logo search
376083_4F426_zlobin_yu_a_kochubey_n_v_zagalna_e

9.4. Військові аспекти деградації біосфери

Воєнні конфлікти, навіть у випадку їх локального характеру, завдають величезних збитків навколишньому середовищу. Глобальні воєнні дії з використанням ядерної та хімічної зброї без будь-якого сумніву означатимуть повне руйнування біосфери та загибель людської- цивілізації.

Навіть саме існування збройних сил та воєнної промисловості є джерелом забруднення та деградації природного середовища. За даними М. Реннера, у 1981 році на воєнні потреби у світі використовувалося близько 1% території Землі, що складає площу в 1,5 млн. км2. Тільки в колишньому СРСР воєнними об’єктами було зайнято 42 млн. га земель, з них ЗО млн. га – під полігонами.

Воєнні витрати важким тягарем лягають на економіку, відволікаючи кошти від екологічних та інших невідкладних проблем. Так, за даними А Макхіджані (2000), лише в США з 1950 по 2000 рік тільки на програму протиракетної оборони (ПРО) було витрачено 60 млрд. доларів.

За період з 1940 по 1996 рік США витратили на національну оборону і розвиток ядерних озброєнь близько 19 трлн. доларів, а на охорону природного середовища і природних ресурсів за цей же період – тільки 0,8 трлн.

Військова промисловість є однією з найбільш екологічно шкідливих. Для її потреб ведуться видобувні розробки та виплавляються у величезній кількості такі метали, як алюміній, нікель, залізо, платина. Йде видобуток та переробка радіоактивних речовин. Військова промисловість дає багато відходів. Один тільки військово-промисловий комплекс США за рік утворює 400-500 тисяч тонн токсичних відходів. Майже безперервно йде знищення застарілого військового обладнання, що також викликає забруднення довкілля.

В арміях світу служать 29 млн. чоловік, а ще 16 млн. працюють у галузях промисловості, яка обслуговує армію. Польоти військових літаків спричинюють значне забруднення атмосфери, запуски ракет ведуть до надходження до верхніх шарів великої кількості оксидів азоту, які руйнують стратосферний озон.

Цілком очевидні економічні, моральні та екологічні збитки людської цивілізації від будь-якої війни – великої чи малої. Друга світова війна велася на території в 22,6 млн. км2 і забрала життя 55 млн. чоловік (у тому числі 27 млн. радянських громадян). Крім людських втрат, на рахунку цієї війни радіоактивне зараження міст Хіросима та Нагасакі, зруйновані заводи, шахти, житлові будинки, знищені посіви.

Як спадщина другої світової війни від фашистської Германії залишилося 250 тисяч тонн отруйних речовин – іприту, люїзиту й фосгену. Вони були частково захоронені в залишених шахтах і бурових свердловинах, а частково – у Балтійському морі. Крім цього, союзники в другій світовій війні СРСР, СІЛА та Великобританія затопили в Балтійському морі та Атлантиці 120 тис. бомб і снарядів з отруйними речовинами власного виробництва.

Збройні сили наклали свій відбиток на екологію всіх регіонів світу. У період холодної війни місцем протистояння наддер-

жав стали Арктика та Антарктика. У цих регіонах було проведено 508 випробувальних ядерних вибухів із викидом близько 26 млн. Кі цезію-137 та 20 млн. Кі стронцію-90. У колишньому СРСР функціонував ядерний полігон «Об’єкт-700» на Новій Землі та ракетодром «Плесецьк» в Архангельській області. У 1961— 1990 pp. у Карському та Варенцовому морях було затоплено 11 тисяч контейнерів із радіоактивними відходами (головним чином ядерне паливо підводних човнів). На Новій Землі було проведено 132 випробування ядерної зброї, у тому числі 87 вибухів в атмосфері й 3 – у воді.

