, адміністративні та побутові. Для міського будівництва важливим елементом є створення санітарно-захисних зон навколо промислових об’єктів. Жилі райони міста переважно розміщують на відстані від заводів та фабрик, але це створює іншу проблему: виникає необхідність будівництва транспортних артерій, які забруднюють міське середовище.

Значною мірою якість міського життя залежить від розумного зонування міської території на виробничі, побутові і рекреаційні зони та від розміщення транспортної мережі міста й

передмістя. Існує два основні типи забудови міст. При розосередженій забудові виробничі й побутові приміщення споруджуються в достатній ізоляції одне від одного, а при кластерній вони згруповані. І той, і інший типи забудови мають свої позитивні й негативні сторони. Розосереджена забудова підвищує комфортність, але подовжує транспортні та енергетичні магістралі, а кла-стерна внаслідок скупченості споруд і населення створює екологічні та соціальні стреси.

Екологічне нормування в містобудуванні недосконале і часто порушується суто з місцевих міркувань або через економію засобів. У жертву економіці приноситься комфортність жилих районів. Розташування жилих кварталів або не забезпечує достатньої вентиляції, або, навпаки, створює постійні протяги.

Відсутність медико-екологічного контролю при спорудженні жилих і виробничих приміщень веде до появи все більшої кількості «хворих будинків». Люди, які мешкають у них, скаржаться на постійну втомленість, дратівливість, депресію. Як правило, «хвороба» будинку пов’язана з виділенням із будівельних матеріалів шкідливих речовин. Серйозним забруднювачем повітря в побутових і виробничих приміщеннях можуть бути лаки й фарби, складники яких на 50% при висиханні переходять у повітря. Використання таких матеріалів у розвинених країнах світу становить 25 кг/рік на одну людину, а в країнах, що розвиваються, – 45 кг/рік.

У XX столітті в містобудуванні почали широко застосовувати азбест. Це волокниста форма силікату магнію. Азбест містить залізо, кальцій та алюміній, підвищує міцність будівельних матеріалів. За підрахунками спеціалістів, у містах світу вже накопичено до 1 тисячі волокон азбесту на 1 м³ міського повітря. Азбест біологічно дуже активний матеріал. Його волокна потрапляють у легені й викликають ураження тканин. Це захворювання навіть отримало свою назву – азбестоз. Хвороба може завершитися розвитком ракової пухлини. У США азбест віднесено до речовин 1 групи небезпечності. Його кількість у повітрі не повинна перевищувати 0,5 мг/м³, що складає приблизно 1 тисячу волокон в 1 м³ повітря. Небезпека азбестових впливів особливо велика через відстрочену дію – хвороба розвивається через 20-40 років після отримання надмірної дози. В Україні, на жаль, азбест і азбестоцементні вироби (шифер, труби) застосовуються досить широко без належного медико-екологічного контролю.

Промислове будівництво зі шлакоблочних матеріалів, природна радіоактивність яких не контролюється, призвело до забруднення приміщень радоном. У Великобританії при обстеженні населених пунктів знайдено більше 100 тисяч приміщень (це 0,5% від загальної кількості), в яких випромінювання радону

перевищувало 200 Бк/м³. У ФРН у 10% жилих будинків вміст радону перевищує 80 Бк/м³. У Китаї жилих приміщень з концентрацією радону більш ніж 60 Бк/м³10% загального житлового фонду. У СІЛА зареєстровано 3% будинків від загального житлового фонду з концентрацією радону вище санітарних норм. В Україні цей показник поки що не контролюється.

В архітектурі міст чималу увагу починають приділяти візуальному сприйняттю міських споруд. На думку ВЛ Філіна (1990), у сучасному містобудівництві склалася небезпечна тенденція спорудження величезних будівель з повторюваних елементів. ВЛ. Філін називає такі елементи – а це великі, іноді на цілий квартал будівлі з бетону та скла — «агресивними полями». У зв’язку з особливостями зору такі агресивні поля мають несприятливий вплив на психіку людини і зоровий апарат. Певну роль відіграє кольорова гама міста. Це багато в чому визначається національними традиціями. У багатьох містах Японії переважають блакитні відтінки, у Південній Кореї – сірі. В Україні у 1960-80-ті роки в будівництві була характерною одноманітність та стандартність архітектурних рішень.