logo search
Ekolohichne_pravo_Ukrainy шемшученко

§ 2. Природні ресурси як надбання українського народу

с титуція України, є політико-правовим документом, який містить не тільки правові норми, а й положення політичного та політико-правового характеру. До останніх належить і конституційне поло­ження про те, що земля є власністю українського народу, яке мож­на кваліфікувати не як закріплення монополії власності на при­родні ресурси, їх належності одному суб'єктові, а як проголошен­ня державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші природні об'єкти фізичними та юридичними особами, ор­ганами місцевого самоврядування та органами державної влади.

Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст.14 Кон­ституції, де сказано, що «земля є основним національним багатст­вом, що перебуває під особливою охороною держави», та зі змісту останньої частини ст. 41, в якій передбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні ресурси країни національним надбанням, правові рамки володіння, користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах Ук­раїни, зокрема, в Законі «Про охорону навколишнього природно­го середовища», Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, інших актах природоохоронного законодавства та Цивільному кодексі України.

Таку позицію поділяє і професор Харківської національної юри­дичної академії М. В. Шульга. Він вважає, що «про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному аспекті. В юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати народ власником зазначеного природного ресурсу»1. Саме на соціально-політичне значення ст. 13 Конституції України вка­зує й перелік природних об'єктів, оголошених власністю україн­ського народу. Так, у цьому переліку зазначений такий природний ресурс, як атмосферне повітря, яке, як відомо, не є і не може бути об'єктом права власності.

1 Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблемьі земельних отношений в совре-менньїх условиях. — X., 1998. — С. 79. По суті, цієї ж позиції дотримується і відо­мий вітчизняний правознавець-аграрник професор В. 3. Янчук {Янчук В. 3. Щодо права власності на землю // Юридичний вісник України. — 2000. — 12—18 жовт­ня).

71

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

К рім того, з погляду теорії права власності будь-який об'єкт, у тому числі об'єкт природи, може належати на праві власності одно­часно лише одному суб'єкту. Об'єкт права власності може одночас­но належати кільком особам, які є його співвласниками. Однак співвласники виступають як один, єдиний суб'єкт права власності на конкретний об'єкт цього права. А згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс, як земля може набува-тися громадянами, юридичними особами та державою. Якщо ж землю вважати ще й об'єктом права власності українського народу в такому ж самому розумінні, то виходить, що передана у власність громадянина земельна ділянка належить на такому ж праві ще од­ному власнику — українському народу. Очевидно, що такий дуалізм суб'єктного складу права власності на природні ресурси може при­звести до відхилення від основних постулатів правового регулюван­ня суспільних відносин та внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів як об'єкта права власності.

Цей вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом виз­нання положення ст. 13 Конституції України не як норми, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення природних ре­сурсів надбанням українського народу не виключає можливості приватизації окремих природних об'єктів відповідно до закону.

Концепція права власності закріплена в новому Цивільному ко­дексі України. Згідно з цією концепцією здійснення права влас­ності передбачає надання його суб'єктам певних прав та покладен­ня на них певних обов'язків. Так, ст. 319 Кодексу надає власникові права володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, а також вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та при­родні якості землі. Реалізуючи свої права та виконуючи обов'язки, власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановле­них законом. Нарешті, ст. 319 встановлено, що особливості

72