Яскравою ілюстрацією серйозних порушень природного середовища під впливом воєнних дій є локальні воєнні конфлікти середини та кінця XX століття. Це війна у В’єтнамі, воєнні дії в Афганістані, вторгнення Іраку в Кувейт, війна в Руанді та ряд інших малих війн. Кожна з них принесла не лише людські втрати, біль та страждання тисячам і тисячам сімей, але Й супроводжувалася глибоким руйнуванням біосферних структур.

Так, наприклад, військове вторгнення Іраку в Кувейт у 1991 році й подальші воєнні дії США в цьому регіоні були порівняно короткостроковими. Проте їхні екологічні наслідки виявилися значними. Відбувся масовий розлив, а потім і загорання нафти. Горіло 650 свердловин, і за добу згорало близько 10 млн. барелей нафти при загальній площі горіння більше однієї тисячі квадратних кілометрів. Тільки за три місяці горіння нафти в атмосферу надійшло 3,5-104 т сажового аерозолю. У Кувейті 75% поверхні пустелі вкрилося плівкою попелу, що осідав після горіння нафти. Одночасно від горіння в атмосферу потрапило 50 тисяч тонн оксиду сірки, 3 тисячі тонн оксидів азоту і 500 тисяч тонн вуглекислого газу. Викликане цим зниження прозорості атмосфери в 1991-1993 роках викликало похолодання на 2,5-4’ С у величезному регіоні на південному заході Азії. Більше 550 км узбережжя в цьому регіоні було залито нафтою. Ірак навмисно скинув у море 1,7 млн. т нафти, щоб запобігти висадженню американського десанту. Розлив нафти по акваторії привів не тільки до масової загибелі морських тварин і рослин, у мілководній Ормузькій затоці нафта досягла донних відкладень і відтепер здійснюватиме тривалий негативний вплив на всі форми океанічного життя.

У період воєнних дій НАТО в Югославії в 1999 році при бомбардуваннях нафтохімічних підприємств у природне середовище було викинуто 100 т ртуті, 800 т соляної кислоти, 3 тисячі тонн гідроксидного натрію і 250 т рідкого хлору. Багато з цих речовин в остаточному підсумку потрапили в ріку Дунай, яка служить джерелом питної води для багатьох мільйонів людей. При пожежах на промислових об’єктах у повітря надійшла велика кількість діоксину. Війська НАТО в Югославії застосували

бронебійні снаряди з так званим збідненим ураном. Це радіоактивний і токсичний метал, який при горінні утворює оксиди, що також є радіоактивними і потрапляючи в легені при диханні викликають променеві ураження.

Найбільшу потенційну небезпеку для людства та природного середовища становить ядерна зброя. На небезпеку її розробки та використання вперше в 1908 році вказував англійський учений Ф. Содді. Ідею заборони ядерної зброї в різні роки підтримували В.І. Вернадський, Н. Бор, П. Кюрі, Ф. Жоліо-Кюрі та багато інших видатних учених та громадських діячів. Однак гонка ядерних озброєнь йшла найвищими темпами. У наш час ядерною зброєю володіють або вже близькі до цього 30 держав світу. Великої шкоди завдали численні випробування ядерної зброї. За 40-річний період випробувань у повітря планети було викинуто приблизно 12,5 тонн радіоактивних речовин.

Загальна кількість ядерних боєзарядів у світі на 2000 рік досягла 36 тис. одиниць, з них близько 34 тисяч належать Росії та США.

Застосування ядерної зброї у військових цілях означало б глобальну катастрофу. Ядерна зброя – це засіб до самогубства людства і руйнування біосфери планети. «Ядерна війна – це зовсім не війна, а самознищення. Болісне та страшне», – писав академік ММ. Моисеев (1986).

