13.3.1. Міжнародні програми та постанови про збереження природних ресурсів

Міжнародні програми та постанови про збереження природних ресурсів — міжнародна біологічна програма, людина та біосфера, збереження біорізноманіття та ландшафтів, червоні списки рослин і тварин.

Відносини суспільства і природи, які загострилися в середині ХХ ст., вимагали проведення глибоких досліджень на загальнопланетарному рівні, що знайшло відображення в Міжнародній біологічній програмі (МБП), яка була розпочата в 1964 і тривала до 1971 р. Основним її завданням було дослідження біопродуктивності рослин (наземних, прісноводних і морських) як природних, так і створених людиною екосистем, закономірності їх розподілу з метою раціонального використання.

У 1974 р. ЮНЕСКО проголосила нову програму «Людина і біосфера» (МАБ), яка включала чотирнадцять проектів. Головне її завдання полягало у вивченні впливу господарської діяльності на стан, динаміку та корисні функції наземних і водних екосистем і біосферу в цілому. Відмінність цієї програми від попередньої полягала в її комплексності, охопленні не лише екосистем, а й економічних та соціальних аспектів. Для її виконання створено національні комітети у 102 країнах. Керівний орган програми — Міжнародна координаційна рада (МКР), до складу якої входять представники 34 країн, обраних на Генеральних конференціях ЮНЕСКО, що збираються на щорічних сесіях. У період між сесіями поточну роботу виконує бюро. Програма стимулювала розвиток екологічного руху у різних країнах світу, що вплинуло на формування людської свідомості та на керівництво держав. Зокрема, виникли

такі міжнародні благодійні організації, як «За наше спільне майбутнє» та інші.

Спершу в межах національних програм МАБ-комітетів було розпочато 14 проектів, які охоплювали вивчення різних типів екосистем, а також соціальні проблеми. Пізніше, з 1974 р., діяльність почала зосереджуватися на формуванні репрезентативної системи Всесвітньої мережі біосферних резерватів, що слугують полігонами комплексних досліджень, моніторингу. Якщо в 1970-ті роки головним завданням для біосферних резерватів вважалася охорона природних ресурсів, то після Конференції ООН у Ріо-де-Жанейро (1992) сформульовано нову парадигму — збереження біорізноманіття — від внутрішньовидового до екосистем, підтримки якості навколишнього середовища на засадах принципів сталого розвитку. Це знайшло відображення у таких програмних документах, як Севільська стратегія для біосферних резерватів, Мадридський план дій (Мадрид, 2008).

Біосферні резервати, за Севільською стратегією, хоча і формуються на базі певної природоохоронної території, що є їх ядром, але включають природні буферні та транзитні антропогенно змінені зони. Мета їх створення полягає не тільки у збереженні природних культурних цінностей, а й у використанні як моделей забезпечення сталого розвитку регіону: відповідного землеустрою, збереження традиційної системи ведення сільського господарства, національної спадщини та забезпечення туризму.

У результаті було окреслено функції біосферних резерватів, які полягають у наступному:

• збереження та захист генетичних ресурсів, видів, екосистем і ландшафтів;

• підтримання наукових і освітніх проектів щодо проведення досліджень, екологічного моніторингу;

• наукове та матеріально-технічне забезпечення сталого розвитку.

У Мадридському плані дій, розрахованому до 2013 р., визначені такі чотири цілі біосферних резерватів:

• дослідження питань збереження та використання біорізноманіття, пом’якшення наслідків змін клімату, адаптації до них, забезпечення соціально-економічного, культурного добробуту людського суспільства;

• активне використання біосферних резерватів як навчальних осередків для забезпечення сталого розвитку регіонів на основі співробітництва науковців, політиків, населення з метою поліпшення екологічних, економічних і соціальних умов;

• збір, зіставлення, узагальнення, поширення інформації про досвід програм МАБ ЮНЕСКО;

• підготовка нового покоління кадрів, менеджерів, здатних забезпечити координацію, управління, діяльність біосферних резерватів на засадах сталого розвитку (вчених, політиків і представників влади).

У Дрездені у 2011 р. прийнято Декларацію про біосферні резервати та зміни клімату, що включає 19 пунктів, із яких відмітимо лише чотири:

• організувати належні законодавчі, адміністративні та інституційні механізми на національному або місцевому рівні для біосферних резерватів, надати їм відповідні повноваження, забезпечити відповідне фінансування і персонал для адміністрування та виконання відповідних функцій;

• підтримувати проблемно-орієнтовані, міждисциплінарні та прикладні дослідження, моніторинг і оцінку місцевих даних щодо змін клімату та його впливу на природу біосферних резерватів, використання результатів цих знань у національних і міжнародних науково-дослідних програмах, проектах;

• активізувати зусилля на використання біосферних резерватів як навчальних об’єктів для забезпечення сталого розвитку, збереження біорізноманіття, розв’язання екосистемних і економічних проблем;

• розвивати всесвітню мережу біосферних резерватів як один із ключових об’єктів ЮНЕСКО: полігонів досліджень для кращого розуміння наслідків змін клімату на людське суспільство, культуру та біотичне різноманіття, екосистемні процеси, світової природної та культурної спадщини, а також розглянути можливість включення біосферних резерватів у глобальні скоординовані міждисциплінарні дослідницькі програми щодо зміни клімату.

Велику увагу приділяє МАБ ЮНЕСКО організації транскордонних біосферних резерватів. Останні забезпечують міжнародне співробітництво, обмін досвідом, інформацією, формування міждержавних екомереж із метою збереження біорізноманіття у природних зонах. На 2010 р. у світі створено 563 біосферних резервати у 102 країнах, найбільше їх створено в таких країнах, як США (48), Іспанія (41), Мексика (40), Російська Федерація (39), Китай (28).

Глобальний вплив антропогенного фактора, який діє протягом декількох тисячоліть, досяг таких масштабів, що викликає руйнацію довкілля та суттєві зміни його компонентів, зокрема і біотичної складової. Останнє проявляється у знищенні популяцій, скороченні ареалів аж до повного знищення видів, а відтак втрати генофонду. У ХХ—ХХІ ст. ці процеси набирають все загрозливіших масштабів. За даними МСДП, за останні 500 років вимерло 8 види рослин і тварин, а зараз понад 22 тис. видам організмів загрожує вимирання, серед яких кожний третій вид — амфібія, кожен четвертий — хвойна рослина та ссавці, кожен восьмий — птахи.

Тому питання збереження біорізноманіття — одне із найактуальніших, що знаходить відображення у ряді юридичних документів. Такими документами є червоні списки, зокрема, Світовий червоний список Міжнародної спілки охорони природи (IUCN) та Європейський червоний список, а також списки Бернської конвенції.

Міжнародні природоохоронні конвенції та угоди, до яких приєдналась Україна, охоплюють велике коло екологічних проблем, із них найвідоміші та найважливіші:

• Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971);

• Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (Париж, 1972);

• Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979);

• Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (Вашингтон, 1979);

• Конвенція про охорону дикої флори, фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979);

• Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади (Мадрид, 1980).

• Угода про збереження популяцій європейських кажанів

(Лондон, 1991);

• Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Еспоо, 1991);

• Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992);

• Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів (Гаага, 1995);

• Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 1992);