25.2. Геоморфологічні та ландшафтні особливості території України, що визначають формування річкової мережі

Для формування річкової системи важливим є геоморфологічні особливості і ландшафтна структура території. З її геологічною структурою пов'язане чергування височин і низовин, напрям і будова річкових долин та кількість терас вних. Наявність терас і їх будова відображають тривалість формування річкових долин і характер неотектонічних рухів земної поверхні. Що стосується ландшафту, то його можна розглядати як територіальну систему, яка охоплює обмежену площину земної поверхні і складається з взаємодіючих природних і антропогенних компонентів більш низького таксономічного рангу.

У межах України поширені два класи ландшафтів: рівнинні і гірські. Своєрідністю природних властивостей відрізняються ландшафти акваторіальних комплексів, зокрема річок, озер, ставів, водосховищ, приморських рівнин і морів. На значній частині території України переважають антропогенне змінені природні ландшафти. Великі її площі залиті водою і перетворені у штучні водосховища. Такі ж процеси, але у менших масштабах відбулися і у заплавах малих річок, більшість з яких зарегульовані.

Один з найважливіших чинників, що впливає на формування водного стоку — дощові і снігові опади. В цьому відношенні територія України дуже неоднорідна. Кількість опадів суттєво змінюється як у напрямі із заходу на схід, так і з півночі на південь. Найбільш вологозабезпеченим є північно-західна частина України, а найменше — степова, включаючи посушливий степовий Крим.

За морфоструктурними особливостями рельєфу, клімату і рослинності на території України виділяють ряд зон і про­вінцій. Під фізико-географічною зоною розуміють ландшафтні типи ґрунтово-рослинного походження, які утворюються за певних умов термічного режиму і зволоження території. Кожній зоні відповідає певний тип ландшафтів, які стосовно території України змінюються з півночі на південь. Фізико-географічна провінція — це частина природної зони, для якої характерні: клімат, морфоструктурні особливості рельєфу, а в горах — ще і характер висотної поясності.

Згідно з цією характеристикою територія України поділя­ється на такі зони: мішаних лісів, представлена Поліською провінцією; Лісостепову, входять Західно-Українська, Дністровсько-Дніпровська, Лівобережно-Дніпровська і Середньоросійська провінції; та Степову зону, що включає Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Донецько-Донську північно-степові, а також Причорноморську середньостепову, Причорноморсько-Приазовську та Кримську степову провінції Окремо виділяються Карпатські гори як провінція Карпатської гірської країни.

Кожна з названих вище зон і провінцій має свої геологічні, гідрогеологічні, кліматичні та інші особливості, які визнача­ють загальну водність території та густоту річкової мережі.

Найбільш низинним рельєфом відзначається Поліська провінція. Українське Полісся займає площу 113500 км² і простягається із заходу на схід на 750 км, а з півночі на південь на 150—180 км. На цій території формується водний стік багатьох тисяч малих річок. Так, тільки у басейні Прип'яті їх нараховується 4429, Горині — 2 255, Случа — 1643, Тетерева — 1788. Річок, близьких за довжиною до названих основних приток Дніпра, в Українському Поліссі нараховується 15. Кожна з цих річок має, в свою чергу, ще від 27 до 581 приток другого і третього порядків. Саме цим визначається висока густота річкової мережі, яка характерна не тільки для Українського Полісся, а й для поліської території Республіки Білорусь.

Поліська провінція має багато заболочених річкових долин, густу мережу водойм і водотоків, високий рівень ґрунтових вод. її баланс вологи позитивний. З півночі провінція обмежена височинами, з яких до басейну Прип'яті стікає значна кількість приток, а характер рельєфу, гідрогеологічні і гідрологічні особливості місцевості сприяють значному заболочуванню і зволоженню земель. У порівнянні з іншими територіями України Поліська провінція найбільш зволожується атмосферними опадами, яких випадає в середньому 600—700 мм за рік. Бувають роки, коли за рахунок дощів та снігу загальна кількість опадів досягає 1000 мм, що нерідко спричиняє затоплення значних територій.

Зареєстровано і відхилення в сторону різкого зменшення річних опадів. У такі маловодні роки швидко пересихають легкі ґрунти, а на торфовищах часто спостерігаються пожежі, Що виникають від блискавки або необережного поводження людей з вогнем.