На випадок термоядерної війни з вибухом 100-150 мегатонн ядерного матеріалу була розроблена в 1983-84 pp. математична модель «Гея» під керівництвом академіка М.М. Мойсеева. Вона показала, що ядерні вибухи призведуть до утворення такої кількості пилу та диму, що сонячне світло не досягатиме поверхні планети. На 1,5-2 місяці настане «ядерна ніч», яка пізніше перейде в «ядерну зиму». У цей час температура знизиться на 15-20°С, а в північних широтах – на 40-50°С проти звичайної середньої. Надзвичайно низькі температури на континентах при збереженні температури Світового океану приведуть до сильних штормів та бурь. Уже на початок «ядерної зими» загине весь урожай сільськогосподарських культур, будуть знищені тропічні ліси, почнеться масова загибель населення від голоду.

За оцінками експертів ООН, на випадок розв’язання ядерної війни загине більш ніж 4 млрд. людей, у тому числі 3 млрд. від захворювань, що виникнуть унаслідок опромінення. «Ядерна зима», що настане, додатково забере не менше 3 млрд. життів. Виділення оксидів, яке супроводжуватиме вибухи ядерних бомб, майже повністю зруйнує озоновий екран планети, що призведе до сильного опромінення живих організмів короткохвильовою радіацією. Природно, що ядерна війна завдасть непоправних збитків рослинному та тваринному світу, планеті в цілому. Якщо

збережеться біосфера, то це вже буде якісно інша біосфера, існування людини в якій буде досить сумнівним.

Наявність на планеті великої кількості АЕС робить самогубною навіть війну, в якій ядерна зброя не буде використовуватися. Г. Іваницький (1987) писав: «Що показав Чорнобиль? Він вніс абсолютну ясність у питання про атомну війну: жодна держава, чи буде вона нападаючою стороною, чи жертвою агресії або нейтральною, не переживе масованого ядерного удару, нанесеного в будь-якій точці земної кулі».

Не менш небезпечна хімічна та біологічна зброя. Вона вироблялася та накопичувалася протягом усього XX століття. США тільки в 1986 році загальмували її виробництво, а в 1987 році знову почали. До 1990 року лише в США було 8 великих сховищ хімічної зброї, що вміщували 40 тисяч тонн нервовопаралі-тичного, гірчичного та бінарного газів у 500 тисячах контейнерів (A. Chepesiuk, 1989). Сила його дії величезна: одного грама ботулотоксину достатньо для смертельного ураження 8 млн. людей. Окремі віруси та бактерії (чума, сибірська виразка) ще більш небезпечні.

Сучасні війни через величезну потужність видів озброєння справедливо оцінюють як одну з форм екологічного тероризму, що не сумісне з поняттям цивілізації. Будь-яка війна неминуче призводить до вилучення земельних угідь з господарського використання на тривалий термін. Відбувається пряме знищення природних структур, а у функціонування екосистем вносяться невиправні зміни. Війни призводять до залучення величезної кількості природних та людських ресурсів до воєнної промисловості та самих воєнних дій. Крім невиправданих людських жертв, що неминучі за будь-яких воєнних конфліктів, після війн на довгі роки залишаються бомби, що не розірвалися, контейнери з отрутохімікатами та інші військові об’єкти, які створюють загрозу життю і здоров’ю цивільного населення. Ще й сьогодні, через півстоліття після закінчення другої світової, преса України щорічно повідомляє про знахідки неро-зірваних снарядів та бомб.

Усе більшу загрозу становить прагнення ряду розвинених країн світу використати у воєнних цілях космічний простір. Це не тільки підвищує загрозу війни і означає новий виток гонки озброєння, а й веде до забруднення поверхні планети. При старті ракети типу Сатурн-5 в атмосферу потрапляє до 6-9 млн. тонн спрацьованого палива. На старті одна ракета типу «Саейс Шатл» викидає 180 тонн хлору та пари соляної кислоти, що еквівалентно знищенню 10 млн. тонн озону в озоновому екрані планети.

Ряд країн світу розробляють суто екологічні засоби ведення воєнних дій. Вони особливо небезпечні тим, що впливають на

великі території та вражають не тільки і не стільки воєнні об’єкти, скільки цивільне населення.

