logo search
екологія пахомов

11.5. Градієнтна ординація біогеоценотичного покриву міста

Аналізуючи угруповання в межах даного географічного району або ландшафту, використовують два підходи: 1) зональний, коли дискретні угруповання розпізнаються, класифікуються і вносяться до своєрідного контрольного списку типів угруповань; 2) градієнтний, який базується на розподілі популяцій на одно- та багатовимірному градієнті умов середовища.

У 1950-х роках український учений О. Л. Бельгард, який присвятив своє життя дослідженню проблем степового лісорозведення, звернув увагу на те, що едафічні та кліматичні градієнти середовища діють комплексно, а їх вплив на біохімічний кругообіг речовини у біогеоценозах має закономірність, яка характеризує процес перетворення лісостепу на степ. Дійсно, розроблена О. Л. Бельгардом схема, що відбиває деякі ґрунтові та кліматичні фактори лісового та степового угруповань, свідчить про дію комплексного градієнта, похідними якого є рівень зволоження ґрунту, тривалість вегетаційного періоду, накопичення гумусу, реакція ґрунтових розчинів, а також накопичення органічної речовини, співвідношення наземної та підземної мас рослин тощо. Ця різниця, наголошує автор, буде зменшуватися в напрямі лісостепової зони і, навпаки, зростатиме у бік напівпустелі. Подібну думку висловив С. І. Радченко (1966), який стверджував, що перетворення «лісового» градієнта на «степовий» чи «напівпустельний» приводить до змін у діяльності фітоценотичного шару.

Оцінюючи градієнтний аналіз, часто звертають увагу на те, що «майже завжди вибір градієнта суб’єктивний» (Бигон, Харпер, Таунсенд, 1989). Дослідник, наголошують автори, шукає параметри середовища, які, на його думку, важливі для організмів. Далі він наводить дані про відповідне угруповання уздовж градієнта обраного фактора, який найкраще корелює зі змінами, що відбуваються всередині угруповання. На цьому відрізку суб’єктивного оцінювання фактора чи факторів врешті-решт формується об’єктивне начало, яке і дає змогу встановити певну закономірність. Серії біоценозів, яким відповідає середовище, називають ценоклином («цено» — угруповання, «клин» — різниця). Біоценоз разом із градієнтом середовища, на який він активно впливає, утворює екоклин.

Вивчаючи біогеоценотичний шар міста, не можна не звернути уваги на ценоклинну закономірність розташування рослинних угруповань та окремих видів деревних, чагарникових і трав’яних рослин за градієнтом середовища (градієнтом урбанізації). Пересуваючись від периферії до центру міста, від одних ґрунтово-кліматичних умов до інших, спостерігаємо зміну фізіономічності ценотичного покриву. Всі ці фактори, звертає увагу Р. Уіттекер (1980), одночасно впливають на рослини та тварин. Поєднання факторів середовища, які синхронно змінюються у просторі паралельно градієнту угруповання і таким чином впливають на формування його популяції, називають комплексним градієнтом.

Теорія гемеробії (сумарного впливу людини на екосистему) дає змогу у просторово-часовому ракурсі розпізнати комплексний градієнт середовища (в умовах міста — комплексний урбогенний градієнт середовища (КУГС)) та розмістити рослинні угруповання відповідно до їх історико-генетичних ніш. Наприклад, олігогемеробні, слабо зачеплені господарською діяльністю рослинні угруповання лісів, боліт, лук, водних макрофітів, розташовуються на початку осі ординат, а в кінці її — еугемеробні, створені руками людини, розвиток яких повністю залежить від її впливу. Посередині розташовуються мезогемеробні угруповання тих самих лісів, лук і боліт, але зі зміненою внаслідок діяльності людини (усвідомленої чи стихійної) структурою та функціями (парк, лісопарк, лугопарк). Тому, не вдаючись до градієнтного аналізу (едафічних і кліматичних факторів), здійснюють диференціацію за фізіономічним принципом — виділення однотипних рослинних угруповань, які утворюють еколого-фітоценотичні зони чи пояси або екоклини (Зукопп, 1980; Кучерявий, 1981,1991; Б. Клауснітцер, 1990), беручи до уваги фауністичну структуру, називають таке зонування еколого-фауністичним.

