logo
Ekolohichne_pravo_Ukrainy шемшученко

§ 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з гмо

Е . Тейтумом ще у 1963 р. Фактичне ж її виникнення умовно відно­сять до 1972 р., коли в результаті роботи групи мікробіологів на чолі з Бергом була створена перша рекомбінантна молекула ДНК.

Досягнення в галузі біотехнології відкривають широкі перспек­тиви і знаходять своє застосування сьогодні у медицині, вироб­ництві фармацевтичних препаратів, сільському господарстві, хар­човій промисловості, зберіганні продуктів, запобіганні захворюва­ності тварин, переробці сміття, біологічному відновленні або очи­щенні довкілля тощо. Але переміщення продуктів генної інженерії за межі лабораторій і поширення їх у найрізноманітніших сферах людського життя сприймається досить неоднозначно як вченими, так і широкою громадськістю. Зумовлено це різними причинами, передусім відсутністю науково доведеного факту безпечності засто­сування генетично-модифікованих організмів для людини та дов­кілля. Тобто використання досягнень генної інженерії, з одного боку, надає людині значні можливості як у науково-дослідній, так і у прикладній сферах, з іншого — пов'язане із певним ризиком.

Тому на даному етапі необхідним є забезпечення запобігання потенційним негативним наслідкам (у тому числі віддаленим у часі) здійснення генетично-інженерної діяльності. Важлива роль у цьому процесі належить засобам правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Саме тому протягом ос­танніх десятиліть в екологічному праві (насамперед міжнародному) в рамках інституту правового забезпечення збереження біологічно­го різноманіття розвивається новий напрям — правове регулюван­ня забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-мо­дифікованими організмами.

Регулювання питань забезпечення біобезпеки у генно-інже­нерній галузі на міжнародному рівні здійснюється передусім у рам­ках природоохоронної діяльності ООН, а також у межах регіональ­них міждержавних утворень (наприклад, Європейський Союз). Відповідно положення міжнародних документів мають враховува­тися при формуванні національного законодавства країн.

Аналіз норм міжнародно-правових актів, які регулюють відно­сини у сфері поводження з генетично-модифікованими організма­ми, свідчить, що вони розроблені із урахуванням загальновизнаних положень та принципів екологічного права. Основні з цих прин­ципів у загальному вигляді були сформовані ще у 1972 р. на Сток­гольмській конференції з навколишнього середовища у відповід-

155

Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення

н их деклараціях і надалі розвинені у Всесвітній стратегії розвитку (1980 р.), Всесвітній хартії природи (1982 р.), документах, розроб­лених Всесвітньою комісією з навколишнього середовища та роз­витку (створена у 1987 р.), Конференцією з навколишнього сере­довища та розвитку (1992 р., Ріо-де-Жанейро) та ін. Саме в них бу­ли сформульовані зобов'язальні засади збереження живої та іншої природи, які стали свого роду стратегічним дороговказом при фор­муванні нормативної бази, покликаної врегульовувати розвиток та впровадження у практику досягнень однієї з новітніх технологій — біотехнології та її складової — генної інженерії.

Головною думкою цих міжнародних документів є те, що при­родні ресурси Землі, включаючи повітря, грунти, флору і фауну, та особливо репрезентативні зразки природних екосистем, мають бу­ти збережені на благо теперішніх та прийдешніх поколінь шляхом детального планування діяльності людини і управління нею в міру необхідності; при здійсненні людиною будь-якої діяльності не по­винні порушуватися важливі екологічні процеси і системи підтри­мання життя, слід зберігати генетичне різноманіття та забезпечува­ти стале використання видів та екосистем.

Особливе значення для регулювання відносин у сфері повод­ження з генетично-модифікованими організмами мають положен­ня окремих документів, прийнятих у 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро. Серед них слід виділити Декларацію з навколишнього середовища та роз­витку (Декларація Ріо) та Конвенцію про біологічне різноманіття. Зокрема, в ряді принципів Декларації Ріо говориться, що з метою захисту навколишнього природного середовища держави, відпо­відно до своїх можливостей, повинні широко використовувати принцип застосування заходів застереження. Тобто у разі існуван­ня небезпеки заподіяння серйозної або непоправної шкоди неста­ча повної наукової інформації не повинна бути причиною для відмови або відкладення проведення ефективних заходів щодо запобігання забрудненню довкілля, навіть якщо їх реалізація пов'язана зі значними матеріальними витратами (фактично на цьому принципі грунтується Протокол з біобезпеки, про який йти­меться далі).

Важливу роль відіграє Конвенція про біологічне різноманіття, прийнята 5 червня 1992 р. та ратифікована Україною 29 листопада 1994 р. її метою є збереження та стале використання біологічного

156