До Організації Об’єднаних Націй неодноразово вносилися пропозиції, спрямовані якщо не на повне усунення воєн як явища, не сумісного з біосферною етикою людства, то хоча б на можливе пом’якшення їх негативних екологічних наслідків. Зокрема, ці пропозиції передбачають:

  1. заборону використання природного середовища як методу ведення екологічної війни;

  2. заборону виробництва та використання типів озброєння, що руйнують природне середовище; це в першу чергу хімічна та ядерна зброя;

  3. недопущення застосування засобів навмисного руйнування природного середовища, як, наприклад, гербіцидів для знищення лісової рослинності, що мало місце у війні США проти Північного В’єтнаму;

  4. недопущення навмисного воєнного впливу на об’єкти, руйнування яких може викликати деградацію природного середовища; це в першу чергу атомні електростанції та хімічні заводи;

  5. заборону на розміщення воєнних об’єктів та воєнних дій на території всіх природних національних парків, заповідників та заказників;

  6. проведення військових навчань та розміщення військових підрозділів у мирний час таким чином, щоб це не завдавало шкоди природному середовищу;

  7. повну заборону на використання ближнього та далекого космосу у воєнних цілях.

На жаль, єдиної концепції, схваленої всім світовим співтовариством, щодо взаємовідносин збройних сил із природним середовищем поки що немає.

9.5. ВПЛИВ ЛЮДИНИ НА ГЛОБАЛЬНІ БЮСФЕРНІ ПРОЦЕСИ

Окремі прояви екологічної кризи XX століття мають місцеве, локально-регіональне значення, але деякі спричинюють глобальний вплив на всю біосферу планети. До останніх належать чотири феномени, що проявилися в повному обсязі лише наприкінці XX століття й стали об’єктом пильної уваги цивілізованого людства: потепління клімату, кислотні дощі, руйнування озонового екрану атмосфери та запустелювання.

Потепління клімату. Зміни клімату протягом тривалих історичних періодів вивчають методом глибинного зондування вічних льодовиків. Таке зондування в Антарктиді проводилося до глиби-

но

ни у 2 км, воно охоплює останні 160 тисяч років. Показано, що протягом історії Землі клімат суттєво змінювався, але до початку розвитку цивілізації такі зміни відбувалися поступово. Тільки другій половині XX століття з’явилося нове явище – швидка зміна клімату під впливом антропогенної діяльності.

Теплова енергія надходить на поверхню Землі у вигляді сонячного випромінювання. Після перетворення в тепло вона випромінюється в космічний простір. За таких умов поверхня планети мала б середню температуру в -17’С. Але фактично це не так внаслідок присутності в атмосфері так званих активно поглинаючих газів. їх ще називають парниковими газами. Ці гази «прозорі» для сонячної радіації, але вони утримують сонячне випромінювання і тому сприяють збереженню тепла на поверхні планети. Завдяки парниковим газам, що створюють парниковий ефект, середня температура на планеті в сучасний період складає +15’.

Основні парникові гази – це вуглекислий газ, метан, галовуг-лероди і оксиди азоту. їх порівняльна характеристика подана в табл. 9.9. У кліматичних змінах на частку вуглекислого газу припадає 64%, метану – 20%, фреонів – 10%, оксиду азоту – 6%.

Антропогенні зміни клімату Землі відбуваються під впливом великої кількості чинників. Згідно з М. Мюллером (1992), потепління клімату викликається, головним чином, парниковим ефектом, якому на 46% сприяє виробництво енергії шляхом спалювання викопного палива з викидами в атмосферу вуглекислого газу, на 24% – забруднення атмосфери іншими хімічними речовинами,

зокрема метаном, на 18% – вирубування лісів та ерозією ґрунту, що веде до зниження біологічного зв’язування вуглекислого газу, на 9% – інтенсифікацією сільського господарства, з якою пов’язане надходження до атмосфери підвищеної кількості оксидів азоту, та на 3% – спалюванням сміття. Вуглекислий газ, як і інші парникові гази, має здатність утримувати теплове випромінювання біля поверхні планети і цим викликати підвищення температури.