Позитивному водному балансу Полісся сприяє помірний клімат і досить тривалий період весняної повені. Як правило, він супроводжується широкими розливами на заболочених площах. Великі масиви боліт є характерною ознакою Полісся, їх живлення пов'язане з досить густою мережею малих річок, які під час весняної повені розливаються і поповнюють баланс води у болотах.

Середня густота річкової мережі у Поліссі становить 0,29 км/км². Але у басейнах деяких річок вона істотно відрізняється. Якщо у басейні р. Остер густота річкової мережі невелика (0,16 км/км²), то у басейні р. Горинь вона значно перевищує середню на Поліссі і досягає 0,50 км/км².

Важливу роль у підтриманні водного балансу малих річок Полісся відіграють болота. При середній заболоченості Українського Полісся, яке становить 8 % території, найбільш заболоченим вважається Волинське Полісся, де площі боліт досягають 10—20 %, а у північних районах — навіть 40 % території. Найбільш заболоченою територією є межиріччя річок Лева та Ствича на півночі Рівненської області.

Зона мішаних лісів Поліської провінції переходить у лісостепову зону, її площа займає 34 % території України і досягає 202 тис. км². Вона простягається на 1100 км від Передкарпаття до Західних відрогів Середньоросійської височини.

Південний кордон Лісостепу проходить на північ від міст Новоукраїнка і Кіровоград через місто Знаменка до гирла р. Ворскла вздовж р. Оскол до кордону з Російською Федерацією.

Лісостепова зона охоплює Волинську, Подільську та Придніпровську височини, західні схили Середньоросійської височини та Придніпровську низовину. В її центральній частині розташований Український щит, який простягається від Шепетівки на схід до Дніпра, а на захід від Дніпра розташовані Волино-Подільська плита і Галицько-Волинська западина. Східна частина Лісостепу охоплює Дніпровсько-Донецьку западину і західний схил Воронезького кристалічного масиву. Характерною рисою цієї зони є в цілому недостатня зволоженість, зростання посушливості із заходу на схід, періодичні посухи, що охоплюють значну її частину. Якщо на заході випадає в середньому від 500 до 600 мм опадів, то на сході нормою є лише 350—400 мм. на рік. При цьому бездощові періоди, що супроводжуються суховіями, інколи досягають на сході двох місяців. Для заходу Лісостепу такі екстремальні умови не тривають більше 20—30 днів. Поряд із посухами У лісостеповій зоні часто проходять зливи, які спричиняють ерозію ґрунтів. Цьому сприяють і зимові відлиги. Особливістю ландшафтів зони є наявність крутих схилів з дуже біднок рослинністю, що також призводить до розмивання ґрунтів І їх надходження у річки, озера і ставки.

Внаслідок господарської діяльності лісостепові ландшафти зазнали суттєвих змін. Лише за життя одного покоління людей лісистість зменшилась від 50 до 11 % , а розораність уже давно перейшла межу 60 %. Тут знаходиться більше третини всієї орної землі держави, де вирощують понад 90 % цукрових буряків і 30 % зернових. Дещо більшою залишилась лісистість у західних регіонах лісостепу, де на піщаних терасах поширені бори, субори та судіброви. У заплавах річок можна бачити ліси, де переважно ростуть дуб, ясень, в'яз, осокір та верба.

Мінливий рельєф місцевості визначає і звивистий характер русла річок, Поряд з ними можна бачити озера, стариці, багато островів і мілин. Густота річкової мережі у цій зоні менша, ніж у Поліській провінції. Лише у басейні Дніпра вона досягає 0,24 км/км². Через усю лісостепову зону протікають на південь Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, а у північно-західному напрямку (басейн Балтійського моря) несе свої води Західний Буг, до басейну якого належить лише 4 % усіх річок України.

На південь від Лісостепу до узбережжя Чорного і Азовського морів і Кримського передгір'я розкинулась степова зона, її загальна площа досягає 240200 км², або 40 % території України. Вона більша за лісостепову зону і зону мішаних лісів. Степи простягаються на 1075 км із заходу на схід і на 500 км з півночі на південь. У їх рельєфі виділяються Причорноморська низовина, Північно-Кримська рівнина, Донецька і Приазовська височини, південні схили Придніпровської та Подільської височин.

