logo
Ekolohichne_pravo_Ukrainy шемшученко

§ 5. Зміст права власності на природні ресурси

з умпція належності власнику земельної ділянки розташованих на ній посівів, насаджень, будівель та споруд, якщо інше не передба­чено виданим власником земельної ділянки актом чи угодою за його участю. Так, власник земельної ділянки може надати її в постійне користування чи оренду іншій особі. У разі надання ор­ганом влади земельної ділянки у постійне користування землеко­ристувач відповідно до закону (ст. 95 ЗК) та акта (рішення) влас­ника про надання ділянки в постійне користування набуває стату­су особи, на яку поширюється дія презумпції суб'єкта права влас­ності на посіви, насадження, будівлі та споруди, зведені ним на от­риманій у постійне користування земельній ділянці. Якщо ж зе­мельна ділянка передана в оренду, то на орендаря ділянки поши­рюється дія зазначеної вище презумпції, якщо в договорі оренди землі не зазначено інше;

— використовувати в установленому порядку для власних по­треб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копа­лини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Це право власника земельної ділянки характери­зується певними особливостями. По-перше, його об'єктом є не всі, а лише розташовані на земельній ділянці корисні копалини місце­вого значення. їх перелік затверджений наказом Держкомгеології України від 9 червня 1994 р. «Про затвердження Переліку корис­них копалин України місцевого значення». По-друге, власники зе­мельних ділянок мають право використовувати корисні копалини місцевого значення, а також торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні властивості землі лише для власних по­треб, тобто для (для зведення на земельній ділянці будівель та спо­руд, опалення житлових будинків, власного споживання води чи Для напування власної худоби тощо. Використання зазначених природних ресурсів власником земельної ділянки не для власних, а для інших потреб (для їх продажу чи виробництва певної про­дукції та матеріалів з метою продажу і т.п.) може здійснюватися лише після отримання додаткових дозволів відповідно до чинного законодавства. По-третє, згідно зі ст. 23 Кодексу України про над-Ра право власників земельних ділянок на використання розташо­ваних на земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть видобувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною Розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.

89

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

П раво розпорядження об'єктом природи — законодавчо закріпле­на можливість власника відповідної території чи земельної ділян­ки, на якій розташований об'єкт природи, вирішувати їх юридич­ну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства. Однак фактично таким правом наділені лише влас­ники земельних ділянок, а також окремих природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності. Згідно зі ст. 90 ЗК влас­ник земельної ділянки має право: відчужувати земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; передавати її в оренду; передавати земель­ну ділянку в заставу (іпотека); передати земельну ділянку в спад­щину шляхом написання заповіту та посвідченням його відповідно до вимог Цивільного кодексу України. Слід також відмітити, що порушені права власників земельних ділянок підлягають віднов­ленню в порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих пору­шенням права власності на земельну ділянку.

Об'єктом права власності на землю є земельна ділянка. Всі землі, навіть ті, які перебувають у державній чи комунальній власності, поділені на земельні ділянки, які є об'єктом права власності та інших прав на землю. Згідно зі ст. 79 ЗК земельна ділянка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Тобто зе­мельна ділянка — це частина земної поверхні, яка: 1) по всьому пе­риметру відмежована від решти земної поверхні лінією, що закріп­люється межовими знаками встановленого зразка; 2) розміщена за певною поштовою адресою (в населеному пункті) або має інше юридично значуще позначення місця свого розташування на земній поверхні (за межами населених пунктів); 3) віднесена до певної категорії земель, має встановлене відповідно до законодав­ства цільове призначення та є об'єктом земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

Визначення земельної ділянки як частини земної поверхні не означає, що права власника ділянки поширюються лише на гори­зонтальну площину земної поверхні. Згідно зі ЗК (ст. 79) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверх­невий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси та бага­торічні насадження, які на ній знаходяться. Більше того, якщо на земельній ділянці зведена житлова, виробнича чи інша будівля чи

90

Рекомендована література

с поруда, то права власника ділянки поширюються й на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки та зайнятий будівлею чи спорудою (у висоту і на глибину).

Що стосується об'єктів права власності на інші природні ресур­си, то, як правило, ними виступають частини відповідних природ­них ресурсів, які оточені (відмежовані) іншими природними ресур­сами. Наприклад, межі ріки чи іншої водойми визначаються її місцем стикання з сушею (дном та береговою смугою). Однак ті об'єкти природного світу, які перебувають у виключній власності держави, є інтегрованим (неподільним) об'єктом права власності (наприклад, надра). їх поділ на окремі частини зумовлений не не­обхідністю їх відокремлення як об'єктів права власності, а як об'єктів права користування, права концесії тощо.

Таким чином, правова регламентація відносин власності на природні ресурси характеризується різним рівнем залучення при­родних ресурсів у сферу ринкових відносин. Щодо цього найбільш розвинутим, внутрішньо узгодженим та послідовним є правове ре­гулювання відносин земельної власності. Що стосується роботи стосовно вдосконалення власнісного статусу інших природних ре­сурсів, то вона є вимогою часу.

Рекомендована література

  1. Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відно­ син власності в Україні. — X., 2002.

  2. Земельне право. Академічний курс / За ред. В. І. Семчика та П. Ф. Кулинича. - К., 2001.

  3. Земельне право України / За ред. М. В. Шульги. — К., 2004.

  4. Земельное право Украиньї / Под ред. А. А. Погребного и И. И. Каракаша. - К., 2002.

  5. Земельний кодекс України. Науково-практичний коментар / За ред. В. І. Семчика. — К., 2003.

  6. Костицький В. В. Екологія перехідного періоду: право, держа­ ва, економіка. — К., 2001.

  7. Крассов О. И. Право частной собственности на землю. — М., 2000.

91

Розділ IV. Право власності на природні ресурси

  1. Пересунько С. І. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). — Кіровоград, 1998.

  2. Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери та Н. С. Куз- нєцової. — К., 2000.

  1. Право власності та господарювання у сільському госпо­ дарстві / За ред. В. І. Семчика. — К., 2001.

  2. Рубаник В. Є. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку до 1917 року. — X., 2002.

  3. Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблеми земельних от- ношений в современньїх условиях. — X., 1998.

92

.

Розділ V Право природокористування