Загальний вміст парникових газів у сучасній атмосфері складає (у частках на мільйон): вуглекислого газу – 358, метану – 1,72, оксидів азоту – 0,32, хлорфторвуглеводнів – 0,001. Річний ріст концентрації цих газів у повітрі (у процентах) складає: вуглекислого газу – 0,4, метану – 0,6, оксидів азоту – 0,25, хлорфторвуглеводнів – 0,6. Зокрема, завдяки природним процесам до атмосфери надходило та продовжує надходити приблизно 70x1010 тонн С02, антропогенне спалювання палива додало до цього ще 1,5 х1010 тонн. У 1987 році в атмосферу планети надійшло 5,5 млрд. тонн вуглекислого газу, що становило 1 тонну на 1 людину в рік. Розвинені країни продукували в цьому році 3,2 тонни С02 на людину, а країни, що розвивалися, – 0,4 тонни. З 1950 р. до 1990 р. викиди вуглекислого газу зросли на 30%. Одне лише вирубування лісів спричинює збільшення вуглекислого газу на 20%.

Такі кількісні оцінки навіть на підставі найбільш деталізованих моделей не беззаперечні. Річ у тому, що перші виконані за стандартною методикою підрахунки кількості вуглекислого газу в атмосфері були розпочаті лише в 1958 році на станції Мауна Лоа на Гавайських островах (цей район був обраний спеціально тому, що знаходиться на максимальному віддаленні від промислових центрів і дозволяє реєструвати глобальну, а не вузько локальну зміну концентрації вуглекислого газу в атмосфері). Але й ці, хоча короткотривалі дані, доводять, що швидке потепління клімату планети – це реальний процес.

Шведський учений С.Арреніус ще в 1896 році висловив думку, що викиди в атмосферу антропогенного вуглекислого газу призведуть до потепління клімату, оскільки океан не може поглинути весь антропогенний вуглекислий газ. Висновки сучасних спеціалістів збігаються в тому, що антропогенні забруднення атмосфери парниковими газами дійсно ведуть до потепління клімату, хоча вони по-різному оцінюють розміри цього потепління. Збільшення середньорічної температури Землі в останні десятиліття визначається в межах від 6°С до 2-2,5°С. Вважається, що в середньому в другій половині XX століття температура збільшувалася за кожні 10 років на 0,3°С. За даними спеціалістів ООН, до 2100 року температура Землі зросте на 3°С.

Власне, саме потепління клімату може викликати зміну режиму погоди на території великих регіонів планети і в першу

чергу вплинути на сільськогосподарське виробництво: вимагатиме змін агротехніки, районування культурних рослин і тварин та взагалі реорганізації бази сільського господарства. Японський учений Д. Утідзіма (1991) вважає, що вже тільки це підвищить вартість сільськогосподарської продукції на 10-20%.

Але, мабуть, більш небезпечним є інше: під впливом потепління почнеться танення льоду Антарктики, Арктики та високогір’я. Зростання стоку призведе до підняття рівня Світового океану. У 1987 році прем’єр-міністр Норвегії Г.Х. Брундтланд зробив доповідь, в якій було висловлено серйозне занепокоєння щодо наслідків підняття рівня Світового океану. У доповіді, зокрема, зазначалося: «...будуть затоплені низько розташовані міста та сільськогосподарські райони, і більшість країн має враховувати, що їхні економічні, соціальні та політичні структури можуть бути серйозно порушені».

За останні 100 років, за даними точних спостережень за рівнем Світового океану, зареєстровано його підняття на 0,15 м, а швидкість підняття складає 1,2 мм на рік. Є небезпека, що до 2100 року рівень Світового океану підніметься щонайменше на 65 см, а за максимальними оцінками – навіть на 3,45 м.