Рис. 11.7. Еколого-фітоценотичні пояси комплексної зеленої зони міста і температурні градієнти

Отже, пересуваючись від приміських лісів до центру міста, можна виділити чотири еколого-фітоценотичних пояси — ЕФП (рис. 11.7):

І ЕФП — приміські ліси, луки, болота, водойми;

ІІ ЕФП — міські парки та лісопарки, лугопарки, гідропарки, великі зелені масиви різного призначення;

ІІІ ЕФП — сади та сквери;

IV ЕФП — вуличні посадки, насадження промислових підприємств.

Зіставляючи еколого-фітоценотичну (екоклинну) класифікацію із класифікацією гемеробії (окультуреності біогеоценозів) доходимо висновку, що:

І ЕФП відповідають біогеоценози першого та другого класів гемеробії (агемеробні та олігогемеробні) — ліси, луки із раціональним веденням господарства, заповідні території;

ІІ ЕФП — третього класу гемеробії (мезогемеробні) — парки, лісопарки, лугопарки;

ІІІ ЕФП — четвертого класу гемеробії (еугемеробні) — культурфітоценози, сади, газони, квітники;

IV ЕФП — п’ятого та шостого класів гемеробії (полі- та метагемеробні) — мертва підстилкова поверхня міст.

Процес гемеробії, який змінює спонтанний природний рослинний покрив, перетворивши його спочатку на окультурений (мезогемеробний), а потім на культурний (еугемеробний), постійно супроводжувався формуванням рудеральних рослинних угруповань. Якщо окультурені біогеоценози в ме-

9

жах міста та його приміської території виявляють зональний характер (від І до IV ЕФП), то рудеральні біогеоценози мають азональний характер.

Азональність ценоклину рудеральної рослинності, як і природної, полягає у спонтанності її походження. Якщо гемеробія — процес керований (регульований) людиною, то утворення рудеральних угруповань — процес саморегульований і немовби полярний гемеробії, тобто дегемеробний.

Отже, комплексний урбогенний градієнт середовища як поєднання едафічних, кліматичних і забруднювальних факторів середовища (табл. 11.3) — основа формування та ординації ценоклинів і утворення екоклинів — фітоценотичних поясів у межах урбобіоценозу міста.

О. О. Лаптєв (1998), аналізуючи біогеоценотичний покрив сучасного урболандшафту, виділяє такі характерні групи екотопів:

Таблиця 11.. Параметри урбогенних градієнтів еколого-фітоценотичних поясів (м. Львів)

Показники

Еколого-фітоценотичні пояси

І

ІІ

III

IV

Температура повітря, °С (липень)

21,5

21,8

22,5

23,6

Температура ґрунту, °С (липень)

16,1

16,5

19,5

25,3

Температурний вертикальний градієнт (±)

—5,4

—5,3

—3,0

+1,7

Вологість ґрунту, % (липень)

28,9

25,9

20,6

7,3

Накопичення гумусу, %

1,9

1,1

3,8

4,5

рН ґрунтового розчину

3,9

4,8

6,3

7,5

Відношення гумінових кислот до фульвових (СГ/СФ)

0,5

0,7

2,6

9,9

Забруднення ґрунту оловом, мг/кг

17,2

19,7

61,5

151,4

Тривалість вегетаційного періоду

182

179

168

144

9

Проаналізуємо різні типи екотопів комплексної зеленої зони на прикладі Києва.

Екотопи кар’єрних виробок. Значні масиви таких земель є у лівобережній частині Києва. Вони являють собою неглибокі озера з рештками субстрату (глини або торфу) або тонкі квадратні перегородки між водними ділянками (у разі видобування торфу). Ці рештки за більш упорядкованого видобування підлягають виборці у метеорологічно зручний час — під час посухи або взимку. Найчастіше за наявності бокового чи глибокого відтоку води місце виймання перетворюється на лучні зарості, пройшовши більшменш швидко фазу бур’янів. Якість трав’яного ярусу при цьому невисока, але з часом органічні рештки трав’яних рослин збагачують субстрат, роблячи його більш структурним, а торф — більш розкладеним. Якщо водна фаза минає швидко, виробка перетворює озера на вологі луки. Ділянка може бути вирівняна за допомогою техніки і приєднана до культурної площі.

