logo
екологія пахомов

2.2.2. Античний етап

Накопичені первісною людиною відомості в процесі становлення суспільства і здобуті нею початкові знання про взаємовідносини між людиною та природою послужили основою для виникнення й розвитку природничих наук, які відображувалися у творах натурфілософів античного періоду. Перш за все виникли й успішно розвивалися зоологія і ботаніка, які стали фундаментальною основою для подальшого формування біологічної науки, на теренах якої народжувалися фрагменти екологічних знань. Накопичені первісні знання та завойовницька політика різних країн сприяли розширенню знань про нові території та одержані людиною на них певні здобутки у господарюванні, обумовили подальший розвиток знань про нові численні види організмів. У період рабовласницького ладу використання дешевої праці рабів певною мірою вивільнило частину населення, передусім заможного, від важкої фізичної праці, що сприяло поштовху до розуміння будови природи, визначенню самого поняття про життя. Все це було б неможливим, якби перші натурфілософи античного періоду та ще раніше перші вчені Індії та Китаю не вивчали безпосередньо світ рослин і тварин як головних джерел самого життя. Таким чином були одержані більш розширені відомості про спосіб життя живих організмів, залежність їх від навколишніх природних умов і кліматичних чинників, про деякі взаємовідносини між організмами. Серед античних натурфілософів, які стали засновниками цілих розділів біологічної науки та сприяли у подальшому розвитку екології, були Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — засновник зоології та його учень і послідовник — Теофраст (372— 287 до н. е.) — засновник ботаніки. Арістотель описує понад 500 видів відомих йому на той час тварин. Він склав першу класифікацію тварин, яка ґрунтувалася на найважливіших морфологічних ознаках, що відображали пристосування до конкретних умов середовища. Теофраст дав загальну характеристику їх поведінки, сповіщав про перельоти птахів та їх причини, міграцію та зимівлю риб, будівельну активність

тварин, паразитизм зозулі, різні арсенали захисту тварин від ворогів, головні місця мешкання та інші відомості. Цікаво навести його вислів, що близько відображує боротьбу за існування. Наприклад, він говорить про те, що «тварини, які населяють одну і ту саму місцевість і споживають одну і ту ж їжу, борються одна з одною, і якщо їжі недостатньо, ця боротьба одного і того ж виду набуває гострого характеру». Усіх відомих тварин він розмістив за рівнем їх організації, що відображало їх поступовий еволюційний розвиток. Теофраст наводить свідчення про понад 400 видів рослин, різноманіття рослин у різних умовах існування, залежність їх форм і особливостей росту від ґрунту і кліматичних умов. У творі «Про причини рослин» він також характеризує взаємовідносини між різними рослинами, про користь і шкоду, що спричиняють одні рослини іншим, описує зміни, які відбуваються у рослин в умовах, створених людиною. В інших творах Теофраст описує геліотропізм і «сон» деяких рослин, розповсюдження насіння вітром і тваринами. У творах цих, а також багатьох інших античних натурфілософів, китайських та індійських давніх вчених тварини та рослини розглядалися у зв’язку з конкретними умовами життя. Наводилося багато прикладів взаємовідносин між тваринами та рослинами. В їх будові відзначалися деякі природні чинники, які викликали пристосування безпосередньо до них.

Треба зазначити, що ще до появи творів основоположників фундаментальних біологічних дисциплін античними натурфілософами наводилися, між іншим, думки про наявність (у нашому сучасному розумінні) «біотичного кругообігу речовин». Наприклад, Анаксагор (500—428 рр. до н. е.) говорив: «Жодна річ (у тому числі організм) не виникає, жодна не зникає, а існують у різних формах, народжуючись і вмираючи, перетворюючись з однієї на іншу, сприяючи відродженню інших форм шляхом роз’єднання післяіснуючих форм, у подальшому за допомогою змішування (очевидно, споживаючи як поживні речовини) відроджуються знову».