Потепління клімату загрожує і серйозними змінами всього живого населення планети. В умовах потепління клімату почався перерозподіл опадів. За останні 100 років у Північній півкулі їх кількість зросла на 6-8 мм на рік, відбулося зрушення сезону опадів: їх максимум, що раніше припадав на квітень – червень, почав чітко переміщатися на вересень – листопад, що несприятливо позначається на сільськогосподарському виробництві.

Основні наслідки потепління клімату при збереженні його темпів – це підняття до 2100 року середнього рівня моря на 0,5 м, збільшення опадів у середніх широтах, особливо взимку, підвищення сухості й зменшення опадів у літні періоди, зростання кількості штормів і торнадо.

У світового потепління клімату є ще й інший небезпечний аспект. Воно може викликати прискорення метаболізму, у першу чергу в мікроорганізмів, підвищить темпи їхньої біологічної еволюції і приведе до виникнення нових епідемій серед людей та тварин, боротися з якими буде непросто.

За підрахунками спеціалістів ООН, економічні збитки від майбутнього потепління клімату можуть бути оцінені в 1013 доларів. Людство не має таких ресурсів. Запобігти швидкому потеплінню клімату можна перш за все скоротивши викиди в атмосферу планети парникових газів. У 1988 році була прийнята Резолюція 43/53 ООН «Охорона глобального клімату для сучасності та майбутніх поколінь людства», яка орієнтує всі держави світу на розробку та впровадження конкретних заходів у цій сфері.

Щоправда, окремі спеціалісти (ЮЛ. Кравцов, 1996) відзначають, що біосфера планети має певну буферність стосовно дії парникового ефекту. Винесення великої кількості питної води в Північний Льодовитий океан великими ріками збільшить площу Льодового покриву, що приведе до похолодання в низьких широтах. Зате в тропіках і субтропіках стане жаркіше. Середня температура планети стабілізується, але контрасти клімату збільшаться. Така перспектива матиме не менші соціальні наслідки, ніж Загальне потепління клімату, та й буферність біосфери має межі.

Кислотні опади. Кислотними називають будь-які види опадів (дощ, сніг, туман) тоді, коли їх pH нижче 7,0, тобто вони мають Числу реакцію. Реєстрація динаміки кислотності атмосферної води ведеться досить точно за кислотністю льоду в Антарктиді, Ґренландії та Альпах. Вона показує (Лал та ін., 1991), що ще 180 років тоому pH дощової води була на рівні 7,0, тобто нейтральною. Кислотні дощі вперше зареєстровані в 1972 році в англійському місті Манчестері. Основною причиною випадання кислотних дощів було Надходження в атмосферу оксидів азоту та сірки.

Кислотні опади в наш час спостерігаються всюди. Висока кислотність характерна для опадів у Західній Європі, у 1990 році вона коливалася в межах від 38 до 6,8 що було на 0,2 нижче, Ніж у 1989 році. Стали типовими кислотні опади і для України. У Черкаській області опади закиснені азотною кислотою, у Сум-ській – сірчаною. В.В. Скиба, який вивчав у 1987-88 роках кислотність опадів Закарпаття, установив, що pH талої снігової води сксладала 5,7-6,6, а на високогір’ї навіть 4,2-4,6, pH дощових опадів дорівнювала 6,7-6,8. Вони відрізнялися високою концентрацією нітратів (10-20 мг/л). Частота випадання кислотних Дощів швидко зростає.