Екотопи транспортних систем. З огляду архітектурнопланувальної забудови великого міста та пов’язаних з цим особливостями трансформації природних умов екотопи транспортних систем належать до інтразонального урбаністичного елемента. Екотопи тут представлені насипами та виїмками, кар’єрами, придорожніми смугами, обмеженими під’їзними шляхами та різними утвореннями транспортних розв’язок, що створені на основі різних субстратів та їх сумішей (пісок, глина, каміння тощо) і тому майже абсолютно безплідні. Насипи, особливо виїмки, значно впливають на природне середовище через зміну гідрологічних і геохімічних умов, посилення активних поверхневих процесів. Як наслідок, 1 м2 неглибокої виїмки змінює природні фактори на 1 м2 прилеглої території. Дія глибоких (понад 2,5 м) виїмок проявляється на площі, що в 4—10 разів перевищує їх власну. Землі, які зазнали трансформації у процесі будівництва шляхів, представлені складною мозаїкою екотопів, що значно відрізняються як екологічними умовами, так і можливістю їхнього інтегрування в довколишній ландшафт. Екотопи транспортних систем відзначаються сухістю субстрату: вони на 1—2 гігротопи нижчі порівняно з прилеглими територіями. Разом зі складним хімічним станом атмосфери та ґрунтів ця обставина створює екстремальні екологічні умови для рослинності, внаслідок чого у зоні впливу шляхів уражується 30—80 % дерев, а відтворення трав’яної рослинності знижується вдвічі на відстані 7—20 м. Істотний екологічний фактор придорожніх екотопів — прогресуючі засолення субстрату, яке пригнічує рослини, спричинює втрату родючих

гумусових і навіть підгумусових горизонтів. Рекультивація таких екотопів не відрізняється від лісопаркової зони.

Екотопи фабрично­заводських територій мають зонально сильно редуковані ґрунти, переміщені субстрати різного літологічного та хімічного складу, а також ділянки, вкрай забруднені промисловими відходами, маслами тощо.

Екотопи яружно­балкових систем і відшарувань. Яружнобалкові та різноманітні природні відшарування становлять поширену категорію екотопів, особливо у містах лісостепової зони, а також у містах степової та поліської зон, розташованих на правих берегах рік. Їх можна розглядати в комплексі з іншими екотопами, зокрема садово-парковими. Форма схилу та його геологічна будова — визначальні при виборі способу рекультивації та інтеграції до структури урболандшафту. Чим значніша крутість схилу, тим менш привабливий він для озеленення. При крутості схилу глинистої будови 1:1,5 він буде стійким за наявності деревної рослинності. Заміна біоценозів на невластиві для даних ґрунтово-кліматичних умов призводить не до закріплення схилів, а до їх дестабілізації. Подібний ефект спостерігається на схилах правого берега Дніпра, де зі складу природного рослинного покриву повністю зникли такі види, як явір, береза, верба тощо. Оптимальний варіант для рекультивації цих екотопів — спільне використання деревної та трав’яної рослинності. Із цією метою необхідно створювати низькоповнотні (0,6—0,7) 3—4-рядні смуги, під наметом яких у міжсмужжі слід висівати дернотвірні трави.

Екотопи житлових масивів­новобудов. У цій категорії земель необхідно розрізняти два типи екотопів: ті, що виникли на базі зональних (природних) ґрунтів, і ті, що виникли на основі штучних субстратів (насипні землі, намивні піски). У першому випадку проблема створення рослинного покриву вирішується в рамках проектів озеленення території. У другому — на основі спеціально розроблених із цією метою технологій і методів рекультивації ґрунтів.