Степова зона належить до слабо забезпечених водними ресурсами територій — не тільки внаслідок недостатніх дощових і снігових опадів (які становлять у північній частині близько 475 мм, південніше — 450—350 мм, а у Присивашші і на узбережжі Каркінітської затоки до 300 мм на рік), але й через дуже слабий розвиток гідрографічної сітки, яка не перевищує 0,08—0,05 км/км². На відміну від Лісостепу і Полісся, де водний стік складається з дощових, снігових та частково ґрунтових вод, формування водності степових річок пов'язано лише з талими сніговими водами та витоком ПІДземних вод. На снігові води припадає 70—80 % річкового стоку. За умов високої літньої температури та тривалих вітрів вода майже повністю випаровується і частково витрачається на метаболічні потреби рослин.

Через степову зону протікають найбільші річки України (Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець), які мають у цій зоні дуже мало приток. До того ж малі річки Степу фактично виконують лише транзитну роль для перенесення вод весняних повеней та короткочасних літніх злив.

Річки, які дренують Середньоросійську, Донецьку і Приазовську височини живляться, в основному, за рахунок підземних вод. Для води таких річок характерна висока мінера­лізація, яка може коливатись від 1 до 5 %о. Така висока мінералізація пов'язана, по-перше, з надходженням у поверх­неві води високомінералізованих підземних вод, збагачених сульфатами і хлоридами, по-друге — з інтенсивним випаровуванням вологи, що призводить до підвищення концентрації мінеральних компонентів у річкових водах.

Степова зона за своїми природними властивостями не сприяє формуванню розгалуженої річкової мережі. Тут дуже малі площі лісів (3 %), лук та заболочених територій.

На Кримському півострові чітко виділяються дві різні за ландшафтом частини: Кримська степова провінція і гірський Крим. Ландшафти степової провінції подібні до середньо-степових районів півдня Херсонської та Миколаївської областей.

Кримські гори займають відносно невелику площу. Довжина гірської системи із заходу на схід тягнеться на відстані 150 км, а з півночі на південь їх ширина у середній частині 50—60 км. У Кримських горах виділяється область Головного гірського пасма, південний схил якого крутий, а північний більш пологий. Верхнє плато у центральній частині області сформоване твердими верхньоюрськими вапняками. Його висота досягає 1250—1400 метрів. Верхнє плато переходить у нижнє, яке має пологий нахил на північний захід. Різна крутизна південного і північного гірських нахилів визначають особливості термічного режиму і суми опадів. У середньому на сході Головного пасма випадає 600—700 мм, а на заході -1 000 мм на рік.

Як для багатьох гірських паєм для Кримських гір характерним є наявність значних тріщин, розломів у карбонатних породах і розчленування рельєфу. Тут можна спостерігати наслідки ерозії і зсувів гірських порід. У підніжжі крутих схилів нагромаджується каміння внаслідок обвалів формування водного стоку у цій місцевості тісно пов язане з атмосферними опадами, їх найбільша кількість припадає на осінньо-зимовий період і становить у передгір'ї 500—600 мм, а на гірських вершинах 900—1 000 мм на рік. Атмосферні опади, особливо снігові води, формують ресурси підземних вод. Інфільтруючись при поступовому таненні снігів, вони заповнюють карстові порожнини, де і накопичуються у значній кількості. Такі води забезпечують живлення гірських річок. Роль підземного стоку у водності річок набуває особливого значення у період літньої межені, коли поверхневий стік практично відсутній.

Річкова мережа Кримських гір має свої особливості. Так, річки південного схилу дуже короткі (11—33 км), порожисті, їх русло заповнене уламками гірських порід, а на деяких утворились озера і водоспади. При невеликій загальній площі басейну річок (268 км²), вони мають досить густу річкову мережу, яка становить 0,7—1,0 км/км². Із зменшенням опадів у літню межень багато з них пересихають, а під час злив вони стрімко несуть потоки води, досить каламутної з великими домішками ґрунту, гравію і каміння. На західних схилах гір формується водний стік дещо більших річок, їх середня довжина становить 56 км, густота мережі 0,41 км/км². Вони займають більшу площу водозбору (464 км²) у порівнянні з річками південного схилу.

На північному схилі від Головного пасма до висоти 750— 800 м поширені горбисто-улоговинні низькогір'я. Для них характерна різна крутизна схилів, плосковершинність гірських масивів, більш виражена лісистість. На північних схилах гір беруть початок річки Альма, Кача, Бельбек, Чорна і Салгир. Салгир — найбільша річка Кримського півострова — несе свої води у степові райони на відстані 204 км. її водозбірна площа досягає 3750 км². Інші річки, що стікають по північних схилах значно менші, а їх водозбірна площа коливається у межах 380 км². Середня густота річкової мережі становить приблизно 0,42 км/км².