Україна сильно забруднена внаслідок трансграничного перене-с^ння шкідливих речовин із країн Західної Європи. Кислотні дощі Надходять в Україну з масами атлантичного вологого повітря. Не-має жодної сусідньої з Україною країни на заході, з боку якої перенесення забруднюючих речовин мало б нульовий чи від’ємний баланс (табл. 9.10). Під впливом кислотних дощів відбувається швид-ке закиснення води в річках, озерах, ставках та інших континентальних водоймах. Вода в таких водоймах з бікарбонатної стає сульфатною, у ній зростає кількість алюмінію та марганцю. У таких водоймах підвищена рухомість ртуті, міді та цинку. У водоймах із ззакисненою водою видове різноманіття знижується, найшвидше вимирають молюски, раки, земноводні, розповсюджуються 1-2 види організмів (часто це водорість мужоція).

Від кислотних опадів у першу чергу страждають закриті во-дойми – озера та ставки. Під впливом кислотних дощів зростає кислотність ґрунтів. У багатьох регіонах вона досягає pH 4,1-4,5>

*+4

В Україні за останні ЗО років площа кислих ґрунтів зросла на 30%. У таких ґрунтах підвищується міграція свинцю, цинку, нікелю та міді. Це завдає збитків сільському господарству і природній рослинності. Кислі ґрунти вимагають вапнування, що збільшує вартість продукції. Найбільш чутливі до кислотних опадів ялинкові та смерекові ліси в Європі почали всихати. Вважається, що в цьому районі від кислотних опадів до 1992 року постраждало 31 млн. га лісу {табл. 9.11). У першу чергу починають всихати шпилькові деревостої віком близько 60 років. У Німеччині тільки з 1982 до 1984 року кількість уражених кислотними опадами шпилькових лісів (лісових масивів) зросла з 8% до 50%, а до 1990 року до 75%. У 1990 році в лісах Франції було 28% дерев, що загинули, в Іспанії масовим стало опадання листя в лісових рослин. Відбувається зміна видового складу нижніх ярусів лісу, посилюється переважання нітро-фільних видів, розростається щучник, з травостою зникають чорниця та вереск. Трансформується вся екосистема.

Кислотні дощі згубно впливають на культурні та архітектурні пам’ятники. Під їхнім впливом швидко став руйнуватися мармур, активно йде корозія металів.

Руйнування озонового екрану атмосфери. Озоновий шар знаходиться в атмосфері на висоті 12-23 км і захищає поверхню планети від жорсткої ультрафіолетової радіації з довжиною хвилі 320-400 нм. Процес руйнування озону в атмосфері ініціюється різного роду речовинами. Як уперше показали вчені США М. Моліна та ПІ. Роуленд, це хлор- та бромпохідні, які називають фреоном, а також тетрахлорид вуглецю, метилхлороформ та інші речовини. Але основний внесок роблять фреони, що широко застосовуються в холодильних установках різних типів, в аерозольних балончиках та миючих засобах. Світове виробництво фреонів на початок 90-х років перевищило 1 млн. 360 тис. тонн на рік (71% фреонів виробляють СІЛА і розвинені країни Західної Європи).

Свій вплив на руйнування озону стратосфери здійснює й космічна та ракетна техніка внаслідок викидів продуктів згорання їхнього палива. Найбільш шкідливими є ракети, що працюють на твердому паливі. За ступенем шкідливості різні типи ракет поділяються таким чином. На першому місці за шкідливістю стоять американські ракети типу «Дельта» та «Титан II». На другому місці – французькі типу «Аріан V». На третьому – радянські «Вертикаль» та «Протон». Забруднюють високі шари атмосфери оксидами азоту й сучасні надзвукові літаки.

Дослідження озонового шару у верхніх шарах атмосфери почалися з 1930 року. Згодом вони були розширені і для ведення спостережень була створена спеціальна мережа станцій («мережа Добсона»). Виміри кількості стратосферного озону в період з 1980 до 1991 року з канадського супутника «Німбус 7» показали, що швидкість руйнування озону становить 0,224% на рік. За оцінками НАСА (США), у період з 1978 до 1990 року кількість озону в озоновому екрані скоротилася на 45% .