Несприятливі умови зростання зелених насаджень у містах негативно впливають на життєвість деревних, чагарникових, трав’яних рослин. У міських посадках можна спостерігати величезне різноманіття захворювань рослин. По-перше, це неінфекційні хвороби, які виникають під впливом несприятливих факторів зовнішнього середовища: а) хвороби, зумовлені впливом метеорологічних факторів (вітер, блискавки, низькі чи високі температури); б) хвороби, зумовлені несприятливими ґрунтовими умовами; в) хвороби, що виникають під впливом антропогенних факторів (пошкодження викидами промисловості та транспорту, різноманітні механічні пошкодження). По-друге, це інфекційні хвороби, збудники яких — хвороботворні гриби та комахи. Несприятливі умови міського середовища негативно впливають на розвиток морфологічних органів дерев.

Зелені насадження відіграють в умовах атмосферного забруднення міста роль біофільтра. Спочатку у клітинах листової пластинки відбувається накопичення забруднювача, біохімічна детоксикація, яка завершується некрозами та часто загибеллю рослин.

Екологічні дослідження, проведені у Казані кафедрою охорони природи місцевого університету у 1980-х роках, свідчать, що зелені насадження страждають не лише від несприятливих факторів міського середовища, але й від поганого догляду. З’являється суховершинність, всихання листя крони, утворюються напливи на стовбурі. Метеорологічні фактори (температура, надлишок сонячного освітлення) зумовлюють утворення морозобоїн, опіків на стовбурах дерев. Слід особливо виділити механічні пошкодження дерев, яких завдають їм люди та транспорт. Найчастіше трапляються такі пошкодження, як порізи крони, розщеплення та надломи стовбура, обламування гілок, використання стовбурів дерев для різних вказівників, табличок, а також як опори при будівельних роботах. Загальний відсоток механічних пошкоджень дерев у Казані сягає 40 %, а в окремих районах — 64 %. Особливо багато пошкоджених дерев на вулицях із інтенсивним рухом транспорту (до 100 %). Багато шкоди здоров’ю дерев завдає некваліфікована їх обрізка. В окремих випадках дерева гублять 70—90 % крони, інколи залишається один стовбур. Усе це веде до втрати деревами декоративності, вони пізніше вкриваються листям. Особливо страждають від обрізки клен гостролистий, клен-явір, ясен звичайний, каштан кінський, дуб звичайний.

У містах, де місцеві органи влади приділяють більше уваги догляду за деревами, стан здоров’я та декоративність дерев не викликають турботи. У недалекому майбутньому у Києві, за спеціальним рішенням міськвиконкому з метою збереження зелених насаджень та їх відновлення, братиметься плата за кожне зламане або загибле в процесі будівництва дерево.

Обстежуючи міські зелені насадження, зустрічаємося з численними інфекційними захворюваннями, зумовленими паразитичними грибами, серед яких поширені деревноруйнівні, що сприяють утворенню різноманітних гнилей: лускуватий трутовик, строкато-жовтий трутовик, березова губка, шизофілум, несправжній дубовий трутовик, церена однобарвна, трутовик пінотвірний.

Рис. 11.8. Схема дії біофільтра

Крім деревноруйнівних грибів, поширені чорна плямистість листя, некроз кори гілок клена. Листя дерев і чагарників часто пошкоджується іржастими грибами (тополя бальзамічна, троянди). У різних типах міських зелених насаджень формування мікрофлори відбувається по-різному. Вуличні посадки, насадження скверів і парків відрізняються видовим складом мікрофлори та ступенем поширення окремих збудників хвороб. Фітопатогенні гриби активно розмножуються у паркових насадженнях і дуже слабко — у вуличних посадках. Одна з причин таких відмінностей — неоднакові мікрокліматичні умови. Загущені паркові посадки з їх підвищеною вологістю повітря сприяють розвитку мікофлори, і навпаки, сухе повітря міських площ і вулиць, а також його добра провітрюваність згубно впливають на розвиток спор грибів, знижуючи інтенсивність патогенних видів.

Дерева та чагарники у містах беруть на себе велике навантаження, виконуючи роль біофільтра (рис. 11.8) та оздоровлюючи середовище життя людей, вони, як писала польська письменниця А. Ленькова (1971), «вмирають стоячи».

У місцях із найвищим відсотком механічних пошкоджень і поганим доглядом збільшується також фітопатологічна пошкодженість. Життєвість зелених насаджень великого міста залежить від дії комплексного урбогенного градієнта середовища, який включає в себе характерні особливості едифотопу, кліматопу та забруднення довкілля полютантами.

