Роль людського фактору у раціональному природокористуванні і охороні довкілля

Розумне використання природних ресурсів і їх охорона не зводиться до чисто інженерних заходів. Вони повинні пронизувати всі сторони життєдіяльності людей. Охорона природи можлива лише тоді, коли її необхідність стає усвідомлюваною умовою існування людей на Землі. Звідси потреба в культурно-виховному і педагогічному впливі на людей, в пропаганді бережливого ставлення до природи.

Підхід до взаємовідносин людини з природою як моральної категорії виник не сьогодні. Досвід тисячоліть дійшов до наших часів закріплений в народних мисливських та рибальських правилах, правилах скотарства та землеробства. Відношення суспільства до природи змінюється в різні епохи і на різних ступенях розвитку. При дії всезагального закону неперервного розвитку взаємовідносин суспільства з природою, в кожному конкретному випадку окремими людьми керують різні мотиви і розрахунки, різне сприйняття світу. При прагматичному підході до експлуатації природних ресурсів, який зараз переважає в світі, цілком природнім є загострення екологічної ситуації в світі, хоча виражене воно неоднаково в різних країнах. На екологію розповсюджуються ті ж умови моральності, як і на науку в цілому. Мета науки виробництво знань. Наука спрямована на пізнання все більш складних законів буття, але результати цього пізнання важко передбачити. Будь-які заборони в науці неможливі, але соціальні сили диктують їй свої інтереси, які відповідають тим поняттям добра і зла, які характерні для пануючої ідеології. Що стосується екології, то, необхідно брати до уваги, що розвивається вона за своїми внутрішніми законами, хоча і відображає інтереси людського суспільства, відповідно, несе на собі відбиток пануючої моралі. Найбільш гостро моральні і етичні проблеми постають тоді, коли ми звертаємося до процесів впливу на природу, природокористування.

В галузі природокористування виникає декілька проблем, що мають моральне забарвлення. Перша з них — це оцінка природного середовища в цілому і покомпонентно, а також дій в галузі природоспоживання та природних ресурсів в шкалах як людських, так і загальноприродних цінностей. Як збалансувати благо, яке

ми отримуємо, використовуючи природу, зі шкодою, яку ми при цьому завдаємо? На це питання немає однозначної відповіді. Це питання вічне. Завдання суспільства знаходити розумну відповідь, спираючись на багатовіковий досвід людства, і на якомога точніший науковий прогноз. І наука допомагає суспільству тим, що дозволяє все далі зазирати в майбутнє. Зараз вже недостатньо в спілкуванні з середовищем додержуватись правила «не нашкодь», але необхідно додержуватись принципу «передбачай наслідки!».

Інша проблема — це вибір місця, часу і способу неминучого при господарській діяльності впливу на природу. Який позитивний ефект суспільство хотіло б отримати і з якими наслідками може миритися?

Третя проблема: як дотриматись одного з найважливіших моральних законів почуття міри, достатності одержаного від експлуатації природи? Зрозуміло, що неможливо зупинити процес удосконалення виробництва і побуту, але невтримне зростання споживання аморальне з екологічних позицій, не кажучи вже про соціальні, і просто недалекоглядне. Існують межі росту допустимих норм навантаження на середовище. Але важко примусити людей обходитись з природою згідно норм екологічної етики, а також проводити природоохоронні заходи і, відповідно, самих себе раніш, ніж природа сама, за словами німецького філософа-еколога В. Хьосле, не з'явиться на порозі домівки з косою в кістлявій руці. Щоб запобігти цьому, екологічна мораль повинна бути засвоєна в такій мірі, що всяке порушення її норм стане внутрішньо нестерпним для кожної людини і буде засуджуватись суспільством. На думку В. Хьосле, в тому, що до сьогодні не вдалось розробити етику, загальноприйняту в умовах технічної цивілізації, частково винна церква. Вона не спішить викласти свої думки про нові етичні норми. Всі заповіді християнства антропоцентричні, вони торкаються людей і відносин між ними. Гріховність же поганого поводження з природою повинна визнаватись кожною особистістю і бути, таким чином, вихідним положенням, на якому б будувалась екологічна мораль. Але це не виключає необхідності контролю за додержанням норм природокористування і охорони природи з боку суспільства і його

організацій.

Екологічна криза має дві сторони: по-перше, часто люди не знають, що вони роблять, і, по-друге, якщо навіть нам і сповіщають про наслідки, то вони так віддалені від нас часом і простором, що не виникає системи стимулів, здатних змінити нашу поведінку. Саме тому необхідно створити внутрішні, моральні бар'єри в суспільстві, внутрішні заборони, які б забороняли окремі дії у відносинах з природою.

Цього можна досягти двома шляхами:

• формуванням моральних засад, які передаються від покоління до покоління, в першу чергу в сім'ї;

• розповсюдженням екологічної моралі пов'язане з навчанням правилам поведінки, діями і способами вирішення як життєвих проблем, так і професійних задач з мінімальними можливими шкідливими наслідками для природи і для себе самого, методами творення без непотрібних руйнувань.

Для того, щоб людина виконувала свої соціальні обов'язки, в тому числі і правила охорони природи, необхідно щоб вона не лише їх визнавала, мала на увазі, але і вважала їх своїми. В процесі навчання і виховання необхідно, щоб у людей формувались єдині норми поведінки. Тільки тоді з'явиться можливість реалізовувати вимоги охорони природи в повному обсязі: готовності окремих осіб і суспільства в цілому поступитися чимось заради майбутнього, не лише дітей і онуків, але і свого

особистого.

До вирішення цієї проблеми людство ще не готове. В галузі виховання і бережного ставлення до природи воно багато що загубило на шляху до цивілізації, в галузі освіти ще не набрало необхідних знань і практичного досвіду формування і реалізації глобальних проблем.