Зменшення товщі озонового екрану та розриви в ньому ведуть до збільшення ультрафіолетового випромінювання, що досягає поверхні Землі. Відповідно до супутникових даних за останні 10 років ультрафіолетове випромінювання зросло на 10%, а в Антарктиді, де стійко зберігається «озонова діра», – на 40% .

За даними «Грінпіс», зменшення товщі озонового шару на кожні 10% веде до збільшення кількості випадків захворювання на рак шкіри на 300 тисяч. Частішає захворювання на катаракту очей. Показано, що підвищене ультрафіолетове опромінення знижує імунітет, стають більш важкими та частими інфекційні захворювання людини та сільськогосподарських тварин.

В Україні здійснюється пильний контроль за станом озонового екрану над її територією. Працюють 6 спеціальних станцій

(у містах Києві, Одесі, Борисполі, Богуславі, Львові та Феодосії), що контролюють надходження ультрафіолетової радіації. Вони показали, що з 1980 року озоновий екран над Україною стає менш потужним. З урахуванням цього Україна приєдналася до Конвенції 1985 року з охорони озонового екрану та скорочення викидів і виробництва фреонів та інших речовин, що руйнують озон.

Запустелювання. Запустелювання – це виснаження арид-них та напіваридних екосистем під впливом діяльності людини та посух. Запустелювання відбувається головним чином у посушливих зонах. Воно проявляється в сильній деградації природних біомів та втрат родючості ґрунтів. Території, на яких проявляється запустелювання, уже не можуть самовідновлюва-тися. Цього процесу зазнали у світі вже 4 млрд. 616 млн. га й ці площі продовжують зростати. Темпи запустелювання дуже високі: щорічно внаслідок цього процесу площі пустель світу зростають на 60 тис. км2.

Сучасне людство вперше зіткнулося з цим явищем на великих територіях у 1968-1973 pp., коли запустелювання південного району Сахари, так званого Сахелю, спричинило голод серед місцевого населення.

Іншим яскравим прикладом рукотворної екологічної катастрофи став район Аралу.

Аральське море являло собою досить великий водяний басейн із запасом води більше 60 км і площею в 68 320,5 км2. Але для потреб південних середньоазіатських держав на ріках Амудар’я і Сирдар’я, що живлять Арал, було споруджено багато великих зропіувальних систем. У результаті до 1990-1992 років рівень води в Аральському морі впав на 14,5 м. На площі у 27 тис. км2 оголилося дно моря, й Арал розпався на дві водойми – Великий і Малий Арал. На висохлому дні утворилася мертва солона пустеля. Вітер із цієї пустелі з пиловими бурями виносить 15-75 млн. т солі за рік на відстань до 5 тисяч кілометрів. Таке засолення істотно знижує продуктивність екосистем на величезній території. У самому Аральському морі солоність води зросла з 0,04% до 2,4%. У морі загинуло 70% його звичайних мешканців, також загинули прибережні очеретяні зарості. Рибні улови в Аралі стали мізерно малими.

Зрошувальні системи, заради яких був загублений Арал, експлуатувалися неграмотно. З кожних 100 км3 води втрачалося даремно близько 80 км3. Норми витрати води завищувалися, врожаї бавовнику фальсифікувалися, а на них списувалася втрачена вода. У районах бавовносіяння відбувалося швидке засолення ріллі. її площа зменшилась у 2-3 рази навіть у Ферганській долині. Екологічна криза Аралу привела до кризи соціальної, тому що порушилися традиційні види зайнятості населення в місцях, які втратили свій природний потенціал.

Аналогічний процес відбувався і в районі Аральського моря. Аральська катастрофа завершилась аридизацією клімату на великій території. Вона відчувається на південь від Аралу на 100-400 км. На віддалі до 250 км від Аралу рівень ґрунтової води знизився на 5 м. Арал для людини виявився прикладом рукотворної крупнорегіональної катастрофи, що була викликана народногосподарською діяльністю. Він повинен стати уроком для всього цивілізованого людства.