Рис. 11.9. Схема формування КУГС та його оцінка: КГ — кліматичний градієнт, ЕГ — едафічний градієнт, ЗГ — забруднюючий градієнт; бали: 1 — добрі умови, 2 — задовільні умови, 3 — негативні умови

Градієнтний аналіз підтвердив вплив урбогенних факторів міського середовища на ксерофілізацію кліматопу та алкалізацію едафотопу, а також на їх техногенне забруднення. Виходячи з цього, виділяють (Курницька, 2001) групу найзначніших (з огляду на нормальний онтогенез деревних рослин) показників, які формують КУГС (рис. 11.9).

За переважною більшістю досліджуваних показників умови лісопарку та міського парку сприятливі для нормального росту та розвитку рослин і насаджень, у той час як у сквері та на вулиці частіше створюється негативне середовище для їх зростання.

Якщо згадати давні часи, то можна пересвідчитися, що міста будували у більшості випадків поблизу річок або місць їх злиття, і, як правило, на підвищеннях, тобто там, де це було вигідно для торгівлі та оборони. Починаючи своє існування на підвищенні, міста згодом займали багаті заплавні долини або ж заліснені території. Родючі землі, які певний час годували мешканців міста, згодом забудовували чи замощували. Урбанізація безперервно або усувала природні біоценози з міської території, або ж трансформувала їх у культурні чи рудеральні.

Кожному із функціональних типів ландшафту (урбанізованому, індустріальному, рекреаційному, девастованому, комунікаційно-стрічковому, агрокультурному, лісогосподарському, гідроморфному) відповідає певний тип біогеоценозу. У девастованих ландшафтах можуть траплятись піонерні сукцесії як спонтанного, так і культурного походження.

Виходячи з фітоценотичного підходу до класифікації рослинного покриву, «родовід» кожного міського біогеоценозу можна встановити за такою схемою: тип рослинності—формація—субформація—екологічна група асоціацій (тип лісу) — асоціація (корінна, похідна).

Навіщо ж звертатися аж до формації, щоб установити цей зв’язок? Це питання і відповідь на нього мають практичне значення. Сьогодні, коли в містах з’являються нові угруповання інтродукованих екзотів (кленів ясенелистого та сріблястого, робінії звичайної, дуба червоного, тополь тощо), які не завжди забезпечують вимоги щодо їх стійкості та декоративності, звертаються до підбору місцевих, передусім лісотвірних видів. Наприклад, на території Великого Токіо японські вчені хочуть відновити бук як представника панівної колись тут букової формації лісів. У Бельгії науковці та практики намагаються відновити корінні типи лісу, усуваючи з ландшафту невластиві йому екзоти.

Встановлення для даної природно-кліматичної зони панівної формації — одне з першочергових завдань. Наприклад, у лісостеповій частині України — це формація дуба звичайного, на Поліссі — сосни звичайної, у Передкарпатті — бука лісового. Кожній із цих головних порід (едифікаторів) відповідають супутні породи. У дубових і букових лісах — граб, який і формує з породами-едифікаторами субформації — грабово-букові чи грабово-дубові.

Наступна таксономічна одиниця — екологічна група асоціацій, або тип лісу (для лісової рослинності). До типу лісу може належати декілька асоціацій. Наприклад, у свіжій грабовій бучині (тип лісу) поблизу Львова трапляються грабовобукові асоціації з осокою волосистою, яглицею, підмаренником і різнотравні асоціації (у місцях рекреації). Кожна із зазначених чотирьох асоціацій, що входять до даного біогеоценотичного комплексу (типу лісу чи екологічної групи асоціацій), є корінною. Асоціації, які з’явилися чи з’являться на їх місці (березняки, осичники, грабняки, угруповання інтродукованих екзотів), називають похідними, оскільки вони походять від первинних угруповань, що сформувалися в цій місцевості за тривалий період часу (сотні й тисячі років).

