§ 3. Форми власності на природні ресурси

з дійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко підійшов до визначення правового статусу власника. Залежно від об'єкта права власності його власник може бути наділений різним співвідношенням прав та обов'язків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників природних об'єктів публічно-правові норми мають домінувати над приватно-правовими.

$ 3. Форми власності на природні ресурси

До початку 1990-х років основою природоресурсного права на­шої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні і земельної реформи як важливого напряму еко­номічної реформи економіки країни. З 1992 р., коли набрала чин­ності редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала кон­цепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулата­ми цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з поз­бавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введен­ня в земельне законодавство інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення; 3) на­дання селянинові — виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби вироб­ництва.

73

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

С вітовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраст­руктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в то­му числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності знай­шов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Консти­туції зазначено, що право власності на землю набувається і ре­алізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності те­риторіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чи­ном, в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює дер­жавну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб. Інститут права колективної власності на землю, введений у зако­нодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільсько­господарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність.

Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явили­ся цементуючі юридичні засади для формування нової системи зе­мельного законодавства України. Ними є закріплена Конституцією система права власності загалом і на землю зокрема.

Поділ права власності на форми і види був однією з визначаль­них рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності — за­гальнонародна соціалістична власність та особиста власність гро­мадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми — державну (загальнонародну) власність; власність кол­госпів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної си­стеми не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі то­го періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. З запровадженням елементів ринко-74

~^