2.2.3. Відродження

Уявлення про живу природу, її різноманіття, взаємовідносини живих організмів із середовищем, вплив середовища на будову організмів стали основою наукових поглядів на

цілі сторіччя (аж до знаменної епохи Відродження). Після застійного періоду у розвитку майже всіх наук на початку формування феодального суспільства у середньовіччі (ІІІ— ХІІІ ст.) панували теологічні погляди на природу та життя. Лише з поверненням античних ідей, які були збережені в арабських країнах під час їх експансії, знову почався інтенсивний розвиток їх у Європі. Повернення натурфілософських ідей у Європу збіглося з початком епохи Відродження, тому, поряд із підйомом загальної культури, мистецтва, натуралістичні напрацювання одержали добре підґрунтя для свого розвитку, а екологічні ідеї на основі успіхів у вивченні анатомії, морфології, сільського господарства почали знову інтенсивно розвиватися. Особливо слід підкреслити значну роль видатного художника, скульптора, архітектора та натураліста Леонардо да Вінчі (1452—1519). Його біограф Вазарі так писав про нього: «Природа була вірною вчителькою інтелектів. Тому він поринув у вивчення потаємних властивостей рослин, співвідношення між різними групами живих організмів». Сам да Вінчі писав про себе: «Віддаючись незгасній жадобі знань, я мрію осягнути походження численних створінь природи… стати всебічним майстром для пізнання її, для наслідування їй». Вивчення важливих органів хребетних і співставлення їх будови з безпосередньою дією конкретних фізичних чинників середовища дозволили йому мріяти про крило майбутнього літака, що нагадувало крила птахів. Також детальне вивчення органів зору як пов’язаного зі сприйняттям променів світла дозволило дати на той час доволі детальну схему роботи ока. А про рослини він писав: «Рослинний світ, багатство та різноманіття форм його представників, їх тонка структура підпорядковані як усій природі, так і закону “чудової необхідності”». Опис будови рослин він обов’язково пов’язував із впливом світла, повітря, води та мінеральних речовин.

Наукові здобутки в епоху Відродження заклали фундамент для інтенсивного розвитку як біології в цілому, так і майбутньої екології. Раннє середньовіччя в Європі (з V ст. н. е.) — часи занепаду наукової, у тому числі й природознавчої, думки. Якщо для людини античності природа — це дійсність, то в ранньому середньовіччі природа — лише символ надприродних сил. У ті часи думка була скута страхом перед ортодоксальною, містичною вірою в такі догмати. Лише під тиском реального досвіду, що мав факти повсякденного буття, почали пробиватись відносно прогресивні думки й виступи проти схоластики та догматизму. Таку позицію зайняв, наприклад, Р. Бекон (близько 1214—1292) — англійський мислитель, провідник дослідницької діяльності. Він прагнув

розкрити практичні можливості науки для удосконалення механізмів, методів вирощування рослин, розведення тварин, збереження здоров’я людини. Альберт фон Больштедт (1193—1280) — німецький натураліст-філософ (відомий як Альберт Великий) — у своїх творах уже вміщував відомості екологічного характеру. Він намагався пояснити залежність росту та розмноження рослин і тварин від живлення та температури зовнішнього середовища, вивчав їх зимовий спокій тощо. Його книга «Фізіолог» була перекладена на чимало інших мов. Її читали й у Києві. Діяльність учених тих часів стала тим, що нині називають предтечею епохи Відродження.

Ідеї та дух Відродження (французькою мовою — Ренесанс), зародившись наприкінці XIII ст. у північній Італії, згодом розповсюдились по всій Європі. Вони передусім мали культурницький зміст, але такий, що набув далекосяжних наукових наслідків. Особливість природознавчих праць того часу полягала в тому, що вони мали описовий характер. Екологічні дані наводились в обмеженому обсязі, але вони були необхідні для подальшого розвитку знань про взаємини організмів та чинників довкілля. Такі відомості були у працях зоолога К. Геснера та у «батьків ботаніки» епохи Відродження А. Чезальпіно (Цезальпін), М. Лобелія, П. Маттіолі, Л. Фукса та інших. Вдячні нащадки увічнили їх імена у назвах рослин. Саме тому й зараз говорять «фуксія», «лобелія» тощо, а про матіолу (левкой) українці навіть співають пісні.

Надбання цієї епохи, її гуманістичні, світоглядні, культурні засади відчувались і втілювались у наукові зрушення у XVII столітті. Нові знання екологічного характеру були представлені насамперед у двох фундаментальних монографіях Р. Морісона та Дж. Рея, присвячених переважно рослинному світу. Ці книги видані відповідно у 1672-му та 1686 р. Останній автор чимало уваги приділив екологічній складовій, тваринному світу. Такі ж за сутністю відомості наводив і французький вчений Ж. Турнефор. Еколого-фізіологічний напрямок розробляли Р. Бойль (1661), М. Мальпігі (1679), Н. Грю (1682), Д. Вудворд (1699). Вони розкривали механізми впливу на життєдіяльність організмів води, ґрунту, світла, повітря.

Суттєвим джерелом у здобутті необхідного матеріалу для розвитку екологічних ідей були географічні відкриття, знайомство з новими країнами, їх природою, рослинним і тваринним світом. З’явилися роботи з описом рослин і тварин, їх зовнішньої та внутрішньої будови, різноманіття форм. Перші систематики (А. Чезальпіно (1519—1603), Дж. Рей (1627—1705), Ж. Турнефор (1656—1708) та інші) наводили свідчення про залежність рослин від умов зростання

та вирощування, вплив місць мешкання на формоутворення, повідомляли про поведінку тварин, спосіб життя, пов’язані з їх будовою та середовищем.