Асоціація — елементарна одиниця класифікованої рослинності і як автотрофний блок входить до складу елементарної одиниці біогеоценотичного шару — біогеоценозу. Отже, класифікація біогеоценозів починається з класифікації її фізіономічно­видимої та біосферно­діяльної частин рослинної асоціації.

Усі корінні біогеоценози (лісові, лучні, болотні, степові, скельні, водні тощо) — саморегульовані (рис. 11.11), похідні ж біогеоценози можуть бути саморегульованими (розвиваються без участі людини) або ж лише регульованими (розвиваються за участю людини). До саморегульованих міських біогеоценозів (рис. 11.10) належать сільваценози (лісові угруповання парків та інші зарості дерев), фруто­

черявий, 2002)

Рис. 11.11. Класифікація фітоценозів (Kucherjawyi, 1990)

ценози (чагарникові зарості), пратоценози (лучні угруповання), акваценози (водні угруповання) та рудероценози (угруповання бур’янових рослин).

Регульованими біогеоценозами можна вважати культурні сільваценози (лісові плантації чи біогрупи та масиви, що перебувають під постійним господарським впливом), фрутоценози (плантації ягідників чи декоративні біогрупи чагарників), пратоценози (газони), акваценози (декоративні водойми з декоративною рослинністю), а також квітники (флороценози), сади (помологоценози), смуги різного функціонального призначення (стрипоценози), виноградники (вітаценози),

Рис. 11.12, а. Агемеробний БГЦ

зернові та просапні культури (агроценози). Усі вони належать до категорії культурбіогеоценозів, які хоч і розвиваються за природними законами, але повністю залежать від діяльності людини. Якщо людина припиняє догляд за ними і не управляє їх розвитком, вони перетворюються на зарості і втрачають свій «культурний» вигляд.

Природні та штучні біогеоценози мають свою історію і проходять через певний період розвитку, який характеризується сукцесіями.

Класифікація окультуреності (гемеробії) біогеоценозів

Біогеоценотичний покрив антропогенізованих територій характеризується різним рівнем окультуреності (гемеробії). Його можна поділити на шість класів гемеробії: І — агемеробний (рис. 11.12, а), II — олігогемеробний (рис. 11.12, б), III — мезогемеробний (рис. 11.12, в), IV — еугемеробний (рис. 11.12, г, д), V — полігемеробний (рис. 11.12, е), VI — метагемеробний (рис. 11.12, є). Правильна організація фітомеліоративних заходів неможлива без глибокого знання рівня окультуреності конкретної господарської ділянки.

Через господарську діяльність в умовах урбанізованих територій агемеробні первісні ліси, луки, болота, степи практично не трапляються.

Характерні для агемеробної екосистеми розвинуті вертикальні (радіальні) речовинно-енергетичні потоки, інтенсивне нагромадження та розклад мертвої органічної речовини

50

Рис. 11.12, б. Олігогемеробний БГЦ

(МОР), а також її мінералізація. Інтенсивному нагромадженню МОР сприяють складні трофічні ланцюги. В агемеробному біогеоценозі, як правило, трапляються консументи першого, другого, третього та інших порядків, які займають різне становище в ланцюгу живлення.

Головна особливість агемеробної екосистеми — її функціонування тільки за рахунок спрямованого потоку енергії, постійного її надходження іззовні у вигляді сонячного випромінювання або готових запасів органічної речовини.

Олігогемеробні (малоокультурені) біогеоценози (рис. 11.12, б) — луки, болота, охоплені господарською діяльністю, яка суттєво не змінила організацію екосистеми. Тут спостерігається незначний антропогенний вплив. До олігогемеробних біогеоценозів належать корінні й похідні рослинні угруповання, розвиток яких лише певною мірою спрямовує людина (сприяння природному відновленню шляхом підсіву та підсадки, санітарні рубки та рубки догляду, які не змінюють співвідношення особин у деревостані та підлісковому ярусі).

Організація обох згаданих типів біогеоценозів зберігає в основному природні риси речовинно-енергетичного циклу. Новим тут є, по-перше, надходження антропогенної енергії (людина, техніка) і, по-друге, винесення з екосистеми органічної речовини (у вигляді деревини, листя, сіна тощо). Якщо антропогенна діяльність ведеться тут раціонально, то спостерігається навіть ефективніше функціонування ланцю-

50

Рис. 11.12, в. Мезогемеробний БГЦ

гів живлення та розкладу, підвищення продуктивності рослинних угруповань.