Подальший розвиток екологічних уявлень ми спостерігаємо у так званий римський період античного етапу. Тут передусім найяскравіше показано зв’язок між організмами та конкретними умовами їх існування. В енциклопедичному 37-томному творі Плінія Старшого (23—79 рр. н. е.) 8—11-й томи присвячені життю тварин, а 12—27-й — рослинам. Він показує біологічні особливості тварин, зокрема живлення, розмноження, місця мешкання. Особливу увагу привертає його ідея про розподіл тварин не за морфологічними ознаками, а за типом середовища їх мешкання — наземних і повітряних (літаючих). Хоча такий розподіл у класифікації тварин не мав нічого спільного з морфологічною класифікацією (відомо всім, що в одному і тому самому середовищі мешкають тварини від найпростіших до ссавців), але все ж таки ця робота відіграла значну роль у розвитку уявлень про найтісніший зв’язок тварин безпосередньо із середовищем (із конкретними умовами існування — ґрунтом, водоймами, повітрям тощо). При цьому він наводить приклади утворення споріднених морфологічних ознак, характерних для того чи іншого середовища: однакова структура плавців як первинно водних таксонів, так і ссавців у водному середовищі, різні крила комах, птахів і ссавців тощо. Наведені численні приклади послужили основою ідей про зв’язок живих організмів із відповідним середовищем, його роль у формуванні особливої їх будови, що пізніше лягло в основу поняття «життєві форми». Він описує також інстинкти, симбіотичні зв’язки, які згодом — на сучасному етапі — розглядаються як одна з форм розповсюджених консортивних зв’язків у екосистемах.

У розповідях про рослини Пліній Старший багато місця приділяє конкуренції між деревами, дає оцінку впливу метеорологічних і ґрунтових умов на рослини, визначає роль невеличкої «мушки», пов’язаної з долею плодоутворення у фігового дерева, говорить про вплив різних фізичних чинників на загальний обрис і врожайність рослин, наводить приклади хвороб, що спричиняють рослинам деякі комахи та «черв’яки», і під кінець дає рекомендації щодо застосування рослин у лікуванні різних хвороб.

Закінчуючи характеризувати античний етап у розвитку екологічних ідей, треба відзначити увагу римських натуралістів до прикладних аспектів ботаніки та зоології. Так, римський вчений-енциклопедист і натураліст Варрон (116— 27 рр. до н. е.) у творі «Про справи сільські» пропонує рекомендації щодо покращення ґрунту, землеробства, догляду і вирощування домашніх тварин. Усі рекомендації він пропонував, не спираючись на арістотелівські праці. Цікаво також зазначити, що Варрон був не позбавлений дару наукового передбачення, стверджуючи, що в повітрі носяться цілі хмари невидимих «найдрібніших» тварин, які викликають хвороби, беруть активну участь у житті рослин і тварин. Минуло майже півтори тисячі років, поки були відкриті мікроорганізми — на сучасному етапі вони, розкладаючи органічні речовини на мінеральні, складають редуцентний блок екосистем, який завершує біотичний кругообіг. Не буде зайвим згадати натураліста-поета Вергілія (70—19 рр. до н. е.). У своїй віршованій праці «Георгіки» у піснях він як знавець сільськогосподарського виробництва викладає агрономічні рекомендації про пар і про добрива, дає поради з садівництва, бджільництва тощо. Зрозуміло, що без знань про взаємозв’язки рослин і тварин, умови їх успішного розвитку неможливо давати ті поради, які приводять до практичного успіху. Завершальним акордом давньоримських натурфілософських поглядів на саму суть природи, складність її структури та загальну обумовленість усіх процесів є поема Лукреція Кара (приблизно 99—55 рр. до н. е.) «Про природу речей». В ній підкреслюється ідея про природні причини — закономірності всього, що відбувається у природі, про множинність причин, що викликають подібні явища. Ці ідеї вплинули на формування загальнобіологічних уявлень, у тому числі екологічних.

