Економічне районування України

Разом з тим для потреб господарського планування і пізнавальної мети слід виділити мезорайонування. Тому вже в 60-х роках О. Т. Діброва опрацював своєрідне економічне районування території республіки, виділивши 7 районів: Донбас, Промислове Подніпров'я, Степне Причорномор'я, Лівобережний Лісостеп, Правобережний Лісостеп, Полісся, Західні області (до них віднесено 8 областей).

Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як К. Г. Воблий, М. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, М. Д Пістун, О. І. Шаблій, А. Т. Ващенко, І. А. Горленко, Л. М. Корецький, С. С. Мохначук, В. А. Поповкін та ін.

Останнім часом з оригінальною думкою про регіоналізацію (районування) виступив О. І. Шаблій. Він виділив на території України шість соціально-економічних районів. Під соціально-економічним районом він розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом — демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію. Його райони тісно пов'язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Він виділив такі соціально-економічні райони, як Західний, Центральний, Центрально-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний.

Сучасна мережа економічних районів України, запропонована Кабінетом Міністрів України, має більш розширений склад областей:

1. Донецький (Донецька, Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області);

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

4. Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівсь­ка області);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

7. Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Мико­лаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

8. Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Це макрорайонування території України можна використати для регулювання основних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці, а також для науково-аналітичних прогностичних цілей. Такий поділ ґрунтується на історичних, економічних і соціальних факторах, спільності перспективних інтересів і напрямів розвитку економіки. Водночас у сільськогосподарському виробництві виділяють такі зони і райони спеціалізації: Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, Передгірські й Гірські райони Криму, Передгірські й Гірські райони Карпат, зони великих міст і промислових центрів.

В Україні здійснюється так зване генеральне районування території для прогнозування, вироблення і реалізації комплексних програм, опрацювання територіально-виробничих програм окремих територій.

Виділяються своїм оригінальним підходом і особливим аналізом мережі економічних районів, розроблені такими вченими, як М. Д. Пістун і Ф. Д. Заставний. Запропоноване ними економічне районування має невеликі розбіжності щодо Волинського та Чорноморського економічних районів. Це так зване мезорайонування України.

Проблеми економічного районування у перспективі в зв'язку з переходом до ринкових відносин, проголошенням суверенітету нашої країни значною мірою загостряться і розвиватимуться іншим шляхом. Наприклад, уже тепер у Східній економічній зоні виникає проблема зміни структури народного господарства, значного розвантаження цих економічних районів від галузей важкої та хімічної промисловості; будуть ліквідовані нерентабельні підприємства, виникнуть нові галузі і, можливо, навіть цілі галузі спеціалізації у зв'язку з розвитком кооперації, вільних зон торгівлі. Не менш складні проблеми виникнуть у західних економічних районах, де є надлишок трудових ресурсів, особливо жіночих. Тому набудуть розвитку окремі галузі легкої та харчової промисловості, народні промисли. Водночас необхідно взагалі враховувати певні перспективи подальшого розвитку і розміщення економіки. Тому перегляд мережі економічних районів у період переходу до ринку потребуватиме формування не тільки наявних, а й перспективних економічних районів. До того ж зміниться фактично сама концепція виділення мережі економічних районів.