Мезогемеробні (середньоокультурені) біогеоценози (рис. 11.12, в) — екосистеми з інтенсивним веденням господарства (лісопарки, парки, луки із регулярним сінокосінням тощо). Наприклад, у парковій екосистемі, аналогічно лісовій, серйозно не порушені зв’язки між внутрішніми підсистемами біогеоценозу — первинними продуцентами, фітофагами, хижаками, паразитами та, нарешті, редуцентами. Як і у попередніх біогеоценозах, тут переважають вертикальні (радіальні) речовинно-енергетичні канали.

Якщо в олігогемеробній екосистемі антропогенізація проявляється в основному у внесенні додаткової кількості енергії, як, зрештою, і винесенні її разом із вирубуваною деревиною або продукцією побічного користування (гриби, ягоди, рослини), то паркова екосистема, крім того, одержує допоміжну кількість мертвої органічної речовини (органічні добрива) і води (для поливу), мінеральних речовин (мінеральні добрива та хімічні токсиканти міської екосистеми). Додаткову енергію паркові біогеоценози (в основному ті, які межують із великими ділянками мертвої підстилаючої поверхні — забудова, замощення) одержують у вигляді тепла. Суттєво зростає потужність зв’язків із сусідніми екосистемами (міського району або промислового вузла). Особливо помітне винесення з цієї екосистеми кисню та вологи.

Рис. 11.12, г. Еугемеробний БГЦ

Еугемеробні біогеоценози (рис. 11.12, г) — культурні угруповання, керовані людиною. Така організація характерна для екосистем типу лісової плантації, саду або пшеничного поля, газону чи квітника, виноградника. Сюди більше, ніж у попередню екосистему, вносять органічної та мінеральної речовини, води. Водночас із неї виноситься більше органічної маси у вигляді цілих рослин або плодів. Під сильним антропогенним впливом (наприклад, міський сквер — рис. 11.12, д) перебувають латеральні речовинноенергетичні потоки, а існування гетеротрофних блоків (травоїдні, хижаки, паразити) повністю залежить від господарської діяльності людини (внесення пестицидів, хімічних добрив, забруднення повітря автотранспортом, механічне знищення особин).

Полігемеробні біогеоценози (рис. 11.12, е) посідають особливе місце в антропогенізованому біогеоценотичному покриві. Це рослинні угруповання девастованих ландшафтів: кар’єрів, відвалів, гравійних та інших насипів залізниць, промислових і складських майданчиків, свіжих звалищ. Як правило, їх утворюють рудеральні рослини, виникнення яких пов’язане з наявністю у мертвій породі органічних залишків від попередніх екосистем або ж занесених водою чи вітром мертвих органічних речовин. Це екосистеми, які з’явилися, подібно до перших екосистем Землі, гетеротрофним шляхом, тобто залежним від забезпечення органічною речовиною. «Тут, напевне, — пише Д. Казенс (1982), — принцип дії такий: коли б не виникало накопичення органічної речовини

Рис. 11.12, д. Еугемеробний БГЦ

у певному середовищі, не надто суворому для підтримання життя, врешті-решт розвинеться якась життєва форма для використання цього накопичення...». Даний тип біогеоценозу — одна з ранніх стадій сукцесії, яка призводить до неминучого відновлення девастованого ландшафту через ряд наступних етапів.

Метагемеробна (мертвопокривна: забетоновані, замощені, забудовані території) екосистема (рис. 11.12, є) — типово гетеротрофна, може розвиватися залежно від наявності мертвої органічної речовини, якої на даний момент немає, але є нижчі організми, готові її створювати, наприклад, з асфальту або ж із полімерів, які сьогодні є повсюди.

Процес урбанізації у сучасних містах розвивається за тією самою схемою, що й у попередні періоди їх розвитку: зменшується питома вага природного біогеоценотичного шару і збільшується площа мертвої підстилкової поверхні. Метагемеробному процесу у великих містах і промислових центрах слід протиставити фітомеліоративні заходи у вигляді озеленення та обводнення урбанізованих територій. Сюди слід включити сади на дахах і контейнерну зелень.