Антична епоха в історії екології пов’язана з іменами вчених Стародавньої Греції, а потім і Риму. Демокріт (близько 460—370 рр. до н. е.) та Арістотель (384—322 рр. до н. е.), коли вирішували головні питання філософії (відношення свідомості до буття, мислення — до матерії), спиралися передусім на тлумачення того, що вони бачили у природі. Складові середовища, що їх оточувало (тварини, рослини, мінерали тощо), були для них тими «цеглинками», з яких вони і будували «дім» натурфілософського світогляду. Ось чому Арістотель («батько філософії») описав понад 500 видів тварин, виклавши відомості про їх життєдіяльність, у тому числі й пов’язану з реакцією організмів на вплив зовнішнього середовища. Він досліджував міграцію риб і птахів, будівельну активність деяких тварин, оригінальність поводження зозулі відносно своїх пташенят, захисні реакції каракатиці тощо. Цей вчений дійшов висновку, що навіть зародження письма та мистецтва (у тому числі й поезії) — наслідок намагання людини наслідувати природі, прагнення ввійти з нею в гармонійні стосунки.

Гіпократ (460—370 рр. до н. е.) вивчав проблеми медицини, землеробства, мореплавання. Описуючи лікарські рослини, він подавав не тільки їх лікувальні, а й екологічні властивості. У працях «батька ботаніки» Теофраста (372—287 рр. до н. е.) йшлося про розповсюдження рослин залежно від умов середовища, зв’язок їх форми та особливостей росту з ґрунтом та кліматом. Він розробив першу класифікацію життєвих форм рослин, виділивши дерева, кущі, напівкущі, трави, наводив чимало практичних порад із вирощування винограду, маслин тощо.

Ідея гармонійного співіснування людини та природи втілювалась у заснуванні осередків декоративних рослин, або, як тепер сказали б, парків. Сприяло цьому зародження нової

філософії, що закликала до відмови від державної діяльності та до «насолоди радощами буття» у квітучих садах. Саме тому сади Античної епохи, крім іншого, мали ретельно підібрані композиції дерев, кущів, різнобарвних квітникових рослин.

Один із парків Стародавньої Греції, розташований на околиці Афін, був відданий вченим (де працювала «школа Платона»), бо вважалось, що найвищий злет наукової думки можливий в оточенні, найближчому до природи. Цей парк носив ім’я міфічного героя Академа. Тому й заклад стали називати академією.

У ті часи декоративні парки були й у інших країнах: Персії, Індії, Китаї. Оригінальним був той, що у місті Александрія (Єгипет, на той час — колонія Греції). «Чудовий», як вважають, парк мав вигляд кола. У середині — пагорб із назвою «Панейон», даною йому на честь міфічного бога Пана (заступник лісів, луків, ланів, тварин). Вважалося, що коли живим істотам завдавали шкоди, Пан раптово вистрибував із засідки й наганяв страху на порушників, викликав серед них «паніку», «панічний жах».

В Античну епоху з’явилась ще одна нагода поповнити знання екологічного змісту. Обумовлена вона переселенням рослин з одних місць в інші. У наші часи сукупність відповідних заходів називають інтродукцією. Приклад позитивних наслідків такої роботи — одне із семи чудес античних часів — висячі сади Семираміди, які вирощували у Стародавньому Вавилоні (зона пустелі). У цих садах переважали рослини, перевезені з Мідії, країни прохолодного гірського клімату, батьківщини Семираміди (тепер — східна частина Туреччини). Успішне їх вирощування у нових умовах, про що у захваті писали свідки, напевно давало чимало нових відомостей екологічного характеру.

Отримані знання про рослинний світ мали і практичні наслідки. Наприклад, уже могли за наявністю та станом рослин визначати якість ґрунту і залягання підземних вод. Такі вказівки були у працях римських вчених І ст. н. е. Ю. Колумели та Вітрувія Поліона. Пліній Старший давав рекомендації щодо необхідності враховувати при вирощуванні рослин якість ґрунту, характер місцевості, особливості клімату. Цей вчений назвав сукупність знань екологічного змісту «природною історією».