На відміну від гірської, на передгірській території рельєф місцевості більш рівний і нагадує лісостепову зону. Тут випадає близько 550 мм опадів на рік; разом з підземними водами вони поповнюють водою річки Салгир, Індол, Альму тощо, що формують водність у гірській місцевості, а далі протікають по передгір'ю. Водний стік багатьох з цих річок регулюється водосховищами. Українські Карпати разом з Передкарпаттям і Закарпатською низиною займають площу 37 тис. км². Площа тільки гірської частини становить 24 тис. км². Вони простягаються на 280 км з північного заходу на південний схід, їх ширина становить 100—110 км. Формування річкових долин і рельєфу Українських Карпат пов'язане з складними геологічними процесами, що супроводжувалися знесенням і видаленням з височин продуктів вивітрювання гірських порід з наступним їх накопиченням у зниженнях рельєфу.

Українські Карпати розчленовані річковими долинами, які утворились притоками Дунаю, Дністра і Вісли. Вони мають відповідно південно-західний, південно-східний і північно-західний напрямок течії. Річки протікають у гірській місцевості у глибоких ущелинах, а в їх долинах виділяють 7—8 цокольних терас, що піднімаються над урізом води на 200— 250 м. Для Карпат характерна надмірна зволоженість, що сприяла утворенню густої гідрографічної сітки. Густота річкової мережі становить в горах 1—1,2 км/км². Водоносність річок дуже висока, вона пов'язана з атмосферними опадами, які приносяться циклонами, що переміщаються з заходу на схід або північний схід з територій, розташованих на північ від Карпат. Найбільші опади пов'язані з циклонічним перенесенням вологи з Середземномор'я.

Для гірської місцевості типовим є багатосніжні зими з тривалими відлигами, що сприяють накопиченню вологи на полонинах і підтриманню водності річок. У порівнянні із Закарпаттям, де тривалість зими становить приблизно 2,5 місяці, з підняттям у гори на 100 м літо приходить на 8—9 днів пізніше і на 5—6 днів раніше закінчується. Тому на висоті 800—850 м у горах тривалість зими продовжується до 4 місяців. У зв'язку з дуже великим зволоженням гір і передгір'їв у періоди тривалих дощів або інтенсивного танення снігів ріки переповнюються водою і утворюють дуже небезпечні повені, під час яких порушуються дороги, виникають обвали гірської породи, затоплюються сільськогосподарські угіддя.

Ріки Українських Карпат висоководні, з різкими коливаннями стоку і паводковим режимом, причому паводки бувають не тільки навесні, а й протягом більшої частини року. За рік у передгір'ях випадає 800—1 000 мм, а у горах 1500—1600 мм опадів на рік. Найбільша кількість води надходить у річки весною. Більш сухою є осінь. Але непоодинокі випадки, колипід час осінніх затяжних дощів переповнюються гірські річки з'являється небезпека повені.

З формуванням водного стоку за рахунок атмосферних опадів пов'язана висока каламутність малих річок на території українських Карпат. Вона може коливатись від 20 до 700 г/м³ в залежності від пори року і повеневих явищ.

На водність річок, крім гірського рельєфу і атмосферних опадів, істотно впливають також ландшафтні особливості, зокрема лісистість, наявність лук, сільськогосподарських угідь і заболочених територій. Так, на Передкарпатській височині (500—550 м) ліси займають до 25 %, а луки і болота — 10 % території. Лучні ландшафти найбільше розвинені в заплавах і на низьких терасах приток Дністра і Прута, їх загальна площа становить 5 % території області.

Найбільша кількість самих малих річок (довжиною до 25 км) на території України припадає на гірські ділянки басейнів Дністра та Дунаю. У цих регіонах досить висока щільність річкової мережі, яка досягає 1—1,5 км на 1 км² площі. Серед водотоків, що беруть свій початок у Карпатах і впадають у Стрий, Черемош і Бистрицю, є навіть такі, що мають середню довжину 1,1—1,3 км. Досить розвинута річкова мережа (0,7— 0,8 км/км²) на Волино-Подільській височині. Для цих регіонів характерним є найменша площа водозбору малих річок. Якщо в середньому на Україні площа водозбору таких річок становить 10 км², їх середня довжина - 3 км, а щільність річкової мережі — 0,31 км/км², то у басейні Дунаю на території України площа водозбору дорівнює в середньому 1,8 км², а у басейні Тиси — навіть 1,2 км².