Незважаючи на своєрідність кожного міста, особливості розвитку та структуру, вони мають багато спільного. Передусім — це антропогенні форми біотопів, які мозаїчно розкидані по всій урбанізованій території, однак підпорядковуються дії комплексних урбогенних градієнтів середовища і екоклинам еколого-фауністичних зон (Клауснітцер, 1990; Кучерявий, 1991).

Рис. 11.12, е. Полігемеробний БГЦ

Міські біотопи Б. Клауснітцер поділяє на «будівлі» та «інші наземні місцезростання». Будівлі як місце існування фауни — цілком нові для живих істот екологічні ніші. За структурою поверхонь їх можна порівняти хіба що зі скелями з їх уступами та тріщинами, отворами та субстратом. Подібно до скель у них формується своєрідний мікроклімат і є свої кормові ресурси. Якщо ж стіни будівель покриті виткою рослинністю, то тут виникають додаткові умови для формування екологічних ніш багатьох представників міської фауни.

Залежно від користування відомі такі типи будівель: будинки, житлові, службові, виробничі та складські приміщення, які, у свою чергу, поділяють на: а) непостійно опалювані житлові будинки; б) постійно опалювані приміщення; в) складські та деякі виробничі приміщення.

У непостійно опалюваних будинках розрізняють три основні зони: горища, поверхи, підвали.

Для горищ характерні максимальні амплітуди температурних коливань протягом доби та року. Незважаючи на це, тут завдяки просторовій структурі гніздяться, ночують і зимують птахи та ссавці, інші хребетні та безхребетні тварини. У деревині стропил і брусів живуть домові скрипалі та різні точильники, що часто пошкоджують будівлі. Із птахів тут найчастіше селиться сизий голуб.

Дослідники вважають, що багатство гнізд сизого голуба зумовлене різноманіттям їх компонентів: екскременти птахів, гілки рослин, пір’я, мертві пташенята тощо. Про складність трофічних зв’язків у цьому невеликому зооценозі свідчать

Рис. 11.12, є. Метагемеробний БГЦ

такі дані: кров і детрит гнізда є кормом для бліх, пліснява і детрит — для ногохвісток, сіноїдів, жуків, рештки тварин і кератин — для шкіроїдів і молі, екскременти — для двокрилих, матеріали гнізд і кормові рештки — для метеликів родини Oecoforidae. Узагалі горища — улюблені місця зимівлі багатьох видів метеликів. Наприклад, регулярно зимують на горищах кропивниця (Aglais urticae) і павичеве око (Inachisio), а також золотоочка (Chrysoperla carnea). Агрегаціями зимують у будинках і часто у щілинах віконних рам усім знайомі види сонечок (родина Coccinellidae).

Фауна поверхів залежить передусім від наявності корму, а також від температурних умов і вологості, просторової структури приміщень (поверх, мансарда, веранда). Фауну поділяють на такі групи: 1) шкідники запасів; 2) шкідники матеріалів; 3) паразити людини; 4) паразити домашніх тварин; 5) мешканці домашнього пилу; 6) мешканці плісняви; 7) фауна квіткових горщиків і кімнатних рослин; 8) фауна холодильників.

Шкідники запасів. Німецький вчений Г. Вайднер наводить список 308 видів специфічних домашніх комах. Відомі із шкільного курсу екології численні приклади із життя борошнистих хрущиків, що оселяються у борошні. Космополітом стала цукрова попелиця, яка трапляється у природних умовах у Південній Європі. Основний її корм — цукор, крохмаль та інші вуглеводи, які вона добуває із паперу чи просто брудних ганчірок. Шкідниками матеріалів є скрипалі та точильники. Паразити людини та домашніх тварин досить добре вивчені, це об’єкт дослідження окремої дисципліни — паразитології.

Мешканці домашнього пилу представлені головним чином кліщами, які часто є складовою інгаляційних алергенів. Наприклад, у пробах домашнього пилу у квартирах Гамбурга виявлено близько 35 видів кліщів із 22 родин.