Тим не менше у нас в країні, і за кордоном в глобальних масштабах питанням співробітництва і координації в галузі освіти з охорони природи приділяється значна увага. Велику активність проявляє ООН і її спеціалізовані заклади, ряд неурядових організацій, наприклад «Грінпіс». За рекомендацією Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища, що відбулась в 1972 році, була створена і в 1975 році

проголошена Міжнародна програма ЮНЕСКО - ЮНЕП з освіти в галузі охорони довкілля.

В 1987 році в Москві пройшов Міжнародний конгрес з екологічної освіти і навчання в рамках ЮНЕСКОП. На ньому прийняли міжнародну стратегію дій з екологічної освіти і навчання на 90-ті роки. Учасники конгресу вважають першочерговим завданням погодження зусиль з екологічної освіти, навчання і обмін інформаціїєю між різними країнами і організаціями таким чином, щоб сприяти достатньо ефективному, екологічно розумному, збалансованому і розвитку і покращенню якості життя. Універсальною метою вважається розповсюдження загальної екологічної грамотності, а в більш вузькому розумінні — одержання глибоких екологічних знань в галузі екології і найновішої, екологічно чистої технології, особами, які приймають рішення.

Остання конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, що була проведена в 1992 році в Бразилії, на жаль, продемонструвала відсутність єдності інтересів різних країн в тому, що стосується природокористування і охорони природи. Тим не менше і там обговорювались проблеми екологічної освіти. В рамках Міжнародної програми ЮНЕСКО-ЮНЕП з освіти в галузі охорони природи в 1990 році в Парижі була проведена Консультативна зустріч спеціалізованих організацій 00Н та інших міжурядових і неурядових організацій, що зайняті освітою в галузі екології. З доповідями на ній виступили представники багатьох міжнародних організацій: Продовольча і Сільськогосподарська, Міжнародне бюро праці, Організація промислового розвитку при ООН, Всесвітня організація охорони здоров'я. Всесвітня

метеорологічна організація. Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів і ін. Всі вони в тій чи іншій мірі зайняті розповсюдженням екологічних знань.

Перед учасниками стояли дві задачі:

• визнати високий пріоритет освіти в галузі охорони навколишнього природного середовища;

• зробити інформацію, що надходить з науково-дослідних кіл, доступною і такою, яка б швидко розповсюджувалась серед населення і особливо осіб, які визначають політику у відношенні з природою у тих, що керують господарством.

В цілому основну задачу програми ЮНЕСКО—ЮНЕП можна сформулювати наступним чином: досягнення загальної екологічної грамотності, просвіта населення в напрямку індивідуальних і колективних дій з охорони довкілля на базі розробки нових підходів до використання екологічної інформації, спираючись на партнерство Міжнародної програми ЮНЕСКО з іншими організаціями. Особливо відмічається важливість розповсюдження екологічних знань і розуміння проблем екології та охорони довкілля серед молодого покоління, підвищення в їх уявленнях цінності навколишнього природного середовища.

Програми ЮНЕСКО з екологічних наук, особливо програма «Людина і біосфера». Міжнародна гідрологічна програма. Міжнародна програма геологічних взаємозв'язків, а також Міжурядова океанографічна комісія намагаються пробудити стривоженість екологічним станом довкілля у населення, підвищити роль науки в управлінні природним середовищем, збільшити різноманітність наукової інформації про довкілля і розширити її розповсюдження серед різних верств населення, особливо серед технічних спеціалістів, осіб, що приймають рішення, і неспеціалістів, що можуть приймати участь в пропаганді екологічної етики: діячів культури і мистецтва.

В наш час пріоритетним напрямком вважається розробка Міжнародного Кодексу екологічної етики, перш за все для представників галузей технічних наук і інженерної практики, а також управлінців.

В зв'язку з цим постає ряд питань стосовно принципів навчання та його змісту.

Але на сьогодні попри всі складності вже можна виділити деякі найбільш загальні принципи постановки екологічної освіти. Вона повинна йти кількома шляхами: витоки екологічного виховання знаходяться в сім'ї, навчання основам охорони природи — завдання школи, екологічна освіта з різним ступенем поглиблення в предмет дають коледжі і вищі учбові заклади. Екологічна освіта спеціалістів з орієнтацією їх на науково-дослідну і педагогічну діяльність,— це, очевидно, задача університетів. Освіта в галузі природокористування, необхідна всім представникам технічних та економічних наук, наук про суспільство і т. ін. — справа технічних, економічних вузів і відповідних університетів. Масова екологічна освіта населення, розповсюдження екологічної грамотності — завдання громадських і державних організацій з відповідною галуззю діяльності.

Ще в 1977 році Конференція ЮНЕСКО як мету екологічної освіти визначила надання людям допомоги в знаходженні дійсних причин екологічних проблем, надання їм можливості розвиватись і практикувати критичне мислення, вміння вирішувати проблеми довкілля і послідовно виконувати прийняті рішення.

Таким чином, екологічне виховання, навчання і освіта повинні розповсюджуватись на всіх жителів планети з єдиним завданням — досягти такого стану взаємовідносин з довкіллям, який можна було б назвати «екологічною цивілізацією». Фактично, сучасне екологічне виховання повинне змістити акценти від традиційних питань, що стосуються охорони природних ресурсів, захисту заповідних територій і біологічних видів, на питання захисту людей, що є жертвами забруднення довкілля. Система екологічного виховання і освіти, що існує на сьогодні ще далека від довершеності. Це зумовлено недостатнім розвитком самої науки екології, а також недосконалістю організаційної роботи.