Переважна більшість (87 %) найменших річок довжиною до 10 км мають площу водозбору більше від 20 км². Малих річок з площею водозбору 20,1—50 км² налічується 797, а від 50,1 до 100 км² — 890. У межах басейнів головних річок і приморських територій переважні розміри водозбірних площ малих річок становлять: у басейнах Вісли, Дунаю, Дністра та Причорномор'я від 20,1 до 50 км², у басейнах Південного Бугу і Дніпра 50,1—100 км², у Приазов'ї -- 100—200 км².

Різних за розміром річок у басейні Сіверського Дінця налічується 1460, а в басейні Північного Приазов'я — більше 2213. Більше половини з них (57 %) мають довжину меншу від 25 км. При загальному нерівномірному розподілі річкової мережі для цього регіону щільність річкової мережі становить0,25 км/км². Річки, які беруть свій початок на Середнь Руській височині (лівобережні притоки Сіверського Дінця більші за довжиною і водністю у порівнянні з правобережними. Так, середня довжина малих річок правобережної частини, що беруть свій початок на площі Донецької височини, становить 74 км і лише у межах окремих районів досягає 104 км.

Басейн Дніпра на території України займає найбільшу площу, охоплюючи майже 44 % басейнів усіх річок країни за площею водозбору (504 тис. км²) Дніпро -- третя ( після Волги і Дунаю ) річка Європейського континенту і четверта за довжиною (2201 км, в тому числі в межах України — 1112 км). Довжина спільної ділянки з Республікою Білорусь — 125 км [88]. На ділянці ріки від гирла Прип'яті і до міста Каховки створено каскад із шести водосховищ: Київського, Канівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського, Запорізького і Каховського (рис. 131).

Розподіл водних ресурсів по території басейну нерівномірний. Найбільш забезпеченою водними ресурсами є верхня частина басейну, де в середній за водністю рік на 1 км² площі припадає 219 тис. м³/рік води, (в басейнах Десни і Прип'яті — 110—115 тис. м³/рік), а в нижній — 36 тис. м³/рік.

Формування гідрографічної мережі та режиму поверхневого стоку річок басейну Дніпра залежить від геоморфологічних особливостей їх водозбору. Беручи свій початок на Валдайській височині, Дніпро перетинає три природні зони: мішаних лісів, лісостепову і степову. Це, в свою чергу, накладає певний відбиток на гідрографічну характеристику різних ділянок басейну, процесиформування річкової системи та особливості поверхневого стоку при­ток Дніпра. Його умовно поділяють на три ділянки: верхній (від витоків до Києва), середній — від Києва до Запоріжжя і нижній — від Запоріжжя до гирлаДля водозбірної площі басейну верхнього Дніпра характерним є добре розвинута гідрографічна мережа, густота якої становить 0,37—0,47 км/км². Завдяки такій мережі і досить високим водоресурсним можливостям регіону, тут формується до 80 % річкового стоку Дніпра. Лише три найбільші притоки — Березина, Сож і Прип'ять — забезпечують до 49 %, а Десна — близько 20 % його загального стоку.

Малі річки, які формують водний стік цих приток Дніпра, в основному, знаходяться на території Російської Федерації і республіки Білорусь. Річкова мережа середнього і нижнього Дніпра, у тому числі і правобережні притоки р. Прип'ять, охоплюють значні водозбірні площі, розташовані на території України (рис. 132).

У регіонах, що належать до верхньої частини середнього Дніпра (басейни Десни, Росі, Сули, Псла і Орелі), гідрографічна мережа досить розвинута, а її щільність досягає 0,5 км/км². На Придніпровській височині вона становить 0,3—0,5 км/км², а на рівнинній степовій частині нижнього Дніпра знижується до 0,1—0,3 км/км². Загальна кількість малих і найменших річок, які формують водний стік основних притокДніпра, налічує декілька десятків тисяч, більшість з них (90-95 %) має довжину меншу від 10 км.

В окремі роки, особливо у маловодні, деякі дуже малі річки можуть втрачати водний стік і пересихати. З настанням весняного танення снігів або під час літніх дощів вони наповнюються водою і оживають. Деградації таких джерел первинного формування водного стоку на водозбірній площі сприяє і антиекологічна діяльність людини. Особливо небезпечним є розорання земель навколо струмків та замулення джерел виходу підземних вод, які формують водний стік малих річок.